«Джанго»: сни про хороше кіно

Лук’ян Галкін

Берлінале несподівано для всіх обрало фільмом відкриття режисерський дебют сценариста й продюсера Етьєна Комара, ніби вирішивши із самого початку нагадати, що тут у тренді не лише талановите кіно, але й політичні висловлювання. Власне, всі й так наче в курсі: пригадайте хоча б двох останніх берлінських тріумфаторів, «Море у вогні» Джанфранко Розі й «Таксі» Джафара Панагі, які поєднували видатну майстерність та болісну актуальність. «Джанго» ж, тематика якого давала фільмові шанс стати своєрідним маніфестом, гнітюче бракує того й іншого. Навіть трагічний бекграунд не допоміг картині замаскувати власну посередність, що її видали перемножені між собою плюси і мінуси.

«Джанго» – біографічна драма про славетного джазового виконавця Джанго Рейнгардта, заснована на творі Алексіса Салатко й адаптована самим Комаром. У стрічці йдеться про 1943 рік, коли Джанго загрожує серйозна небезпека через циганське походження. Із цим погодиться раціональна частина, але не емоційна: численні іноземні критики вже встигли відзначити, що Реда Катеб, виконавець головної ролі, ніби нудьгує протягом усього фільму. Стрічка може викликати побіжні асоціації з «Піаністом» Романа Полянського, котрий також оповідає історію поневірянь славетного музиканта, піаніста Владислава Шпільмана, за часів Другої світової. Але майстер саспенсу Полянський вправно режисує події свого славетного твору таким чином, що примудряється буквально видобути кульмінацію з банки огірків. Етьєн Комар же ніби не зміг позбутися впливу літературного оригіналу, котрий без гідної кінематографічної адаптації видається вельми беземоційним переліком подій.

Django, 2017
жанр: байопік
режисер: Етьєн Комар
режисер: Реда Катеб, Сесіль Де Франс

«Джанго» піддає серйозному випробуванню глядацьку здатність до критичного судження. Про це влучно написали Variety: мовляв, фільм змальовує Рейнгардта немов синекдохою колективного досвіду ромів у Другій світовій, але по правді він – скоріш найпомітніше виключення, захищене власним видатним талантом. Комар ніби намагається сперечатися із жанровим каноном, що зробив воєнну тематику частиною guilty pleasure, отож його Джанго не просто ігнорує війну – вона й справді не існує на екрані, а її рідкі прояви, як-от раптовий сигнал повітряної тривоги, видаються чи не дурним сновидінням.

В якості невеселого жарту можна припустити, що «Джанго» і є чимось на кшталт нетривких снів про хороше кіно: крім вже згаданих мотивів «Піаніста», зринають асоціації з напруженою драмою «Просто вітер», що взяла Срібного Ведмедя на Берлінале–2012, та з меланхолією «Всередині Л’юіна Девіса» братів Коен, але все це – фантомні болі сприйняття, в якого фільм лиш відбирає, не пропонуючи нічого взамін. Запальний музичний номер на початку не здатен самостійно викликати симпатію і співчуття до вічно сонного персонажа, а фотографії загиблих під скорботну мелодію наприкінці не тягнуть навіть на ерзац розкриття заявленої тематики. Отож так, це не «Аве, Цезар», що відкривав Берлінале у минулому році. Якщо задум був у тому, щоб бути якомога далі від його відвертої глядацької спрямованості та голлівудського кіно в цілому – тоді окей, все вдалося. Шкода тільки, що не склалося з усім іншим.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Берлінале Рецензії