Пригадуємо фільми за творами Кінга, які закарбувалися у пам’яті своїми чеснотами і вадами

Якщо дія відбувається в штаті Мен, скрізь самі реднеки-поганці, а діти борються з потойбічними силами або ж самі мають їх, то, скоріш за все, ви натрапили на екранізацію роману чи оповідання Стівена Кінга, чиї історії вже більше шістдесяти разів побували на великому екрані. Ми обрали власну десятку його екранізацій, на які варто звернути увагу.

Керрі (1976)

Сісі Спейсек у ролі Керрі на фоні однокласників видається справжньою лузеркою. Важко бути підлітком, коли твоя мама — релігійна фанатичка, в школі насміхаються з твого незнання жіночої природи, а на випускному балу однокласниця влаштовує надто жорстокий жарт. Та Керрі володіє телекінезом, і лють раз у раз долає контроль над небезпечним вмінням.

За 2 роки до виходу фільму нікому не відомий письменник Стівен Кінг випускає свій перший роман «Керрі». За його мотивами Браян Де Пальма знімає стрічку, яку згодом спробують переосмислити у 2013 році. Спейсек замінили на Хлою Ґрейс Морец, і нове бачення історії одразу втратило сенс, адже сюжетові про болісне дорослішання Керрі не надто пасувала популярна приваблива акторка. Де Пальма зробив правильний вибір під час кастингу. Втім, не менший здобуток – чудова робота зі звуком та кольором. У сцені шкільного балу, коли свиняча кров ллється на Керрі, момент саспенсу витриманий настільки жорстко, що відсутні навіть голоси – лише звук хитання пустого відра та важкого дихання героїні. Завдяки розділенню екрану навпіл та елементам боді-горору жах підкрадається так близько, що хочеться абстрагуватись від побаченого, але і відірватися від демонічної Сісі Спейсек, залитої кров’ю, неможливо.

Кері, 1976 рік
Кері, 2013 рік

Сяйво (1980)

Довгими хайвеями автомобіль Джека Торренса котиться до жаского готелю Оверлук. Там новому наглядачу проведуть детальну екскурсію його обов’язками, але прокрастинація добереться до Джека навіть через товсті шари снігу. Нові книги не пишуться, а готельна самотність зводить з розуму. Звісно, Кінг не був би собою, якби не щось містичне трапилося поряд.

Стівен Кінг зненавидів цей фільм, як жоден інший. Окей, фільм Кубрика дійсно має ряд серйозних розбіжностей із книгою: якщо Кінгова історія розповідала про паранормальні речі в особистості Денні, то режисер концентрується більше на його батькові, не забуваючи дивитися знизу дитячими нажаханими очима. Візуальна складова з кубриківськими tracking shots лише підкреслює усамітненість родини у величезному будинку. У великих кімнатах глядача вражає весь масштаб божевілля. Книга мала великою мірою пом’якшений фінал, але Кубрик не посоромився закінчити жах кодою в засніжених лабіринтах біля готелю. Тероризуючи акторів на знімальному майданчику, Кубрик, по суті, побудував власну психіатричну лікарню, де перевтома Шеллі Дювал та Джека Ніколсона навіть відчувається через об’єктив. Сам Кінг та чимало критиків вважають, що Ніколсон вже нібито й виглядає божевільним по дорозі до готелю, попри це знаходить все нові рівні агресії. Методично преписуючи сценарій на знімальному майданчику, вся команда фільму в результаті передала той самий психоз з відсутністю здорової мотивації у маніяка. Не дивно, ментальними жертвами Кубрика лишились не лише дружина та син, а й глядачі по той бік екрану.

Сяйво
Сяйво

Діти кукурудзи (1984)

У маленькому містечку діти винищили всіх дорослих та створили власний культ поклоніння «Тому, хто ходить між рядами». Пара молодих людей для порятунку свого шлюбу приїжджає до цього міста і відразу стає заручником ватажка Ісаака та його посіпак.

При перегляді «Дітей кукурудзи» виникає безліч запитань та суперечок: хто цей монстр «що ходить між рядами», як дітям вдалося повбивати всіх містян тощо. Фільм замовчує ці деталі і витрачає багато часу на експозицію та справді намагається налякати кукурудзою. «Діти кукурудзи» – один з перших фільмів, де можна відчути страшенну нелюбов Кінга до релігії. Головні персонажі Берт та Вікі (Пітер Гортон та Лінда Гамільтон) відверто знущаються з проповідника на радіо, обряди Ісаака та дітей – огидні та трохи недоладні. Поза тим, акторські роботи тут дійсно вражають: Джон Франклін видає неймовірну гру і викрадає кожен кадр, в якому з’являється його Ісаак, а Лінда Гамільтон дає раду навіть незвичній для себе ролі «діви у біді». «Діти кукурудзи» породили ще вісім продовжень, що рідкість для такого злегка халтурного кіно, яке виїжджає на ідеї дитячого насилля та монстра невідомого походження. Навіть фінал стрічки схожий на звільнення монтажера при виконанні обов’язків.

Діти кукурудзи
Діти кукурудзи

Людина, що біжить (1987)

Антиутопія, в якій Арнольд Шварценеггер виголошує спротив начальству – мовляв, по неозброєних людях стріляти він не буде. Арнольда запроторюють в телешоу, де йому доводиться битись з іншими м’язистими картонними персонажами. І все це має виглядати як сатира на суспільство, яке поглинуло телебачення і жага до насилля.

Яким чином Стівен Кінг причетний до «Людини, що біжить», коли це екранізація роману Річарда Бахмана? По правді, Бахман – псевдонім Кінга, за яким він ховався, аби уникнути популярності. Однак фільм за книгою – класичний продукт 80-х, де замість Шварценеггера можна поставити Дольфа Лунгрена, і художня цінність абсолютно не зміниться. Кольорові костюми учасників шоу та типові Шварценеггерівські репліки можуть задовольнити лише специфічну цільову аудиторію, яка бажає торжества справедливості у втіленні міцних кулаків та серйозних поглядів. Можливо, популярне сьогодні ремейкування могло б переосмислити фільм з вигіднішого боку – втім, стрічка почувається добре і сама по собі. Так, це взагалі не схоже на типового Кінга, але з пісні слів не викинеш, тож глядачі досі згадують «Людину, що біжить» як кіно, сповнене тестостерону та остраху тоталітаризму.

Людина, що біжить
Людина, що біжить

Втеча з Шоушенка (1994)

Локалізатори фільму зіграли із ним злий жарт та проспойлерили основний твіст стрічки одразу в назві, адже оригінальна назва, «The Shawshank Redemption» («redemption» може означати як «спокута», так і «звільнення»), на втечу лиш натякає. Співробітник банку Енді Дюфрейн (Тім Роббінс) потрапляє до в’язниці за вбивство дружини, якого, звісно ж, не скоював. Там він зустрічає Реда (Морган Фрімен, чий персонаж в оригіналі… ірландець), і ця дружба пройде роки випробувань, доки обоє не зустрінуться на пляжі з посмішками на обличчях.

Перше місце у переліку найкращих фільмів за версією численних користувачів IMDb говорить лише про одне: «Втеча з Шоушенку» – абсолютно універсальна, кожен знаходить у ній власний відгук. Хоча коли фільм лише вийшов у прокат, то режисер і актори отримували страшного прочухана в якості фідбеку – ба навіть через зміну назви книги в заголовку фільму. «Втеча…» не виглядає похмурою замальовкою до книги Кінга. Навпаки, кіно несе віру Енді Дюфрейна у світле майбутнє так спокійно, що й свічка не згасне. Та найбільш цікавим у фільмі Френка Дарабонта є дослідження гуманізму там, де, здавалося б, його і знайти важко.

Побоювання за втілення втечі Дюфрейна поза стрічкою справдилися, але не викликали широкого резонансу – це все ж фільм про вільних душею людей, а з в’язниць охоче тікають і без нього. Є ще одна важлива тема, якої торкнулися автори стрічки – сюжетна лінія Брукса у виконанні Джеймса Вітмора. У кінематографі не часто згадують про життя людей за межами грат, і коли Брукс покидає в’язницю, то розуміє, що вона була йому більшою оселею за навколишній світ. Це зараз маємо серіал «Rectify» («Виправляти помилки») про реабілітацію в’язня, але тоді Дарабонт вловив те, про що мало говорять у суспільстві й понині, а саме – про термінову допомогу для таким в’язням. Окей, можливо, позиція стрічки на IMDb необ’єктивна – та за щире захоплення волею і духом Енді Дюфрейна ніхто ще за грати не саджав.

Втеча із Шоушенку
Втеча із Шоушенку

Зелена миля (1999)

Через п’ять років після прем’єри «Втечі з Шоушенка» Дарабонт знову береться за екранізацію Кінга, знову кличе в композитори Томаса Н’юмена – і вони успішно повторюють долю попередника. Тригодинна стрічка про диво зцілення смертельно хворих у в’язниці засуджених до смерті скидається на еталон класичної драми. Наглядач Пол у виконанні Тома Генкса перетворився на канонічний образ добра і милосердя, а покійний Майкл Кларк Дункан у ролі Джона Коффі є наріжним каменем екранного дискурсу правосуддя та судової системи Америки.

Стівен Кінг розповідає, що це одна з історій про доведення буття до такої межі, після якої відкривається людський дух. Обрана Френком Дарабонтом манера оповіді збігається з наративом оригінального роману і нікуди не поспішає. З кожною деталлю Коффі отримує ще більше співчуття, а уособлення боягузтва та підлості на ім’я Персі хочеться покарати тарантінівською помстою. Та Кінгівська мудрість надати всім персонажам того, на що вони заслуговують (включно з екранним часом), настільки доречна, що стрічку за це хвалить навіть Роджер Еберт. «Зелена миля» стала фільмом-збірником надій та з роками не втратила чарівності й – що важливіше – не перетворилася на банальну казку про добро і зло.

Зелена миля
Зелена миля

«1408» (2007)

Письменник Майк Енслін вирушає до готелю «Дельфін», аби розвіяти скептицизм щодо паранормальних явищ – адже у номері 1408 справді відбуваються дуже дивні дива. Потойбічна активність продемонструвала себе повню мірою, тепер треба покинути це місце цілим і неушкодженим.

Здавалося б, маленьке оповідання Кінга не обіцяло нічого видатного навіть із Джоном К’юсаком та Семюелем Л. Джексоном у головних ролях, тож слід очікувати мінімально здібного горору, який забудеться вже на наступний день по перегляді – але ж трапилося диво. Стрічка про невіруючого письменника і кімнату зі страшними атракціонами прихильники Кінга люблять донині та навіть зробили її культовою у вузьких колах. Секрет успіху – у правильній пропорцію страху, співчуття і неодмінної розваги. Протягом двох годин кімната підкидає нові випробування, що розкривають історію Майка Енсліна та додають йому мотивацій вибратися з готелю жахів. Майклу Гафстрему вдалося не впадати в патетику і одночасно скласти сильне враження про фінал. Можливо, зійшлися зорі і спіткала вдача, адже, наприклад, з екранізацією «Мобільника» той самий трюк вже не вдався.

1408
1408

«Імла» (2007)

Художнику Девіду після урагану доводиться лагодити свій будинок, тож вони з сином рушають до супермаркета за приладдям. Там і лишаться, бо туман огорнув навколишню місцину і приховав у собі монстрів, що чигають на відвідувачів.

Френк Дарабонт мріяв втілити «Імлу» ще задовго до перших екранізацій Кінга. Закритий простір супермаркета, овіяного туманними монстрами, як ніщо підходить для горор-сетінгу. Та не лише людські страхи заповнили хронометраж картини, а й шекспірівські пристрасті між персонажами знайшли собі місце серед продуктових стелажів. Коли оповідання було видане, екранами кінотеатрів множилися численні боді-горори (часто не найліпшої якості), тому для Дарабонта це була якоюсь мірою справа честі – відновити втрачений жанр психологічного трилера з монстрами. Навіть вплив славнозвісної «Сутінкової зони» дався взнаки, адже режисер випустив «Імлу» на DVD та Blu-ray в чорно-білій версії. Атмосферна стрічка та й сам шокуючий фінал підкупили серце невблаганного Кінга, що стало приємним сюрпризом для фанатів письменника. У 2007 році цей фільм декому здавався метафорою проти політики Буша, але час розсудив інакше і до сьогодні фільм можна розглядати як енциклопедію з виживання людства в умовах локального апокаліпсису. А можна просто дивитися і ловити дрижаки в осінній імлистий день.

The Mist
screenshot_2

«Темна Вежа» (2017)

З 90-х кожен фанат Кінга із нетерпінням чекав екранізації його opus magnum, але поки тасувалися карти продюсерів, багато хто втратив до неї цікавість. Навіть маркетингова кампанія не рясніла меседжами, мовляв, нарешті ви отримаєте багаторівневий вестерн з цікавими персонажами і, можливо, цілим Всесвітом, наповненим подіями, що розгорталися сторіччями. Натомість доволі скромна екранізація не змогла окупитися в домашньму прокаті.

Історія про Вежу, що тримає світи, і стрільця Роланда, який прямує до неї, на виході стала півторагодинним голлівудським екшном. Купа проблем, серед яких втручання студії та повторний монтаж, зіграли із вестерном поганий жарт, хоча, здавалося б, важко зіпсувати двобій Меттью Макконехі та Ідріса Ельби. Зазвичай порівнювати книгу з фільмом – надто тривіальний підхід до аналізу самого фільму, але «Темна Вежа» версії Ніколая Арселя скидається на пробний шматок величезного полотна. Стислий стиль оповідання, пара недолугих жартів про пристосування Стрільця до нашого світу і суперечлива візуальна частина виявилися очікувано недостатніми для того, аби вибудувати цілісну картину нового кіносвіту. «Темна Вежа» може похвалитися хіба що найбільшою розтратою потенціалу. Навіть надія, що серіальній версії пощастить більше, тьмяніє на тлі цього фільму..

Темна вежа
Темна вежа

«Воно» (2017)

Чи боїтеся ви клоунів та надувних кульок? Це питання дійсно може допомогти у пошуках ключа до персонального страху. Якщо міні-серіал 1990 року вражав хіба що нескромним хронометражем і дивакуватим перформансом Тіма Каррі, то нинішня версія практично не озирається на попередника, і немов черпає натхнення з нещодавніх «Дивних див» (Stranger things), хоча режисер Андрес Мускетті стверджує, мовляв, не дивився серіалу до кінця роботи над своєю стрічкою. Зграя дітлахів бореться з монстром, який живиться їхнім страхом, і дають відсіч вже не тільки противнику у вигляді клоуна, а й власним життєвим складнощам. Їхні жарти та маленькі штрихи до образу (астма, заїкання) роблять всіх персонажів живими друзями глядача, яким легко співчувати, коли вони втрапляють у халепу. А халепи трапляються у фільмі доволі часто.

Знайти правильну формулу успіху товстої книги Стівена Кінга нелегко хоча б через перенасичення деталізованим побутом. Мускетті разом із оператором Чоном Джон-Хуном створили візуальний всесвіт, у якому дійсно вчувається запах американського літа 1989 року. Річ навіть не в тім, що на кінотеатрах висять афіші  «Бетмена» і «Смертельної зброї-2», а на дворі дітлахи слухають хіти 80-х. Мускетті зловив дух епохи сильніше, ніж навіть серіал, випущений в 1990 році. І все це завдяки точному відображенню дитячого насилля, як серед самих дітей, так і між батьками та їхніми нащадками. Соціальний аспект «Воно» здіймає на сходинку вище за всі банальних жахливчиків, якими повняться кінотеатри цього року. Головне – не втратити запалу до другої частини, що, будьмо чесні, не надто й потрібна цьому фільмові… втім, те саме казали і про ще одну спробу екранізації славетного роману.

Воно, 1990 рік
Воно, 2017 рік

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Top&Best

  • Mykola Chernenko

    Про ”Шоушенк” не згідний зовсім.На 20тому році ув’язнення Дюфрейн сам говорить,що у в’язниці всі невинні.Він змирився зі своєю долею,але йому був даний другий шанс.
    Про ”Зелену милю”-пишете,що фільм не банальний,але використовуєте,чомусь, стандартні описи і фрази.
    Якщо взяти 10ку екранізацій Кінга-то тут явно не хватає”Долорес Клейборн”.
    ”Темну башню”сміливо можна викинути зі списку.Гіршої екранізації ТАКОГО епічного роману годі і придумати.(ну але,зрозуміло,що він тут через новизну)
    П.С:Назва статті теж не зрозуміла.Шоушенк і Миля адатповані краще від книги

    • Iurii Samusenko

      Так про “Шоушенк” ми навіть я навіть сперечаюсь. Все так, жодної іронії.
      “Зелена миля” – це знову ж таки питання смаку. Можливо хтось її вважає банальною, але особисто знаю кількох людей, які можуть назвати кіно улюбленим. Вибачте, якщо сам здався банальним в тексті, але інших слів важко знайти, коли вбивають містера Джинглса.
      Десятка складалася завдяки суперечливості екранізації або її довгої передісторії. Звісно, тут хочеться побачити “Долорес Клейборн”, “Мізері” чи “Куджо”, але вище заявленої десятки не стрибнеш. Я себе спеціально обмежував, адже у 80х роках вийшло багато чудових фільмів по Кінгу і кожен хочеться побачити в тексті. Вічна проблема топів(

  • Pingback: Дивіться: Джей Джей Абрамс запрошує у «Касл-Рок» Стівена Кінга - Moviegram()