Півтора місяці Україною їздив мандрівний фестиваль документального кіно

Цього літа фестиваль документального кіно «Lampa.Doc» вже вдруге просто неба тішив глядачів добірною польською та українською документалістикою. Озброївшись ковдрами та кавою, фест приймали шість міст України із населенням меншим за мільйон. У Луцьку, Червонограді, Кропивницькому, Житомирі, Запоріжжі та Умані протягом трьох днів поряд із українськими доку-хітами («Рідні» Віталія Манського»; «Jamala.ua» Анни Акулевич; «Виграти все» Дмитра Томашпольського) презентували аж шість польських фільмів. Якщо наступного літа вам набридне тікати на вихідні до Львова чи Одеси, влаштувати незвичайний кіно-вікенд допоможе «Lampa.Doc».

День перший.

Генерація успішних українців «Jamala.ua» та «Урок ходіння» від польської школи

Якщо у польського документаліста наболіло питання до одного з батьків, він увімкне камеру і піде його ставити. Одного разу так вчинив режисер Павло Лозінський у фільмі «Батько та син»: сів із батьком – класиком Марцелем Лозинським – в автівку та поїхав до Парижу, по дорозі з’ясовуючи стосунки. Схожий задум втілила і режисерка «Трьох розмов про життя». Тільки за замкнений простір із неможливістю відступу обрала квартиру власної матері. Юлія Сташиневська, авторка та героїня фільму, довгий час безуспішно намагалась завагітніти і врешті здійснила заповітну мрію з допомогою ЕКЗ. Її мати, лікарка та добра католичка, щаслива бути бабусею малих шибеників, але ніяк не може змиритись, що на світ вони з’явились шляхом, якого не передбачає Біблія. «Три розмови», подібно до іншого фільму того ж Лозінського, «Ти навіть не уявляєш як сильно я тебе люблю», оповідає про складні стосунки матері та доньки. Але це лише поверховий пласт історії. В першу чергу це терапевтичне кіно. Своєю тет-а-тетною інтимністю стрічка зачепить кожного, хто хоч раз переживав болісну неможливість діалогу з близькою людиною. Три роки ідейних протиріч та образ Сташіневська лаконічно вкладає у три розмови, які ведуть героїнь від повного непорозуміння до примирення та компромісу.

Своєрідним емоційним антиподом цього фільму стає українська стрічка «Ма» режисерки Марії Стоянової. Неможливість діалогу тут набуває іншого фатального забарвлення: мати авторки мешкає у Маріуполі і часто не може дозвонитись до доньки, що живе у Києві. Живучи на самоті з котом у постапокаліптично спустошеному місті, вона знаходить втіху у зйомці відео на телефон. Надаючи цим аматорським хоум-відео осмисленої послідовності, Стоянова підносить їх до рівня  творчості. Тут годування синиць з балкону виглядає немов одкровенням рівня найстарішої в світі фотографії – «Вигляд з вікна в Лє Гра» Ньєпса. Є в них щось від захвату першовідкривача, який тільки-но поглянув у камеру та зміг осягнути, що цей світ, не дивлячись ні на що, все ж таки прекрасний. Так похід на пагорб і пошуки слідів тваринок на снігу можуть стати сюжетом з полотна Брейгеля-старшого. І хоч ми так ні разу і не побачимо облич, відчуваємо, що спілкуванню цих двох стає на заваді не тільки війна. Існує ще дещо таємниче, приховане від глядача непорозуміння. Зазвичай материнська любов настільки велика та неосяжна, що хоча б через це приречена завжди лишатись не до кінця розділеною своїм об’єктом.

Play Video

Розлука та налагодження родинних стосунків – чи не основна тема цьогорічного фестивалю, що пройде червоною ниткою і через наступні фільми («Рідні» Манського, «Тісний зв’язок» Зоф’ї Ковалевської, «Коли цей вітер вщухне» Аніели Габріель). Основна, та не єдина. Організаторка фестивалю Наталя Красильникова потурбувалась, аби у програмі знайшлось місце і мотивуючим історіям. Саме сила волі героїв ріднить такі несхожі фільми як «Jamala.ua» та «Уроки ходіння».

Звісно, створюючи «Jamala.ua», Ганна Акулевич не могла не спокуситись славою переможниці Євробачення. Втім, що поганого в тому, щоб у непростий для країни час показати талановиту людину, яка б для цілої нації стала символом «української мрії» про успіх? Не дивлячись на походження і статки, наполеглива праця та дисципліна зробить успішним будь-кого – такий меседж транслює режисерка та її віддана творчості героїня. Безкомпромісна, пристрасна, безпосередня, не їсть бекон, круто співає (окей, це ми й так знали), багато працює, любить гарний одяг. Це, мабуть, все що вдається дізнатись про Джамалу з цього фільму. Здається, перший бар’єр подолано, історія успіху з рольовою моделлю для цілого покоління успішних українців вдалась. Але Акулевич не вдається  показати співачку звичайною людиною слабкостей та переваг, з якою глядачу легше було б себе ідентифікувати.

Play Video

З чим, як не дивно, на славу впоралась стрічка про польського ганстера Пьотра – «Уроки ходіння». Режисер Марчін Копєц знаходить ключик до глядацького серця. Він показує нам, що за оболонкою 45-літнього зека прихований переляканий хлопчик, якому вельми не пощастило з дитинством. Неочікуване поєднання документалістики та анімації допомагає глядачу перетравити надмір страждань та гріхів, якими рясніє цей фільм. Але нас все ж захоплює Пьотр – з убивці та психопата до кінця фільму він, завдяки праці у хоспісі та намаганням жити правильно, перетворюється майже на біблійського святого. А, як пам’ятаємо, багато хто з них починав саме грішником.

Play Video

День другий.

«Рідні» Манського і мозаїка розділеної країни

Звісно, найочікуваніший показ фестивалю – фільм «Рідні» Віталія Манського. Торкаючись болісної теми російсько-українського конфлікту, режисер з перших хвилин підкупає історією власної родини. Віталій Манський народився у Львові, де і понині мешкає його матір. Зі Львова він їде до Одеси, Севастополя та Донбасу, фіксуючи, як змінювались настрої українців з 2014-го по 2015-й. Як багато хто з нас не вірив, що війна триватиме довго, хоча вона триває і нині. Як після Майдану країна пам’ятала героїв поіменно, а сьогодні кожного дня хтось безвісно гине і це вже буденна статистика. Матері ладні піти в армію замість своїх дітей. Сестринські телефонні балачки «Львів–Севастополь» приречені закінчуватись сваркою. Глухий дідок з Донбасу каже «Я всё знаю. Я телевизор смотрю».

Манський балансує між суто одеським почуттям гумору і драматичним відчуттям співпричетності. Чого лише варта комічна сцена з прологу, де режисер приїздить у Львів, аби розпитати матір про своє українське коріння і дізнається, що українців серед Манських не було, а були самі польські литовці. Ненав’язливо викриваючи російську пропагандистську машину, емоційне ядро фільму режисеру вдається лишити чистим від будь-якого політичного загострення. Майстерність методу Манського в тому, що йому вистачає мудрості мовчати там, де інші кричать. Виявляється,  у тиші однієї, здавалось б, непричетної людини ми маємо шанс почути один одного, які б ідейні протиріччя нас не розлучали. З заходу на південь, а потім на схід.

Play Video

Весь фільм граючись в трохи насмішкуватого та відстороненого спостерігача, в фіналі Манський приголомшує нас вчинком непересічної волі та відповідальності. Тепер він не оповідач, а один з героїв власного фільму. «Рідні» завершилися для режисера прощанням із містом, яке протягом більш тридцяти років він мав за рідне. Це теплий та щемкий фільм невипадково вписаний в каше старого телевізійного екрану. Ностальгічна рамка з минулого полегшує сприйняти суперечливого сьогодення, ніби запевняє: все, що відбувається на екрані – спогад про теперішнє.

Спогад може вкластись у чорно-біле фото, а може бути мистецтвом монументальним. Наприклад, рідкісною мозаїкою, яка на хвилі декомунізації та війни гине десь в Маріуполі, а іншої такої у світі немає. Про це йдеться у найкоротшому фільмі фестивалю, «Металургах» Євгена Нікіфорова. Модернізм радянської доби завжди звеличував звичайного робітника. Мозаїка Леля Кузьмінкова та Валентина Константінова – вражаюче панно, в якому металурги постають такими собі велетами–Прометеями, що приручили вогонь. Спершу свою експертну оцінку виносить мистецтвознавець, який знайомить нас з самобутнім тандемом художників. Потім своє ставлення розповідає працівниця Центрального вокзалу, де і можна побачити цю мозаїку. У фіналі Нікіфоров мимохідь показує інші мозаїки, яким пощастило менше. Вони показані швидко, подеколи лише частково – як демонструють в новинах загиблих чи поранених, аби не налякати глядача.

І знову дві польські історії про силу духу: документальна комедія «Перший поляк на Марсі», і драматично-мотивуюча стрічка «Варіація на віолончелі соло». Остання оповідає про всесвітньо відомого музиканта Домініка Полонського. Побічним ефектом переможеного раку стала втрата рухливості лівої руки, тож сьогодні віолончеліст не може виконувати класичну програму. Не зважаючи на це, він досягає успіхів в інших сферах: вдруге стає батьком, перекваліфіковується у виконавця сучасних експериментальних творів… і все ж їздить у світові турне з оркестрами.

Герой «Першого поляка на Марсі» також має нерозділене кохання – космос. 68-річний Казимир, житель невеличкого польського селища, любить мислити глобально. Його заповітна мрія – переїхати на Марс. Аби втілити це у життя, він має обійти три тисячі інших претендентів, які намагаються потрапити до програми «Mars One». Доходячи у власній наполегливості до фанатизму, він викликає змішане почуття поваги та бажання поглузувати. Коментарі односельчан, ревносте переживання священника за душу свого прихожинина, по-дитячому наївна та прекрасна капсула з посланням для марсіян і нащадків через 1000 років – все це справляє комічне враження бурі у склянці води. Та не можна заперечувати, що Казимір зробив селищу велику послугу, урізноманітнівши його життя своєю авантюрою.

Play Video

День третій.

«Коли цей вітер вщухне»

Заключний день фестивалю відкрив фільм українського режисера, Дмитра Томашпольського. «Виграти все» – історія легендарного тренера Ігоря Турчина, якому вдалось піднести свою команду з гандболу на рівень світової слави. «Спартак» – єдина у гандболі жіноча збірна, яка потрапила до «Книги рекордів Гіннеса». Завдяки емоційним спогадам учасниць зоряного складу, колег та родичів, ця історія перемог і поразок буде зрозумілою навіть людям, далеким від спорту. Вчорашні призерки світових змагань, сьогодні жінки поважного віку виглядають в кадрі бандою веселих бешкетниць, що з цікавістю спостерігають за своїми наступницями. Волею до перемоги та традиціями працьовитості «Виграти все», як і «Jamala.ua», нагадує про співвітчизників, яких сміливо можемо наслідувати у цілеспрямованості.

Play Video

Одним з таких є колоритний персонаж фільму «Гострий біль». У Толіка в дитинстві була мрія – стати перевертачем пінгвінів. Але з Антарктидою не склалось, і усміхненого хлопця закинуло в АТО, де він рятує людей від зубного болю. Невидима, але важлива місія військового стоматолога та легкість буття, трансльована головним героєм, налаштовують на оптимістичний лад, як ненав’язливий музичний мотив.

Такою легкістю не може похвалитись подружжя польських пенсіонерів з фільму «Тісний зв’язок» Зофі’ї Ковалевської. Сміх крізь сльози викликає ця парочка буркутунів. І хоч вісім з 45 років Здислав зраджував Барбарі з іншою жінкою, тепер, коли вони знову разом, його осяяла ідея зіграти сапфірове весілля. Звичайно, це не може не здивувати його дружину. «Якби не хворі ноги, він вже сьогодні б бігав за усіма спідницями Кракова», – іронізує Барбара. Чи можливо прожити 45 років і зберегти кохання? Відповідь скоріше так, аніж ні. Головне – вчасно попросити вибачення, що і демонструє ця парочка.

Play Video

Не тільки про сімейні цінності, але й про тісний зв’язок людини з рідною землею оповідає стрічка «Коли цей вітер вщухне». Режисерка Аніелла Габріель знайомить із декількома кримсько-татарськими родинами, яких розлучає окупація. Як і стрічка Манського, фільм не фокусується на російській пропаганді чи окупації, в ній більше особистих рефлексій людей, які мусять жити нарізно зі своїми дітьми та батьками. Покидати місто, їхати до Києва чи деінде, аби не боятись за власне життя. Одкровення та спогади старійшин роду про сталінський геноцид кримських татар 1944 року проймають страхітливим відчуттям повторення історії. Та все ж лишається бабусина молитва і віра, що і цей вітер одного разу вщухне.

Play Video

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Кіноподії