Розповідаємо, чому «Зворотний бік надії» мав усі шанси отримати «Золотого ведмедя»

«Зворотний бік надії» розділив фестивальну долю з «Гавром», попереднім фільмом фінського майстра. Як і в Каннах, в Берліні, всупереч думці глядачів і критиків, Каурісмякі не вшанували головною нагородою, втішивши нас «Срібним ведмедем» за режисуру (кому ж ширше посміхнулася фортуна в особі Пола Верховена, читайте в нашому матеріалі).

Крім всесвітньої несправедливості, «Надію» об’єднала з «Гавром» також портово-емігрантська тематика, тож пам’ятаючи про любов Каурісмякі до магічного числа три, можна вважати її другою частиною поки що неофіційної трилогії. У новій стрічці місце африканського хлопчика займає Халед, біженець з Алеппо (актор, що його втілив, Шерван Хаджі, також родом з Сирії), а його рятівником стає такий самий представник середнього класу немолодий комівояжер з гучним ім’ям Вальдемар (Сакарі Куосманен).  

На початку він у довгому мовчазному діалозі поглядів (який Акі запозичив у великого Бастера Кітона) полишає свою дружину з пляшкою горілки і величезним кактусом у неживому інтер’єрі, котрий до пари картинам Едварда Гоппера. Як і в попередніх роботах, фінський меланхолік разом зі своїм незмінним вже більше 30 років оператором Тімом Салміненом, грає з кольорами культового американського художника.

Ось синьо-червона палітра неприкаяного портового життя «Золотої пінти» – цю карикатуру на рибний ресторан (страва дня – сардини з банки) комівояжер купує на виграні гроші в покер, так би мовити, пускаючись берега «по-фінськи». А ось знекровлений синій – колір відчуженості та безвиході, що заповнює пусті простори установ, котрі «наглядають і карають». Опинившись в одній з таких, «сторонній» для європейських добродіїв Халед не зроняє і сльози, розповідаючи про загибель своєї родини від бомб, про втрату сестри, яку він шукатиме весь фільм, і про те, як у купі вугілля (ми не жартуємо) він дістався до Гельсінкі. Бюрократична система ж визнає положення сирійця недостатньо серйозним і відмовляє в політичному захисті, фактично підтвердивши фразу Камю, що «в нашому суспільстві будь-хто, хто не плаче на похороні матері, ризикує бути страченим».

Типовий абсурдизм французського письменника Каурісмякі приправляє сюрреалізмом шведського ґатунку Роя Андерссона («Голуб, який сидів на гілці, розмірковуючи про буття»), створюючи на екрані свою міфологію часу, де нові потяги сусідують з вінтажними автівками, комп’ютери – з друкарськими машинками, хіпстери – з пролетаріатом 60-х, і всі димлять, наче на дворі тверді 50-ті. У цій позачосовості маленькі люди «Золотої пінти», що у підкреслено крупних планах вестернів Джона Форда видаються відчуженими, негласно роблять гуманістичну революцію. Вони влаштовують у ресторані комунізм з людським обличчям для всіх і кожного, зокрема, для безпритульного пса (куди ж без кудлатих у Каурісмякі) та такого ж безпритульного Халеда, що втік з міграційного центру, не бажаючі грати за нещадними правилами.

Невипадково занепалий ресторан Вадьдемар перероблює на недоладний суші-бар (сардини з банки тепер подають з гіркою васабі) – це характерний тригер глобалізації та адаптації режисера до сучасності. Згадаймо, хоча б героя «Людини без минулого», який на початку стрічки імені свого не пам’ятає, а наприкінці вже вправно орудує паличками. Для Каурісмякі це один зі своєрідних варіантів виходу з кризи, маніфестація можливої комунікації. Недарма ж його Халед – механік, хлопець з робітничого класу, а не ґвалтівник, терорист, дикун, якими почали вважати добропорядні фіни мігрантів після кризи 2015-го.

Те, що Халед – це сірійський класичний герой Каурісмякі, дозволяє якщо не прибрати, то хоча б послабити дихотомію «свій \ чужий». Проте, утопічний «Зворотний бік надії» не намагається відтворити «гаврське чудо»: тут безнадійно хворі не виліковуються, а млосне відчуття смерті з’являється майже з перших кадрів і нот фінської поховальної пісні «Oi mutsi mutsi», що продовжується в рок-н-рольному соло старої школи. Ним режисер ніби непрозоро натякає, що бути людиною сьогодні – оце справжній бунт.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Берлінале ОМКФ Рецензії