«Хороший український фільм» – словосполучення, що більше не означає поступки та закривання очей на недоліки. Але поки – здебільшого стосовно документалістики.

Одним з таких фільмів, безумовно, є «Українські шерифи», які оповідають історію двох чоловіків, що на волонтерських засадах почали встановлювати правосуддя у своєму містечку. Звучить це агресивніше, аніж є насправді: Віктор і Володимир завжди готові все вирішити по-людськи. Ну, не по-людськи воно й не годиться, ви й самі знаєте. Тож вони вгамовують п’яниць, розрулюють сімейні сутички та розвозять повістки. Щоправда, останні вручити не так просто: війна ж починається.

Власне, все це зі сміхом, сльозами та соромом й складається в об’ємну картину, що ідеально оголює українську ментальність. Її і везуть на «Оскар», але чи має там попит така вкрай локальна правда – дізнаємося вже згодом.

«Українські шерифи» – не одинокий боєць за славу українського кіно. Фільм органічно вписується в картину сучасного національного кінопроцесу, де нині рулить документалістика. І вже маємо чимало тому підтверджень.

01-sheriffs-main-image-by-yulia-serdyukova

 

«Бранці», реж. Володимир Тихий

Володимир Тихий відзняв перший фільм, який намагається осмислити події Майдану з боку так званих силовиків. Власне, ті вперше отримують голос в українській документалістиці. Приводом для цього стають пошуки героя Сашка, який зустрівся з одним із ВВшників під час Революції Гідності. Робота з героєм – безумовний плюс фільму: персонаж в якості основного рушія історії – дуже розповсюджене у документалістиці модель, але в українському кіно втілюється не завжди доладно. До речі, ті ж «Шерифи» саме цією рисою і підкупають глядача. Ще два формально українських фільми використовують цей же прийом – «Російський дятел», що оповідає свою майже неймовірну історію лише через активність Фєді та «Майже святий» , цілковито присвячений постаті пастора Геннадія.

До того ж, Тихий у «Бранцях» не боїться експериментувати і працює з анімацією. Цей хід не такий вже й чужий для документалістики – згадати хоча б «Вальс з Баширом». Реконструюючи події анімацією, режисер відходить від вродженої вади вбогих постановочних сцен з поганою акторською грою, за що не можна йому не подякувати. До речі, Остап Костюк, автор «Живої ватри», наразі планує використати прийом у новому фільмі – та про це дізнаєтесь вже з інтерв’ю, яке ми невдовзі опублікуємо.

trailer_8817

 

«Маріуполіс», реж. Мантас Кведаравічюс

Мантас Кведаравічюс зафільмував просте життя маріупольських греків під час війни. Власне, війна не так сильно змінила їх побут, як того можна очікувати. Для ефективнішого відтворення цієї думки режисер використовує довгі статичні плани, аби ми вже максимально, майже проти волі відчули цю незмінність на власному досвіді. Така манера зйомки відмінно вписується у тренди кінофестивалів – наприклад, Берлінале, де й був представлений фільм. До слова: нинішній Берлінський тріумфатор, «Море у вогні», має подібні формальні якості.

kadras-is-filmo-mariupolis-56bc7e64caabb

 

«Холодний Яр», реж. Аліна Горлова

«Холодний Яр. Інтро» намагається окреслити різні аспекти й атрибути свого місця дії, при цьому оминаючи простий шлях енциклопедичної довідки. Відтак розуміємо, що не може існувати єдиної думки щодо цього простору – це може бути і сакральна місцевість, і місце звитяги, і просто чиясь домівка. Власне, це щось на кшталт ризоми Жиля Дельоза, з купою входів та виходів, без єдиного початку та єдиного кінця. Вибір концепції залишиться за глядачем. Коротше, на цю тему все вже є тут.

Ще один важливий плюс – чітка структура. Голос за кадром не зразу отримує спікера, натомість він ширяє просторами Холодного Яру, працюючи на нашу уяву. Як логічний наслідок, говорячі голови відсутні у кадрі, що є певним хорошим тоном для західної документалістики – пригадайте, скажімо,«Сіль Землі» Віма Вендерса (хоча ми розуміємо, що його згадка – практично заборонений прийом). Нам вже давно час рухатись у цю сторону.

185222

 

«Жива Ватра», реж. Остап Костюк

Остап Костюк щиро захоплюється «Присмерком» Валентина Васяновича, що очевидно стає очевидним по перегляді його фільму. Власне, пересікаючись у темах – спосіб життя, що зникає, люди, які відходять, економічне співіснування людини і природи – «Жива ватра» приходить до відмінного інтонаційного рішення: її екзистенційність стає поезією. Часом поза власною волею, Костюк поетизує буття простих людей, одразу піднімаючи величезний пласт кінематографічної історії на чолі з поетичним кінематографом. З ним складаються непрості стосунки – асоціації, що виникають у голові прошареного українського глядача, можуть зашкодити «чистому» сприйняттю. Доводиться проводити певну редукцію, або боротися з випадковими алюзіями. Та навіть із ними «Жива ватра» буде виглядати як мінімум серйозною заявкою на оновлення поетичного дискурсу у кіно.

b4152caafd7f01f5f20ea5c551ae44ae

«Рідні», реж. Віталій Манський

Віталій Манський тільки-но зібрав усі схвальні відгуки на «У променях сонця», як вже відзняв дещо новеньке. Цього разу – повністю на українському матеріалі. «Рідні» оповідають про рідних Манського, які живуть в Україні. Власне, режисер – львів’янин, а от рідню має усюди: Західна Україна, Київ, Одеса, Крим та на окупованому сході. Звичайно, що у кожного з них своя думка щодо подій в Україні, якими вони охоче діляться на камеру. Манський їм допомагає, провокуючи на бесіди. Також він допомагає і глядачеві, стилізуючи екран під старий сімейний знімок. Таким чином водночас маємо і фільм, і родинний фотоальбом. Одне дістається нам, інше ж лишається режисерові.

«Рідні», як і «Українські шерифи», вельми промовисті в царині ментальності: саме вона оголюється у численних розмовах. Принаймні, тут легко віднайти деякі підказки та уривки відповідей на класичні питання: «Хто ми такі?» і «Чому у нас все так погано?» Чи не все, і не погано взагалі – то вже кожен вирішуватиме для себе по перегляді.

2bc21462d6917e5a1acd8a8e21747d91374942c7-c875x487

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Українське