Стівен Спілберг екранізує дитячі страхи Роальда Дала, котрий подарував світові «Чарлі та шоколадну фабрику» і «Неперевершеного містера Фокса».

Екранізувати «Великого Дружнього Велетня» намагались ще з 1991 року, і відтоді проект переходив із рук в руки. Але побачити світ йому судилося лише з нагоди сторіччя із дня народження Роальда Дала. Та сама історія про те, як Стівен Спілберг став співавтором «ВДВ», почалась в далекому 1982-му. Саме тоді Дал пише книгу про дружбу маленької дівчинки із велетнем, а Спілберг фільмує подібну історію з прибульцем на чільному місці (сценаристка «Іншопланетянина» Мелісса Метісон згодом працює і над «Великим Дружнім Велетнем»). З цього моменту цих двох пов’язує щось дуже близьке, що здатне сягнути глибин дитячого серця. Звісно ж, Спілберг відтоді відзняв безліч цілком дорослих фільмів, тож нинішня робота скоріше виглядає як реверанс у бік письменника, на творах якого він зростив своїх дітей. Крім того, режисер немов повертається до стилістики фільмів кінця 80-х–початку 90-х (в тому числі й власних стрічок того часу), що сформували ностальгійну жагу до чудесної казки у цілого покоління. Та чи діють старі прийоми сьогодні?

Перш ніж говорити про нову роботу Спілберга, варто розібратися із першоджерелом. Історії Роальда Дала відомі не тільки своєю оригінальною мовою, чорним гумором і чудернацьким сюжетом, але й тим, що в кожну з них автор заклав щось дуже особистісне і автобіографічне. Так, одна з найвідоміших казок Дала «Чарлі та шоколадна фабрика», екранізована Тімом Бертоном у 2005 році, була написана під впливом спогадів про шоколад, якого автору видавали у школі. Цей шоколад був практично єдиним світлим спогадом тих часів. До речі, перша екранізація казки, здійснена в 1971 році режисером Мелом Стюартом, настільки не сподобалась Далу, що той заборонив Голлівуду екранізувати його твори, тож не дивно, що  казки Роальда дістаються великого екрану тільки зараз.

Навчаючись у школі, Дал зазнавав сильних утисків з боку старшокласників через «дідівщину», що там панувала. Крім того, він мав дуже великий зріст (майже два метри), що також стало причиною знущань – цей період і ліг в основу його книги. Створюючи її, він дивився на свої юнацькі страхи крізь призму пережитої Другої Світової війни, ніби домішуючи у коктейль за назвою «Великий Дружній Велетень» відчуття глобальної загрози.

Образ велетня невипадковий – символічно він пов’язаний із варварськими племенами, що спустошували дохристиянську Європу. Спорідненість Роальда Дала з фольклором підклеслюється згадкою Джека з народної англійської казки «Джек і бобове стебло» (у Спілберга це використано в якості натяку – як згадка про нелюбов до бобових) та вдалим маневруванням деталями, взятими з різних міфологічних систем. Наприклад, поява гігантів-прародителів з надр землі згадується в грецькій міфології. Мотив людожерства має спільне коріння з міфом про Сатурна, що пожирає власних дітей, у римлян. Пізніше, ця якість перейшла до фентезійних огрів. Мотив перемоги над велетнями завжди пов’язаний з новим етапом історії, або ж зміною покоління богів і влади (побиття титанів олімпійцями у грецькій міфології, боротьба Тора і йотунів в обох «Еддах» тощо).

Спілберг підійшов до роботи над екранізацією дуже відповідально. Він ніби бере закладені Далом ідеї і доводить їх до повноцінного розкриття. Якщо першоджерело виглядає як тезисна заготовка, у якій ще треба розібратись, а дещо – й додумати самостійно, то екранізація робить ставку саме на розкриття не відомих аудиторії деталей, причому не надто відходячи від оригінального тексту. Ось тут виринає міфологізованість велетнів – вони бояться води (за Старим Заповітом, велетні вимерли під час потопу), біографічна детальність – вони куди більш схожі на неслухняних підлітків-задир, ніж в оригіналі, і, головне – ставлення до Софі (головна героїня, названа на честь онуки Дала). Присвячуючи своїй померлій донці Олівії книгу, письменник немов бажає їй кращої долі, що яскраво демонструє фільм. А мандрівка до країни снів видається шляхом до потойбічного світу, де живе головна мрія маленької дівчинки.

Звісно, Спілберг додає деякі сюжетні деталі від себе. Режисер чітко коригує пропорційні неточності в розмірах велетнів, та своїй Софі він дозволяє набагато більше – в традиціях усіх фільмів Disney, вона є справжнім відчайдушним героєм. Якщо в оригіналі це виявляється тільки в самому кінці історії, то у фільмі маленьку дівчинку так і тягне на безглузді подвиги.

Але дещо він все ж упустив. Супер-вуха ВДВ (саме так ім’я велетня звучить в українському дубляжі, що доводило до гомеричного сміху всю дорослу аудиторію на показі), які мають чути все на світі, на початку фільму немов не працюють. Фірмовий чорний гумор десь зник, лишивши по собі саму історію про гази, що поза контекстом виглядає недоречно і безглуздо. Натомість, використавши дещо Керролівську мову ВДВ, режисер доводить до піку можливий вплив на дитячу аудиторію, яка традиційно полюбляє незручні ситуації та неправильні слова.

На відміну від звичних для Disney анімацій з недитячими підтекстами (наприклад, «Зоотрополіс»), стрічка дуже чітко окреслює свою аудиторію, ні на секунду не заграючи з дорослими або навіть підлітками. Якщо 20 років тому солодкий і повільний фільм-казка сприймався глядачами будь-якого віку, то сьогодні задоволення від нього отримають діти приблизно до восьми років, майже усіх інших чекатиме неминуче бажання спати. І тут палиця на два кінці: свідомо втративши на старті більшу частину аудиторії, Спілберг робить ідеальне кіно для дітей, що дуже яскраво вирізняє стрічку з-поміж інших представників жанру.

Можливо, екранізація просто спізнилася – вибагливому споживачеві все це до болю знайоме. Ми вже бачили добрих велетнів: Геґрід з «Гаррі Поттера» майже ідеально підходить під опис ВДВ (добрий і найменший з велетнів), або ж Шрек (огр, що, на відміну від своїх побратимів, не їсть людей). Історія не розкриває жодних ідей, окрім важливості дружби – не надто нова тема, еге ж? Проте, якщо відкинути всі критичні настрої і дозволити своїй внутрішній дитині взяти гору, можна просто насолодитися красивим і неймовірно добрим фентезі, відкрити для себе завісу над особистістю Роальда Дала і, можливо, на дві години повірити в дива.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Рецензії