Дуже різні прояви любові від Джеффрі Раша, Армі Хаммера та Агнешки Голланд

ЛЮБОВ ДО МИСТЕЦТВА

«Останній портрет» / The Final Portrait, реж. Стенлі Туччі

Історія славетного швейцарського художника і скульптора Альберто Джакометті (Джеффрі Раш), в основу якої лягла біографічна оповідь арт-критика Джеймса Лорда (Армі Хаммер). В нашому гайді по Берлінале–2017 ми очікували від цього фільму багато – сподівання не справдилися, але отримали все ж чимало. Певне, це найкращий з фільмів американського мейнстримного актора Стенлі Туччі, з привабливим тьмяним візуальним рішенням і чудовим перформансом Джеффрі Раша, якого підтримують Хаммер і чарівна Клеманс Поезі – ну, якщо всерйоз повірити, що Раш потребує підтримки і лишає комусь помітне місце на екрані.

Як буває із режисерськими роботами акторів, «Останньому портретові» бракує фіналу: фільм просто закінчується, цілком логічно, але не лишаючи відчуття завершеності. Така новелістичніть має й свої переваги – на її фоні Джакометті виглядає тихою загадкою, митцем, для якого нескінчений процес творіння куди важливіший за результат. В сцені, де сутенери (еге ж, не таке вже й невинне це кіно) нищать кілька його творів, герой Раша лишається незворушним, адже для нього сенс у самому створенні прекрасного, а не в його існуванні. Джакометті нескладними хитрощами затримує поряд симпатичного йому Лорда, кладучи цю приязнь в основу власного мотиву вічного повторення. Певне, десь тут і криється головна принада фільму: чули б ви, як ахали глядачі на Берлінале, коли Раш вкотре псував портрет Хаммера!

Play Video

ЛЮБОВ ДО ТВАРИН

«Слід» / Pokot, реж. Агнешка Голланд

Певне, цей фільм зібрав більше полярних відгуків, аніж будь-яка інша стрічка фестивалю. 68-річна Агнешка Голланд зробила молоде й зухвале кіно, котре, за справедливими зауваженнями критиків, в своїй естетиці хилиться до серіальності – певне, дається взнаки робота над «Картковим будинком» і «Дитиною Розмарі». Втім, хіба посилання до серіальної культури звучить докором у часи видатних телевізійних робіт великих авторів? Так чи так, але новий фільм класикині польського кіно, що завжди творила на межі європейської й американської традиції, виглядає вельми дивним – ба чи не сюрреалістичним. Антон Долін в своєму матеріалі порівнює «Слід» із «Твін Піксом», де головним героєм стала Леді з поліном, а сама Агнешка Голланд в інтерв’ю, яке ми невдовзі опублікуємо, казала, що польське видання звинуватило її у заклику до еко-тероризму – вибухова суміш, чи не так? Головна героїня, Яніна Божейко – літня панна, мало не до сказу доведена клятими мисливцями і бракон’єрами (втім, у «Сліді» ці поняття тотожні). Коли якась благословенна рука справедливості починає вбивати лиходіїв, Божейко наче б починає йти її слідом, втім, не надто побиваючись за мерзотниками. Хоча ми й попередили про спойлери, цього разу втримаємось, аби не псувати фантасмагоричної інтриги. Фемінізм, анархічні закиди, аж надто радикальна любов до тварин – пані Агнешко, благаємо вас, зніміть власний серіал з усім отим добром!

Play Video

ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ

«Називай мене своїм іменем» / Call Me by Your Name, реж. Лука Гуаданьіно

Італія, пасторальні 70-ті. До професора Перлмана (Майкл Стулбарг), що ніби уособлює європейський дзен, приїжджає харизматичний колега Олівер (Армі Хаммер). Разом із ним для професорового сина Еліо в проникливому виконанні Тімоті Чаламета до їхнього тихого Едему приходить змій-спокусник. Харизматичний герой Хаммера ніби ініціює хлопця одним-єдиним доторком під час гри у волейбол, втрапляючи у самісіньку ціль: Еліо якраз знаходиться у розпалі пубертатного втаємничення, і, як годиться мешканцеві раю, дуже природньо виявляється небайдужим до обох гендерів.

Прихованим лейтмотивом «Називай мене своїм іменем» стає вже згадувана метафора раю. В одній з найвідвертіших сцен сакральним символом спокуси виступає плід – персик, не яблуко, але вигадливому розумові й воно згодилося б. А короткочасний від’їзд персонажів з-під аж ніяк не дошкульного крила батьків Еліо стає ніби символічним виходом з раю, в комплекті з яким неодмінно йтиме вигнання. Олівер їде, згодом його безутішний коханець дізнається, що той збирається одружитися і ллє сльози, відвернувшись від батьків до камери й ніби зазіхаючи на цілісність четвертої стіни.

Гуаданіньо делікатно не робить акценту на одностатевому коханні, концентруючись на тонкощах репрезентації дорослішання. Майстерно відзнята витончена стрічка оповідає, за словами режисера, про Італію, якої вже нема, і це вчувається в самому розумінні часу, що його творить картина: тут немає ані вчора, ані завтра – лише нескінченне сьогодні. Не стоїть тут і питання про толерантність, адже для фільму вона цілком іманентна – герой Стулбарга промовляє зі своїх сімдесятих дуже виважені речі, мовляв, лиш тобі вирішувати, що робити зі своїм тілом. Так, це традиційний для Берлінале дискурс, але настільки драматургійно й естетично майстерна його реалізація навіть тут зустрічається вкрай нечасто.

Play Video

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Берлінале