Збурювач соціального неспокою

По перегляді фільмів Рубена Естлунда скидається на те, що цьому шведу до вподоби збурювати в аудиторії моральний свербіж та неконтрольоване відчуття мьотохапії (з фінської – сорому за дурнуваті вчинки інших). З часів свого повнометражного дебюту «Гітара-монголоїд» й до «Квадрата», уславленого цьогоріч Золотою пальмовою гілкою, Рубен постійно робить вилазки на територію соціальних психологів та філософів. Для фільму «Добровільно-примусово», свого другого повного метру, режисер запозичив у Стенлі Мілграма образ його піддослідних, котрі радо б’ють інших струмом, коли трапляється нагода здихатися відповідальності у присутності авторитета/вченого (спойлер – за результатами дослідження таке робитиме будь-хто з нас). Цю ідею банальності зла (привіт, Ганно Арендт!), корінь котрого у нестерпній легкості, з якою індивід підпорядковується групі, Естлунд обертає не так проти диктатур, як проти удаваної європейської толерантності. Вже у стрічці «Гра», яку спіткали такі епітети, як одіозна, ба навіть – расистська, чорношкірі хлоп’ята безсоромно гамселять білих школярів на очах відвідувачів торгівельного центру, які, занедужавши синдромом Дженовезе, проходять повз відверте насилля.

Так званий «ефект стороннього» (синдром Дженовезе) зазвичай демонструє і камера Естлунда, яка статичними довгими кадрами відкриває простір для неупереджених антропологічних розвідок режисера. Як спостерігач, Рубен тяжіє до Міхаеля Ганеке, але для учня австрійського режисера він недостатньо серйозний. Так, Естлунд безжальний до своїх героїв, але разом з тим – жартівливий оповідач (з огляду на те, чи видаються вам кумедними роботи Роя Андерссона). Пасажири, що стали заручниками водія автобуса, який влаштував вендету за зірвану шторку («Добровільно-примусово»), подружжя не межі нервового зриву та розлучення через те, що батько сімейства при уявній загрозі врятував телефон замість власних дітей («Форс-мажор») – Рубен постійно змушує персонажів грати в абсурдній виставі.  

Визнання широким загалом та приз каннського журі в секції «Особливий погляд» у 2014-му Естлунду подарував «Форс-мажор». Тут, окрім бергманівського препарування сімейного життя, режисер вдається до сатири, якою цілить не абикуди, а в Луїса Бунюеля з його «Скромною чарівністю буржуазії». Втім, Естлунд ні до кого із зазначених метрів не зводиться: не такий трагічний, як Ганеке, не такий абсурдний, як Андерссон, і не такий екстравагантний, як Бунюель – Рубен відірвав потрохи від кожного і прискіпливо склав усі ці лінії у власний «Квадрат».

Квадрат

Здається, що в рамках камерної трагікомедії Естлунду стало затісно, тож його жанрові амбіції потребують нових масштабних декорацій. А що може бути краще, аніж зазіхнути на contemporary art, розгорнути свою сатиру в залах музею сучасного мистецтва, а останній перформанс влаштувати у колишньому королівському палаці, аби одним критичним пострілом вбити і позірний арт, і владу, яку він уособлює у такому разі?  

Хоча сам Естлунд не цурається прийомів сучасного мистецтва. Особливо режисер не нехтує перформативними практиками, щедро наповнюючи ними «Квадрат», розбурхуючи аудиторію ситуаціями на кшталт зірваного виступу відомого митця відвідувачем із синдромом Туррета, чиї вигуки «лайно» та «хвойда» викликають у глядачів (по обидва боки екрану) відчуття незручності та розгубленості.

Ба більше, сам режисер у 2014-му займався арт-проектом з такою ж назвою – «Квадрат», і у фільмі втілення його цінності взаємодопомоги, рівних прав та обов’язків поклав на головного героя, марнолюбного директора вищезгаданого музею – Крістіана (Клас Банг). Щоправда, ні сам Крістіан, ні хтось ще з його інтелектуального оточення ці мрії реалізовувати не хоче. До того ж, PR–агентство без котиків, вибухів та дитячих смертей не береться продавати їх широкому загалові.

І поки Крістіан гасає по неблагополучній багатоповерхівці у пошуках викрадача телефона (вочевидь, Рубен має слабкість не тільки до соціальних експериментів, але й до смартфонів) та намагається визначитися зі своїм моральним орієнтиром, промо-кампанія його інсталяції летить шкереберть, а наприкінці – зовсім призводить до теми можливої тиранії свободи слова (!).

Окрім драматичного зачину, створеного сучасними технологіями, «Форс-мажор» і «Квадрат» об’єднує дослідження маскулінності за часів розквітлого фемінізму. І якщо у першій стрічці Естлунд лишає героєві хоча б роль боягуза, то у «Квадраті» остаточно об’єктивує його до репродуктивної функції. Так, за недоторканність своєї сперми і право викинути використаний презерватив самотужки Крістіан завзято бореться з американською журналісткою Енн (Елізабет Мосс)…і програє.

Втім, «програє» Крістіан майже на всіх фронтах: і хлопчику, ймовірніше іммігранту, в життя якого він безсоромно вдерся, і бажанню наслідувати подвійні стандарти цинічного ліберала, і навіть спільноті, яка начебто схиблена на віральних інфоприводах. Однак наприкінці своїх «страждань», за задумом режисера, Крістіан має пройти очищення, попрацювати над помилками і наче щось переосмислити. На додачу до цього чудесного перетворення увімкніть Ave Maria (оригінальний саундтрек), і усвідомлення, що фінал звучить не так бадьоро, як початок «Квадрата», прийде вельми швидко. Проте Естлунд залишає вагомий перелік алюзій.

The Square, 2017
Режисер: Рубен Естлунд
Країна: Швеція
Жанр: трагікомедія, соціальна сатира
В головних ролях: Елізабет Мосс, Клас Банг, Тері Нотарі

Play Video

АСОЦІАТИВНИЙ РЯД

Головний фокус конкурсної програми Берлінале

Здається, цього року Канни вирішили змінити вектор. Про це свідчить хоча б трохи дивна перемога «Квадрата». По-перше, у стрічці, як для переможця Каннського фестивалю, забагато гегів. По-друге, Естлунд критикує образ тих самих інтелектуалів, яких на Лазуровому узбережжі хоч греблю гати, а це зазвичай прерогатива Берлінале. Але все склалося, як Альмодовару бажалося.   

Що ж до конкретних асоціацій, то це, мабуть, «Дика миша», цьогорічний претендент на Золотого ведмедя. Попри схожість героїв Естлунда та Гадера – обидва з мистецької тусовки, обидва засвідчують кризу середнього класу в Європі – самозакоханому невротику Йозефу не вистачило витонченості у жартах. Мабуть, через уніфіковану німецьку стриманість, на яку не страждають шведи.

Play Video

Собакіада
реж. Олег Кулік

Український митець Олег Кулік зображував здичавілу тварину ще до того, як це стало мейнстримом. У далекому 1995-му в Цюріху він голяка бігав перед дверима музею та кусав відвідувачів – прихильників буржуазного мистецтва. Тож перформанс, який організовує Крістіан під час благодійного вечора для меценатів та небайдужих арт-тусовці,– це перш за все омаж «собачим рокам» Куліка. Невипадково й перформаніста у фільмі Рубена звуть Олег (Террі Нотарі), котрий, щоправда, стрибаючи по дорогих столах та вириваючи дороге волосся гостей, намагаючись деяких з них зґвалтувати, зображує примата. Це одна з найбільш видовищних сцен, що збиває з пантелику товстосумів на екрані та глядача у залі й взагалі ламає ритм усієї картини (може з’явитися спокуса припинити перегляд). У ній Рубен радикалізує питання стороннього, що ширяє протягом фільму і вже давно не дає йому спокою: «чому нам байдуже, коли ми разом?»

До речі, самому актору Террі Нотарі не звикати рухатися на чотирьох – за його плечима робота з акторами у фільмах «Конг: Острів черепа» та «Повстання планети мавп».

Фонтан
автор Марсель Дюшан

В інтерв’ю героїні Елізабет Мосс Крістіан не може пояснити власну фразу з прес-релізу, яка чується нагромадженням беззмістовних речень. Єдине, що рятує арт-куратора від визнання безглуздості його слів – стара заяложена ідея про набуття статусу витвору мистецтва всім, що потрапляє у святі музейні стіни. «Чи стане ваша сумка арт-об’єктом, якщо я покладу її ось тут, посеред музею?» – питає Крістіан в Енн.

Коли вже Естлунд згадав про одвічне питання «чим насправді є мистецтво», нам гріх оминути реді-мейд Марселя Дюшана. У 1917-му році Дюшан з його пісуаром (точніше, не з його) кинув виклик зашкарублим митцям. І хоч на виставку цих сильних та незалежних митців не потрапив, втер всім носа, винайшовши концептуальне мистецтво. У своєму акті смислотворення, обернувши звичайний пісуар на фонтан, Дюшан досліджував природу художнього твору і водночас самоіронізував. Як сказав би Чомські, робив справу справжнього демократа – вірив у ліберальні ідеали, але без остраху піддавав їх сумніву.

Натомість майже всі герої «Квадрата» страждають цинізмом у дусі Слотердайка. Вони знають, що їхнє мистецтво більше не виражає ідеї толерантності, гуманізму, порозуміння, ба взагалі не породжує ніяких смислів. Втім, вони продовжують вдавати його критичність та революційність, напускаючи в очі туману надмірним концептуалізмом, фразами, що повняться нескінченними «-ізмами».

Гепі енд
реж. Міхаель Ганеке

Якщо ви не з тих, хто підтримує заголовки на кшталт «Ганеке зняв комедію», очевидною асоціацією з «Гепі ендом» для вас буде спільна критика культури смартфонів, соцмереж і далі за списком – всього того, що робить нас менш проникливими, більш відчуженими й сторонніми. Свою роль у подібності відіграє й обман змісту/форми, до якого знову вдаються Ганеке та Естуленд. Те, що спочатку скидається на трагікомедію/соціальну сатиру, режисери наприкінці обертають на справжню драму.

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…коли ти піарниця сучасного музею

Фільми, що звертаються до світу сучасного мистецтва, часто використовують одні й ті самі образи – ось поціновувачі біжать на фуршет замість виставки, ось експонат плутають зі сміттям, а ось у нас художник або куратор, що сам не розуміє сенсу своїх робіт. Я чекала «внутрішньої кухні» музею, але фільм більше про загальнолюдські речі.

Головний герой фільму нічим не відрізняється від якогось Беґбедера, тільки тлом є не рекламне агентство, а стерильно білі стіни музею. Єдина сцена, яка вивела мене із заціпеніння і роздумів про те, що музейні співробітники в Україні живуть, здається, цікавіше – перформанс з орангутаном. Мабуть, тільки лінивий не написав, що це посилання до українського перформера Куліка з його людиною-собакою, але ж вже хоч щось!

А от реклама «Квадрата» в кінотеатрі «Жовтень» дуже класна.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Як це дивитись