Розповідаємо про улюбленця глядачів ОМКФ, Карлових Вар і «Кінотавру»

 Нехай вас не обдурить повний набір прикмет сучасності – Борис Хлєбніков зробив «Аритмію» фільмом-казкою. Нехай без казкових декорацій, але за всіма правилами жанру. Тут тобі й розумна красуня, і відважний лицар, що рятує життя. Є навіть дракон, який втручається у звичний лад роботи добрих людей. Ну а що головні герої живуть не у королівстві, а в однокімнатній квартирі – то нам просто не розповідали, що відбувається після слів «вони одружилися та жили довго й щасливо».

Олег (Олександр Яценко) і Катя (Ірина Горбачева) разом не лише живуть, а й працюють. У лікарні. Олег – лікар швидкої допомоги, Катя – лікарка приймального відділення. Це не просто фон чи вдала декорація для чергової історії любові-нелюбові. Це спроба відповісти на запитання – як, рятуючи інших, вчасно помітити, що і сам потребуєш допомоги. «Аритмія» нагадує, що серце – не лише про чотири камери, судини й кров, воно ще і про почуття. Навіть якщо їх і не побачиш, розрізавши людину на операційному столі.

Аритмія, 2017
жанр: драма
режисер: Борис Хлєбніков
в головних ролях: Олександр Яценко, Ірина Горбачева, Миколай Шрайбер

Глядач, що шукає у кіно естетику локацій, симетрію кадрів та поступову трансформацію головних героїв, не знайде цього в «Аритмії». Йдеться про інше – про явища та ситуації, що цінні не самі собою, а реакцією на них персонажів фільму. Пам’ятаєте, як у Чехова – люди п’ють чай, а тим часом руйнуються їхні долі? Ось і у фільмі так: сцени із недолугим матрацом, що ледь вміщується на вбогій кухні, на нічній парковці, порожній автомийці, де відмивають крісла швидкої від крові – скрізь вчувається присутність чогось, що так і залишиться невимовленим. Безпорадності, яка неочікувано обертається силою. Борис Хлєбніков не лише викриває в цьому фільмі медичну реформу – він показує больові точки цілого покоління. Покоління, яке про важливі речі пише у повідомленнях, а щирість вважає проявом слабкості. Як інакше пояснити, що герой, котрий не боїться нічого – ні доган, ні штрафів, який готовий знехтувати усіма правилами, щоб врятувати чиєсь життя, виявляється абсолютно розгубленим перед почуттям до власної дружини.

Ритм фільму нерівний, сцени видаються обірваними, герої, до яких встигаєш звикнути за кілька хвилин, губляться серед інших пацієнтів, і глядачу залишається непевне, не завжди усвідомлене питання, що виникає раз по раз: «а там ж був ще цей… що там із ним?». Так само змінюється настрій стрічки – від надії до розгубленості. Як у такому темпі головним героям віднайти власний ритм і не збитися з нього?

Катя спокійна, привітна та мовчазна. Може це від виховання, може від всесвітнього розчарування – тут не розбереш. Що ж здатне вивести її з рівноваги? Можливо, надто толерантне ставлення чоловіка до алкоголю? Ні, вона навіть зупиниться біля магазину, аби він міг докупити ще. Можливо, гучна вечірка у квартирі як раз тоді, коли Катя повертається з нічного чергування? Ні, вона просто зробить «Сансару» в навушниках гучніше, але не завадить веселощам.

По-справжньому зачепить її лише репліка Олега з порадою знайти собі когось більш заможного та багатого. Грандіозна істерика у стилі «за кого ти мене маєш, я не така» миттєво додає Каті чистоти й непорочності, а глядача ніби підштовхує до думки про власну меркантильність.

Олег же – герой, що (за всіма правилами казки!) про це навіть не здогадується. Щодня він рятує людей, але не вважає це особливим досягненням. Скоріше роботою, яку мусить виконувати, і виконувати на совість. Навіть якщо проти нього – медична система, на яку він працює («Для вас має бути головним, щоб пацієнт не помер у вашій присутності. При іншому лікареві – на здоров’я»).

На користь «Аритмії» йде відсутність:

Любовного трикутника, що перетворив би фільм на дратівливу мелодраму

Акценту на абсурдності медичної реформи у стилі документального фільму «Сіко» Майкла Мура, де герої самі зашивають собі рану на коліні, чи змушені обирати, який саме палець рятувати – вказівний за 60 тисяч доларів чи безіменний усього за 12.

Психологічних діалогів на кшталт «що ж у житті пішло не так». Куди щирішими, такими, що повністю вибивають дихання, виявляються сльози і втеча з дому. Спойлер: не Каті.

Герої фільму не проходять внутрішню трансформацію – натомість вони повертаються до себе, згадують одне одного дотиками. Їхня криза – це криза мови, коли звичними словами вже не передати всього, що відчуваєш, а нові ще не віднайдено. Але саме слова стануть цілющим розрядом дефібрилятора, що виведе з коми сімейне життя і задасть йому нового ритму.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Рецензії