Розповідаємо про переможця Національного конкурсу ОМКФ

Збіса емоційно – не найочікуваніша характеристика документального фільму. Проте вже в «Українських шерифах» Роман Бондарчук доводить, що його метод емоційного залучення справляє вражаючий ефект. «Шерифи» залучали глядача гумором і симпатією до персонажів, «Dixie Land» вчиняє так само, але ще масованіше. Не лишаючи жодних шансів лишитись осторонь.

Dixie Land – назва дитячого джазового оркестру, що його утворив Семен Ривкін після Другої світової. Тоді йому довелось збирати по Херсону безхатченків – втім, із чималим успіхом. Постійні репетиції у підвалах Дому Піонерів дали свої плоди, тож Dixie Land існує й понині, переживши свого засновника. За наших днів оркестр поки лиш вирощує свої майбутні таланти, але й старі не покинули заняття музикою, а дехто з них досяг чималих вершин.

Найкращим тому підтвердженням стає гра, яку Бондарчук фіксує з усіма огріхами та без таких. Власне, дещо схоже вже робив Вінсент Мун, про «Кримські стежки» якого ми писали раніше. Стрічка Бондарчука реєструє численні деталі, час від часу викриваючи сама себе: так дрон, що знімає музичний інтернат, фільмує й власну тінь, що відбилась на стіні, а родичі героїв вітаються з оператором. Такі деталі нагадують: те, що ми бачимо – усього лиш фільм, та водночас їхнє втручання додає реальності картині.

Заразом камера зачіпає і ту частину української історії, що стрімко відходить в минуле: блиск і вбогість парадів перемоги штибу 2012-го з прапорами «Партії регіонів» на фоні, георгіївські стрічки та фото із президентом Кучмою, чийого імені герой фільму вже не може пригадати. Історичні події проходять повз «Dixie Land», ніби оминаючи його, а час лише змінює склад оркестру. І хоча режисер полишає його у найдраматичніший момент, щось мені підказує, що «Dixie Land» гратиме і після титрів.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Docuday’s UA Документалістика ОМКФ