Бертон втомлено перезнімає один і той самий фільм та вкотре доводить відому аксіому – книга краща.

Роман Ренсома Ріггза «Дім дивних дітей», перша частина якого вийшла ще у 2011 році, свого часу був дуже гарно сприйнятий публікою. На перший погляд, все вельми пересічно – звичайна підліткова книга про містику, яких зараз виходить по десятку щомісяця. Доволі штампований сюжет про самотнього героя, що відчуває себе «зайвою людиною» в оточуючому світі. Як годиться, він опиняється посеред незвичайних обставин, в результаті котрих піднімає самооцінку і стає героєм… або ж просто змінює ставлення світу до себе.

Герої Ріггза – фріки. Люди, що мають не тільки паронормальні здібності, але й подекуди дуже незвичну зовнішність. Такими є і типові персонажі Бертона. Згадайте його Пінгвіна з «Бетман повертається», який фактично втілює архетип крихітки Цахеса. Або ж Едварда з «Едвард руки-ножиці» чи собаку з «Франкенвіні». Що Бертон, що Ріггз немов випещують своїх «особливих» персонажів, створюючи для них світ, в якому красуня завжди полюбить чудовисько.

З огляду на улюблений режисерський концепт загадкового світу, книга «Дім дивних дітей» немов написана спеціально для Бертонівського фільму… який він так і не зняв. Натомість ми отримали дещо в стилі «Хронік Спайдервіка» з цілим арсеналом звичних штампів Бертона, на яких він виїжджає вже котрий рік. Шкода – бо ж потенціал цієї історії міг би повернути режисера в русло старих робіт, що видавалися водночас ексцентричними і збіса обдарованими, та й в цілому екранізації складають найкращу частину його портфоліо (пригадайте хоча б «Еда Вуда» і «Велику рибу») . Але ні, не вийшло.

Ренсом Ріггз дає читачеві вельми вичерпне уявлення про життя усіх «дивних людей» до подій, що розгортаються в книзі. Фотокартки з минулого століття, що ілюструють оригінальний текст, відверто посилаються на естетику циркового балагану. Тільки не того цирку, що ми бачимо сьогодні, а того, куди приходили, аби подивитись на різноманітні потворства та дивні здібності людського тіла. Цей натяк читається не тільки у фотокартках, але й прямо в тексті – коли автор вказує, що «дивних людей» легше всього знайти саме в цирку. Крім того, ще на початку книги Ріггз нагадує про фільми Девіда Лінча, ніби відсилаючи до «Голови-гумки» та «Людини-слона». Це тло дає змогу набагато об’ємніше сприймати сюжет – не лише як підліткову історію, але як щось масштабніше, пов’язане із певною жанровою традицією. Натомість стрічці конче не вистачає декадансу та ретровості, на які робить ставку автор першоджерела… і, хто б міг подумати, «дивакуватості», тієї самої, що уславила Тіма Бертона.

Дуже дивно, що режисер, який від початку озирався на естетику німецького кіноекспресіонізму (навіть подекуди відверто цитував кадри і форми), в цілому не зміг передати потрібної атмосфери. Фірмовий похмурий стиль, який базувався на перетворенні горору в моторошну, але все ж казку, котра припаде до смаку будь-якій аудиторії, з кожним наступним фільмом Бертона наче розчиняється. Ба більше: Бертон немов остерігається зайвий раз… лякати глядача.

Загалом «Дім дивних дітей Міс Сапсан» немов прямує шляхом «Загону самовбиць». Маючи багатообіцяючий трейлер на виході виявляється симулякром, бо такого ж захоплюючого видовища в самій стрічці годі й шукати. Власне, масштаб катастрофи сягає того рівня, за яким здається, ніби актори просто чекають своєї черги, аби випалити репліку і перейти до наступної сцени. Звісно, в результаті це нищить виправдану мотивацію поведінки героїв, що була в книзі, створюючи якусь скетчеву конструкцію, на яку забули натягнути деталі.

Єва Грін і сама ніби повторює долю Джокера – створює цікавий персонаж, до якого ретельно готується (в інтервью акторка згадувала, що переглянула сотні годин фільмів про птахів, аби наблизитись до образу жінки, котра перетворюється на сапсана), а в результаті – злочинно мало часу присутня в кадрі. Та й усі персонажі цікаві своїми здібностями, проте абсолютно не розкриваються як повнокровні особистості – лише декорацією.

Чи то Бертон не захотів розтягувати фільм на оригінальні три частини, чи то йому вже під час роботи стало нецікаво працювати із матеріалом – так чи інакше, але режисер вмістив у дві години заразом усі книги і дофантазував, як це все могло скінчитись. Чим далі заводить нас режиссер, тим більше починає провисати сюжет. Ключовий образ «Дому», Міс Сапсан, взагалі немов самоусувається, а наприкінці фільму десь губиться у власній ролі. Вочевидь, Єва Грін все ж покликана в першу чергу «продати» фільм – втім, його каса не надто вражає. Отож, з фінальними титрами розчиняється і світ «Дивних дітей», лишаючи по собі якусь незаповнену порожнину.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Рецензії