«Картковий будинок». Як Френк Андервуд ошукав Барака Обаму

Чому є сенс засумніватись у можливості медіа побудувати прозоре суспільство, і до чого тут позаекранний перфоманс серіалу.

Коли починаєш дивитися фільми чи серіали типу «Карткового будинку», то найпершою реакцією крізь стан шоку буває дурнувате питання «невже це дійсно так? І хто дозволив усе це показати публіці?»

Але якщо замислитись, то чому б і не показати? Пригадаємо історію античних богів, коли після багатьох століть їхнього пошановування прийшов філософ Ксенофан і сказав, що ті боги нічим не відрізняються від людей: вони так само аморальні й коять безчинства. Невже це хоча б трохи похитнуло їхній Олімп?

Нашим богам на політичному Олімпі трохи складніше, але від усіляких розслідувань і викривань їхня вертикаль, здається, стає все сильнішою й непохитнішою. Це якась вивернута логіка. Ми вже давно знаємо про те, що вони виробляють, але наші тендітні душі змогли опанувати себе й виробити броню проти того політичного цинізму. Та цей серіал своєю тонкою безжалісністю й зневагами зумів пробити найчерствіших.

Думаю, ніхто не сумнівається у тому, що серіал передає саму «правду» життя, що політика – це той міфологічний простір, де збираються справжні дракони. Ось цитата з іншого серіалу про драконів: «Ви думаєте, що час драконів вичерпався? Ні, я і є дракон. Не стійте на моєму шляху» («Фарго»).

Щирий подив викликає лише питання, чому нам це показують? Як так вийшло, що сильні світу цього допустили вихід серіалу? Чому сам президент Барак Обама з нетерпінням чекає виходу нового сезону? І не треба тут розповідати, що «там» зовсім інша культура політичних еліт, які інакше ставляться до критики й до «правди», що «там» побудоване прозоре суспільство, яке не цурається нічого і т.д., і т.п. Хотів би я побачити, яку посмішку оце «бе-бе-бе» викликало б на обличчі Жана Бодрійяра (так, це той, чию книгу на початку фільму «Матриця» читає Нео), бо він дещо знав про збочену й вивернуту логіку сучасного світу, в якому, розповідаючи правду, стаєш найбільшим брехуном, а вбиваючи людей – номінуєшся на Нобелівську премію миру.

house-of-cards-s03-16.w750.h560.2x

Вельми розповсюджена точка зору, що з порушеннями закону на найвищому рівні можна впоратись за допомогою тотального використання засобів масової інформації. Досить лише навести об’єктив камери на Білий дім –  і все таємне, сховане, прикрите, замовчуване й секретне стане явним, отож, хитрощам та обманам більше ніде буде ховатись. Таким чином зло буде безповоротно переможене? Спойлер: ні.

Весь серіал «Картковий будинок» репрезентує зовсім іншу логіку роботи ЗМІ. У збірці «Прозорість зла» Бодрійяр викриває особливу природу всього, що колись було засекреченим. Такі речі не можна просто взяти і засліпити прожектором, поставивши в один цілісний ряд відомого, знайомого й безпечного. Секрети пручаються й вириваються. Тож коли ми їх розкриваємо, за цим фактом все одно залишається сила таємниці. До того ж, постійно залишається сумнів:  дізнались ми все до кінця, чи є ще щось – можливо, найголовніше?

house-of-cards-kevin-spacey-kitchen-frank-underwood

Отже, після викриття таємниці не стають менш лячними, але, вже вибравшись на світ божий, вони повністю заволодівають зброєю, з якою ми йшли проти них – ЗМІ й всім іншим. Сам Бодрійяр наводить приклад із сексуальним скандалом Біла Клінтона:

«Вказуючи президентові на юридичну некоректність, що межує із клятвопорушенням  вибраної ним тактики захисту, суддя здійснює свій внесок у творення образу «чистої» Америки. І в результаті, у Сполучених Штатів – готових скористатися ростом свого морального авторитету як країни справжньої демократії – з’являється додаткова можливість експлуатації решти світу».

Бодрійяр веде до того, що відчуття, ніби судді вступають у конфлікт із правлячим класом – примарне: вони навпаки вкотре доводять їхню легітимність. Це маленький крок назад, за яким слідує багатоденний марш вперед. Тому такий варіант стосунків із таємницями не дуже працює, й мрія прозорого суспільства розвалюється на очах. Існують речі, які мають залишатися в тіні. Світовий порядок передбачає наявність деякого хаосу, безлад заради самого порядку. Просто так треба – а ви тут граєтесь у «зараз як розкажу, і всі дізнаються».

Kevin-Spacey-in-House-of-Cards-Season-4

Взамін на цю помилкову стратегію Бодрійяр пропонує свою: зло не треба викривати й заперечувати, виводити за межі нашого світу – «зі злом треба вступати в гру, ним треба грати, його треба перегравати». Гарно звучить? Думаю, марно розписувати новий план дій – він для тих, хто наважиться (це ж не ти, правда?) Ось і жоден герой серіалу не пішов новою дорогою, а всі діють стареньким методом «дізнаюсь – розкажу», тому з самого початку важко віриться, що хтось здолає цю машину влади. Бо Френк тут таки найвправніший.

Френк Андервуд (той, що Кевін Спейсі та головний герой) присвятив усе своє життя політиці. Ми застаємо його вже на посаді конгресмена, котрий, не дивлячись ні на що, пробивається з Капітолію до Білого дому. У цьому просуванні його зброєю є те, що інші учасники політичної гри хоча б інколи замислюються над поняттями моральності й законності. І коли їм вчергове треба зайти на піт-стоп морального обміркування, Френк впевнено їх обходить. Тому коли журналісти, публіка чи виборці хочуть «правди» та видовищ, гучних справ і весь час спостерігати за політикою, Андервуд стає для них найкращим режисером. Він щоразу перехоплює ініціативу й відводить подалі трагічний кінець реаліті-шоу «Білий дім».

1401x788-Screen-Shot-2015-01-12-at-8.20.34-AM

Він дійсно виступає, як митець чи куратор – світ Френка і Клер контролюється не законом і мораллю, а естетичними категоріями. Ми бачимо, як охоронець Мітчем ретельно виставляє композицію з квітами, а кожній появі перед пресою передує підготовка зовнішнього вигляду: костюм, туфлі, сукня, макіяж і т.д. Та й ці зустрічі з журналісткою Джулією Барнс у галереї, «медитації» із президентом Вокером перед якоюсь картиною, інсценування подій громадянської війни й оті шекспірівські монологи Френка у дусі «Макбета»…

Всі ці дрібниці надзвичайно важливі для суспільства спектаклю. Політика тут – неначе театр перед багатомільйонною аудиторією. Френк Андервуд це дуже добре розуміє, тому десь у четвертому сезоні навіть перестає це приховувати й прямо заявляє: «чим ще може бути політика, як не шоу?» Світ Френка перетворюється на тотальний перфоманс. Він грає з усіма: журналістами, глядачами, виборцями, сенаторами, конгресменами, спонсорами, друзями… інколи навіть здається, що і з Клер. Він завжди обирає найдоцільнішу маску, і ми не можемо сказати, де він більш справжній – це суцільна імітація, за якою немає нічого реального.

House-of-Cards-Frank-Claire

Френка неможливо розгадати. Коли здається, що нарешті ми знімемо останню маску, за нею виявляється інша – і так до нескінченності. У серіалі йому вдається ввести в оману усіх, але ми сидимо по інший бік екрану, із задоволенням спостерігаючи, як він всіх дурить і, авжеж, ніяк не зараховуємо себе до лав ошуканих. У цій тихій ідилії нас береже два фактори: по-перше, боротьба йде десь там на екрані, отже, «то все несправжнє», а, по-друге, Андервуд постійно звертається до нас, глядачів, й розповідає про свої прийоми й хитрощі, неначе наш наставник чи хоча б провідник у тому безжалісному світі.

Проте звідки така впевненість у власній безпеці? Можливо, все, що робиться у серіалі – це відведення погляду, а справжня боротьба йде за прихильність глядачів саме по цей бік екрану? Чому, дивлячись на всі його паскудства, ми все одно йому співчуваємо?

frankunderwood

Спочатку домовимось, що сьогодні немає великої різниці, де відбуваються дії: на екрані чи у «справжньому» житті. Ця межа двох світів давно стерта: медіа показують життя, яке, своєю чергою, наслідує образи медіа. Ці два світи плавно переходять один в інший, і чітко їх розрізнити вже неможливо. Звідки ви дізнаєтесь про всі світові події? Яким ще чином політика присутня у вашому житті, окрім картинки на екрані? Бодрійяра це колись так вразило, що він взагалі засумнівався, чи відбувалася війна у Перській затоці, що стала першою військовою операцією, детально висвітлюваною ЗМІ.

До того ж, у випадку з нашим серіалом самозамкнутість художніх образів розбивається повсякчасними зверненнями Френка до глядачів (так, саме до тебе!) Із цим жестом світ спектаклю політики виривається через екран і до нас, ми стаємо співучасниками того дійства. Змінюється перспектива – тепер головна частина всеосяжного перформансу проходить не там, а тут, по цей бік екрану. Тепер важливо не те, як розгортатимуться сюжетні події, а те, як ми будемо реагувати на них.

image.jpg

Френкова жага до влади не обмежилась простором серіалу, а вийшла за його межі, і навіть тут він всюди переміг. Через цей перформанс звернення до глядачів йому вдалося нас приручити, встановити стосунки довіри. Чому ми не задумувались над тим, що обманюючи всіх у серіалі, він так само може вчинити й з нами? Він помочився на могилу власного батька, а нас пожаліє?

Наївність та безпека пасивного глядача ставлять нас у скрутне становище: ми вже звикли до Френка, що б він не робив далі, ми все одно довірятимемо йому і, звісно, віддамо свої голоси за AmWork.

Тож нам не просто показували серіал – нас втягнули у гру, в якій ми вкотре виявились пішаками. Нам до цього не звикати, бо ж таке стається часто чи, вірогідно, взагалі не припиняється. У такому разі цікаво, яку роль грає великий прихильник серіалу Обама: чи йому відвели місце на сцені, чи він такий ж ошуканий дурень, як і ми?

l.php