Вихід «Фантастичні звірі і де їх шукати» за справленим ефектом та значущістю для масової культури можна порівняти хіба що з сьомим епізодом «Зоряних війн». Формальний modus operandi переродження франшиз також вельми схожий – нові фільми запрошують до розширеного всесвіту, що доповнює канон на радість фанам. А ще, не ризикуючи знудьгувати чи, боронь Боже, загубити глядача, зіпсутого динамікою сучасних блокбастерів, обидві серії надають перевагу екшнові та лишають сюжету почесне друге місце. От тільки у «Фантастичних звірях» це ніби провокує жанрову еклектику, недоречну для мейнстрим-хедлайнера. Дві історії, що їх оповідає фільм – пошуку Ньютом Скамандером (Едді Редмейн) тварин-утікачів та куди похмуріших подій на фоні – здається, мали б органічно доповнити одне одну чи принаймні створити вигідний контраст. Але ж ні, вони існують немов окремо, лишаючи досить суперечливе враження від нечастих точок перетину. Ніфлер – наймиліший з можливих шкідників… але про які геги із ним може йтися на фоні винесених поспіхом смертних вироків і релігійного фанатизму? Та й загалом – порівняйте візуальне рішення теплого лампового світу тих самих звірів і безрадісного бюрократизму американської магічної спільноти. Ніби на одному екрані зійшлися «Філософський камінь» із «Орденом Фенікса», і зустрітись-то вони зустрілися, а от що робити далі – так і не вирішили.
Втім, якщо ви й не чекали бездоганного сторітелінгу та залізної логіки, то можете сміливо знехтувати докором – прихильникам потеріани і жанру в цілому це аж ніяк не зіпсує перегляду. До того ж, така неоднозначна манера, ймовірно, йде корінням до вельми прагматичного підґрунтя. Логічно припустити, що Джоан Роулінг, не тільки авторка сценарію, але й продюсерка фільму, орієнтувалася водночас і на наймолодшу аудиторію, і на ту, яка безповоротно подорослішала, хоча й зростала на книжках про Гаррі Поттера. Першим присвячуються видовищні й комічні колізії із тими самими звірами, другим – драматизм та більш серйозна проблематика. Стрічка відправляє нас до 1926 року, до повоєнного суспільства чаклунів, що ніби бере курс на тоталітаризм. Власне, у ті нечасті хвилини, коли на екрані не відбувається фентезійного шалу, мимоволі пригадується атмосфера кіношедевру 20-х, «Метрополісу» Фріца Ланга, та його рефрен, котрий стверджував, що посередником між головою й руками має бути серце.
Серця тут справді бракує: Магічний Конгрес США виглядає наче колабораціоністський уряд окупованої країни, це враження посилюють постійний острах озброєного конфлікту із нечаклами (американський аналог британського «маґли») та конформна ідеологія, яка змушує під страхом смерті ховатися всіх, хто відмінний від основної маси суспільства. Такий стан речей неочікувано доповнює супергеройський дискурс, актуальний нині для творінь DC і Marvel: інакші неодмінно будуть визнані ворогами, якщо не служитимуть соціуму та не підкорюватимуться його законам. З огляду на такий контраст палка промова головного антагоніста серії Гріндельвальда (Джонні Депп) не звучить аж так обурливо навіть з огляду на очевидні нацистські закиди – нагадую, за каноном Дамблдор переміг колишнього друга в символічному 1945-му. Зрештою, маги Америки знаходяться в справді жалюгідному й принизливому становищі. Як тут, продовжуючи історичні паралелі, не пригадати Німеччину в період між двома світовими війнами?
Головні герої «Звірів» складають трендовий набір сучасного мейнстриму: талановитий аутсайдер-нерд, щиросердна лузерка, чарівна дивачка та недолугий помічник зі зворушливою мрією. Луни Лавґуд та Невіли Лонґботоми тут правлять балом, і їхня відносна маргіналість після близького знайомства із порядком потаємного світу США, магічного на словах і орвеллівського за суттю, видається скоріш чеснотою. Та поки вони все ж мають коритися існуючому ладу, бо «Звірі» – більше пілотна серія, аніж самостійний фільм, щось на кшталт вступу до франшизи, наповненого обірваними сюжетними лініями, що обіцяють й без того очевидне продовження. Бунтам і революціям тут поки не місце – отож і відправляється під амнезійну зливу герой Дена Фоглера, а приятелі, поспіхом втерши сльози, відпускають його без зайвих вагань: все ж йдеться про спільне благо. У цієї мотивації – подвійне дно, адже саме такий лозунг, «Заради спільного блага», буде вибитий на воротах Нурменгарду, тюрми Гріндельвальда, яка у 1926-му, здається, існує хіба що в проекті. Але ті, хто уважно читав «Гаррі Поттер і Смертельні реліквії», ще тоді відмітили недвозначні паралелі з Аушвіцем, які, допоки лишаючись за кадром, все ж роблять доконаним похмуре тло розширеного всесвіту потеріани. Та всі ми знаємо, як швидко можуть змінюватися студійні плани, тож лишається тільки чекати продовження, сподіваючись на краще. Наприклад, на тверду руку Роулінг – та на диво, що не дасть хоч одному з новітніх фільмів за участю Джонні Деппа перетворитися на катастрофу.
