Алекс ван Вармердам. Абсурд навколо реальності

З 25 квітня кінофестиваль Молодість привозить в Україну повну ретроспективу голландця Алекса ван Вармердама.

Ретроспектива відкриється його найновішим фільмом «Шнайдер проти Бакса», який сам режисер разом із продюсером Марком ван Вармердамом презентуватиме у Києві.

Свято життя.

Чекаємо на великому екрані і надихаємось.


Alex-van-Warmerdam

Алекс ван Вармердам – безкомпромісний артхаусний і вже культовий голландський режисер, з тонким почуттям авторського інтелектуального чорнуватого, а то й зовсім чорного, гумору. Актор, композитор, продюсер, кіно- (а раніше і театральний) режисер, за першою освітою художник, сценарист майже всіх своїх фільмів, поет, письменник (автор роману «Рука іноземця»), драматург – він акумулював у собі різноплановий досвід, користуючись яким знімає самобутнє авторське кіно. Завдяки багатопрофільності кожен його фільм можна назвати «вармердамівським кінопроектом». Схоже, він не дуже довіряє людям: сам пише сценарії, а часом і музику, сам знімається майже у всіх своїх режисерських роботах. Це як «Бути Джоном Малковичем», але у виконанні Вармердама, і у реальному житті.

Для свого кіно Вармердам створює вигаданий світ, де реальність і нормальність мають власні внутрішні правила. Його герої нетовариські, дещо асоціальні. Кадри бідні
на музику, проте надзвичайно щедрі на естетику. Від його картин повіває легким божевіллям.

Алекс ван Вармердам мандрує жанрами: починає з комедійного чорного гумору, далі вкраплює елементи трилера, а подекуди ефектно перегинає палицю в бік то сюрреалістичних фантазувань в стилі Гілліама, то тарантінівської м’ясорубки. Взагалі, стверджує, що з жанрами не працює. Тому на його фільми важко розвісити ярлики.

Навіть серед тих, хто знімає абсурдні чорні комедії, Вармердам – маргінал.

Цього року якраз можна святкувати 30-ти річчя Вармердама у режисурі. Так, свій перший фільм «Абель» він зняв у 1986 році. З того часу поповнив фільмографію ще  вісьмома роботами.

«Абель» – малобюджетна, дещо театралізована картина з елементами соціального абсурду. Роль головного героя виконує сам режисер, як він це неодноразово зробить у своїх наступних фільмах. Стрічка-психоаналіз оповідає про замкненого у собі (і у квартирі) «підлітка за тридцять». Окрім батьків, єдиний його контакт зі світом – вікно (важко не проасоціювати з «Вікном у двір» Гічкока), через яке він у бінокль спостерігає за людьми, а у вільний час ловить мух… ножицями. Проте Абель таки вийде на вулицю. Точніше, його туди виштовхають.

 

Кадр з фільму: «Абель»

Кадр з фільму «Абель»

Наступна історія Вармердама – «Мешканці півночі» – чимось нагадує «Доґвіль» Ларса фон Трієра. Хоча ні, це «Догвіль» нагадує «Мешканців півночі», як мінімум тому, що знятий майже через десять років. Тим не менш: утопічне, майже вигадане місто, викривлена буденність, і при тому, схибленість героїв стрічки натякають на спорідненість. Вармердам подає цей твір як комедію, на межі зсуву в сюрреалістичну трагічну драму. До речі, це його улюблена картина, частково автобіографічна.

Кадр з фільму «Мешканці півночі»

Кадр з фільму «Мешканці півночі»

Далі Вармердаму приходить у голову зробити головною героїнею фільму сукню, яка своєю строкатістю кидає виклики і притягує неприємності. «Сукня» – ніби історія одного життя, як поетапний трофічний ланцюг чи якийсь колообіг «живих речей» у природі. Усе починається з натхнення, з ідеї, проте під кінець від сукні лишається тільки шарф, а потім зовсім нічого, прах. А що, як Вармердам зняв фільм саме про сукню як елемент одягу, і сміється з таких міркувань? Це ніби історія з купою сміття, яку перенесли в музей і назвали «Артефактами міста». Як правило, у його фільмах завжди більше запитань, аніж відповідей. Така візитівка режисера. Стрічці притаманна чорна комедійність, іронія, кримінальність і сюрреалізм – режисерський арсенал в усій красі.

Кадр з фільму: «Сукня»

Кадр з фільму «Сукня»

«Малюк Тоні» – безневинне немовля, у якого один татко, але дві матусі. Дещо забагато як для нормальної сім’ї. Навколо Тоні розгортаються справжні смертельні змагання за життя і батьківство. Отут Вармердам і вкрай розійшовся – зняв декілька сцен вбивства, де кожен мав можливість вбити двох інших, і обрав ту, що найбільше сподобалась. Вона і продиктувала кінцівку фільму.

Кадр з фільму: «Малюк Тоні»

Кадр з фільму «Малюк Тоні»

Також у режисера є власне бачення історії братів Грімм. Марі та Якоб – брат і сестра, окрім того, що мандрують власне сюжетом, ще й перетинають жанри, при цьому не змінюючи настрою фільму. Кримінальна, трохи фантастична стрічка, звично з елементами абсурду і чорного гумору. Тут Вармердам поєднує тривожну атмосферу трилера з елементами вестерну від Артура Пенна, приміряючи на незграбну парочку роль його «Бонні і Клайда».

Кадр з фільму «Грімм»

Кадр з фільму «Грімм»

Герой його наступного фільму «Офіціант», якого грає сам Вармердам, живе між реальним та нереальним світом. Він знає, що його життя – це сценарій, не надто пручається, ба навіть просить сценариста внести деякі зміни у його життєвий сюжет.

Кадр з фільму «Офіціант»

Кадр з фільму «Офіціант»

У фільмі «Останні дні Емми Бланк» його роль найбільш саркастична (куди вже саркастичніше) – Вармердам зіграв пса. Емма смертельно хвора. В останні дні життя вона перетворилась на тирана для власної прислуги. Емма балансує на межі слабкої жінки і розгніваного деспота. Про цей фільм Вармердам каже, що хотів показати зло через ненормальну поведінку нормальних людей.

Кадр з фільму «Останні дні Емми Бланк»

Кадр з фільму «Останні дні Емми Бланк»

У «Боргмані», наприклад, ця ненормальна поведінка – скоріше алегорія гріховних бажань. Людям нудно бути щасливими. Вони «бісяться з жиру», маючи красиве забезпечене сімейне життя. Вармердам апелює до такої нормальності. Цитуючи режисера, «Боргман – фільм про зло, що набуває повсякденної форми».

Фільми Вармердама відкриті до глядацьких домислів. Режисер каже, що не вкладає конкретного меседжу в кіно і сам часом філософствує над власним результатом. Наприклад, з «Боргмана» вже на етапі монтажу він навмисне вирізав епізоди, що наводили на прямі відповіді і прояснювали картину. Схоже, режисер насолоджується тим, що глядач ламає над цим голову.

Кадр з фільму «Боргман»

Кадр з фільму «Боргман»

Спостерігаючи за героями стрічок Вармердама, складається враження, що вони плутаються у виявленні почуттів, тобто подразник і реакція не зовсім збігаються. Вармердам виснажує глядача не надмірними емоціями, а навпаки – напруження виникає від того, що їх замало. Наприклад, дівчина бере ніж і майже холоднокровно заколює дідуся (епізод з фільму «Шнайдер проти Бакса»). На її обличчі немає відповідних переживань. Вона виконує дію, ніби почергово скривилась від кислого лимона, заколола власного діда, пролила каву на білу блузку. Це вже не чорний гумор. Це якісь чорні метафори. Або зло як норма. Без відповідної на нього реакції – навіть враховуючи, що дід намагався зґвалтувати онуку.

Переглядаючи фільм «Шнайдер проти Бакса», виникає відчуття чогось спільного з Джармушем, з його «Межами контролю». Хоча, найманий вбивця Шнайдер все-таки дещо комічний, чого не скажеш про героя Ісаака де Банколе. Джармуш і Вармердам – диваки, які, здається, мають про що поговорити.

Кадр з фільму «Шнайдер проти Бакса»

Кадр з фільму «Шнайдер проти Бакса»

Фільми Алекса ван Вармердама також цілком можна назвати сімейними проектами. Голландська актриса Аннет Мальерб, дружина режисера, зіграла у більшості його стрічок. А у «Мешканцях Півночі» та «Малюку Тоні» зіграли ще й два їхніх сина Мес і Хук. Брат Алекса Марк продюсує його фільми, а брат Вінсент пише до них музику. Батько ван Вармердамів, до речі, теж був режисером, щоправда, театральним.

З операторами Вармердам також заводить тільки серйозні довготривалі стосунки, бо вимога до візуальності у нього висока і своєрідна. З дев’ятьох картин режисера перші чотири, одна за одною, зняті нідерландцем Марком Ферперланом. Наступні п’ять знімав також земляк Вармердама Том Ерісман.

Шукати цитати у фільмах Вармердама допустимо хіба з цікавості, щоб «подружити» з іншими режисерами. Його уява настільки пишна і неповторна, що ходити до сусідських фільмів «позичати сіль» немає необхідності. Сам він каже, що не треба нікого дивитись, аби не впасти в імітацію. Вармердама порівнюють з Лінчем, та визнає він тільки той факт, що надихався творами маркіза де Сада.

Алекс ван Вармердам – винахідник-інтелектуал. Навіть із вже звичних прийомів – іронії, сарказму, чорного гумору, сатири, сюрреалізму – видобуває нові пласти, змішує ці поняття та інтегрує в реальність. Його кіно нішеве, Вармердам дуже чітко бачить свого глядача і поважає його. Не спрощуючи авторської манери задля розширення аудиторії, він від фільму до фільму тільки відточує майстерність. Кіно Вармердама – це справа його життя, це він сам.