Останні штрихи мінського кінофестивалю – «Gimme Danger» Джима Джармуша та «Сьєраневада» Крісті Пую.  

[av_hr class=’short’ height=’50’ shadow=’no-shadow’ position=’center’ custom_border=’av-border-thin’ custom_width=’50px’ custom_border_color=” custom_margin_top=’30px’ custom_margin_bottom=’30px’ icon_select=’yes’ custom_icon_color=” icon=’ue808′ font=’entypo-fontello’ custom_class=”]

«Сьєраневада» / Sieranevada (2016), реж. Крісті Пую

[av_hr class=’short’ height=’50’ shadow=’no-shadow’ position=’center’ custom_border=’av-border-thin’ custom_width=’50px’ custom_border_color=” custom_margin_top=’30px’ custom_margin_bottom=’30px’ icon_select=’yes’ custom_icon_color=” icon=’ue808′ font=’entypo-fontello’ custom_class=”]

Новий фільм живого класика румунської нової хвилі Крісті Пую із дивовижним реалізмом занурює в театр абсурду, який подекуди ще прийнято називати великими сімейними зустрічами, та змушує подумки (а деяких аж занадто емоційних глядачів «Лістападу» – і вголос) висловлювати солідарність в аналогічному досвіді. Мовляв, о, знаю таку ж гидку бабку, що ладна вибачити комуністам усі на світі репресії за дешеву ковбасу та халявне житло. Або брат так само звихнутий на конспірології. Або дядько теж тиранить усю свою бідолашну родину. Або сестра тягає до хати непритомних подружок. Або…

Більшість екранного часу минає в квартирі, яка залюдненістю з нагоди поминок викликає клаустрофобію. Як і у «Смерті пана Лазареску», славетному шедеврі Крісті Пую, сюжетні події тут стають лиш тлом для репрезентації буття пострадянської Румунії – і не лише її самої. Герої «Сьєраневади» порпаються в альтернативній версії трагедії 11 вересня із завзяттям, аналогічним до того, з яким українці на таких самих нужденних кухнях обговорюють, наприклад, обрання Трампа – нібито все за правилами глобалізації, але трохи віддає гротеском. Втім, Пую не робить на цьому аж такого акценту – він взагалі утримується від акцентів, натомість майстерно творячи з круговерті нескінчених персонажів справжню людську комедію.

97474961sieranevada2-culture-large_trans-zgekzx3m936n5bqk4va8rwtt0gk_6efzt336f62ei5u

Драматургія фільму взагалі провокує накопичувальний ефект: на власні очі я бачив, як люди в залі на третій годині починають захлинатися сміхом від в цілому не надто смішних речей. Таку ж захисну реакцію здорового глузду видають й самі герої, поєднані в єдине полотно абсолютно фантастичною операторської роботи, яка, за словами Пую, є алегорією погляду патріарха, на сорок днів із дня смерті котрого зібралась родина. Манера зйомки справляє враження присутності – ніби ти сам, ніким не побачений, тиняєшся тими кімнатами та підслуховуєш людей, що, здається, зовсім не проти бути почутими. Я вже згадував візуальне рішення картин Олексія Германа-старшого, коли описував пролог «Комівояжера», але той викликав лиш поверхневі асоціації, «Сьєраневада» ж видається чи не оммажем потужної сцени в домі генерала з «Хрустальов, машину»: та ж всюдисуща камера, той же безжальний в своїй захаращеності побут, ті ж уривки діалогів нізвідки, учасники яких лишаються поза кадром…

Спільним знаменником стає очікування поминального обіду – чи то очікування на Годо, чи то «Скромна чарівність буржуазії» Бунюеля. В історії «Сьєраневади» вчувається не лише фізичний голод, але й всотуюча порожнеча, що пронизує все пострадянське буття. От і втамовують герої свою неситість одне одним, змушуючи аудиторію стати не тільки свідком, але й фактично співучасником. Для нас же ідентифікація потужно підкріплюється спільністю гнітючих відгуків однієї й тієї самої похмурої минувшини. Тож коли вам десь трапиться можливість переглянути тригодинний румунський фільм із чудернацькою назвою, в жодному разі не знехтуйте нею. «Сьєраневада», окрім художніх чеснот, дарує ще й унікальний мистецький досвід спостереження… або ж підглядання за самими собою, а це, погодьтесь, чималого вартує.

sieranevada-cristi-puiu-2-1024x554

[av_hr class=’short’ height=’50’ shadow=’no-shadow’ position=’center’ custom_border=’av-border-thin’ custom_width=’50px’ custom_border_color=” custom_margin_top=’30px’ custom_margin_bottom=’30px’ icon_select=’yes’ custom_icon_color=” icon=’ue808′ font=’entypo-fontello’ custom_class=”]

«Gimme Danger» (2016), реж. Джим Джармуш

[av_hr class=’short’ height=’50’ shadow=’no-shadow’ position=’center’ custom_border=’av-border-thin’ custom_width=’50px’ custom_border_color=” custom_margin_top=’30px’ custom_margin_bottom=’30px’ icon_select=’yes’ custom_icon_color=” icon=’ue808′ font=’entypo-fontello’ custom_class=”]

Особливе ставлення Джармуша до музики очевидне кожному, хто дивився хоч один його фільм, та й сам режисер неодноразово згадував в інтерв’ю, що вважає композиторів повноцінними співавторами своїх робіт. Та Іггі Поп не писав музику для Джармуша – власне, в якомусь сенсі він вчинив цілком навпаки: прийшов до Джима і запропонував зробити фільм про «The Stooges». В інтерв’ю для «Rolling Stone» Поп каже, що Джармушеві знадобилося дві хвилини, аби погодитися. Той це спростовує та запевняє, що цілих десять. Так чи так, а роботу над фільмом було розпочато. А тривала вона довгих сім років.

За цей час Джармуш встиг відзняти «Виживуть тільки коханці» та «Патерсона», робота над «Gimme Danger» – побути в стагнації через брак фінансування, а з учасників оригінального складу «The Stooges» в живих лишився сам Іггі. Втім, Джармуш стверджує, що, хоча група розпалися в 1974 році, а воз’єдналась аж в 2003-му, її актуальність все ж поза часом. Власне, ця ідея – один з лейтмотивів фільму: наприклад, продюсер «Ramones» стверджує з екрану, що культові панки познайомились, бо були єдиними в школі, хто любив «The Stooges». Та найяскравіше тезу демонструє сам Поп, що досі стрибає в зал, як у найкращі роки (втім, хіба вони не зараз?), гарцює сценою всім на заздрість та має намір продовжувати в тому ж дусі принаймні до 80-ти. От Іггі зі сміхом згадує, як дві дівчини, котрі лежали перед сценою, відсунулись, коли він стрибнув на них – з того часу має двійко вставних зубів. От зізнається, що перестав носити сорочку, бо любив фільми про фараонів, які ходили тільки з оголеним торсом. От оповідає, як міг врятувати кар’єру чи принаймні фінансове становище, виконавши роль Пітера Пена (sic!) на Бродвеї, та натомість покепкував з менеджера, одповівши, що гратиме тільки Чарльза Менсона. А от на екрані з’являється Девід Бові, в якого Іггі прожив майже три роки. Ще півгодини – і ми побачимо запис, на якому Бові виконує «I Wanna Be Your Dog»…

gimme-danger-2-1200x520

Джармуш вже мав досвід фільмування культових музикантів – у 1997-му вийшов його фільм «Рік коня», присвячений Нілу Янгу та його гурту «Crazy Horse». В цій картині звідкись виринула експериментальна стилістика, нехарактерна для рано сформованого стилю Джармуша, та й в цілому стрічку важко назвати вдалою. Славетний кінокритик Роджер Еберт свого часу взагалі відгукувався про «Рік коня» як про один з найгірших фільмів 97-го – що ж, навряд чи він повторив би те саме про «Gimme Danger». Режисерська робота Джармуша тут не губиться за надхаризматичним Іггі Попом, і справа тут не тільки в справді рідкісних архівних кадрах. Джармуш майстерно організовує матеріал, майже не втручаючись в перші півгодини, необхідні, аби безповоротно зачарувати екранною зустріччю молодого й зрілого Іггі. Та потім, коли історія закономірно добігає провисання разом із хаотичними поневіряннями «The Stooges» незадовго та одразу після розпаду, режисер додає дрібку неочікуваних візуальних ефектів, трохи анімації, що виглядає тут куди доречнішою, аніж у «Році коня», та фірмової доброї іронії самому візуальному рішенню, фактично оповідаючи пліч-о-пліч із Іггі. 2016-й взагалі стає роком сакральних для Джармуша тем – поезії у «Патерсоні» та музики у «Gimme Danger». І якщо перший фільм хоч і болюче бариться, але все ж дістанеться українського прокату в лютому 2017-го, то другий за останніми даними подивитися випаде лише один шанс, 4 грудня. Не пропустіть – є чимала ймовірність, що такими ви ані Джармуша, ані Іггі ще не бачили.

gimme-danger-iggy-pop

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.


  • Тетяна

    Вибачте, якщо не в тему, але у мене до вас питання
    Мувіграм більше не писатиме рецензії на якесь більш масове кіно (типу той же доктор стрендж, прибуття тощо)? тепер у вас лише фестивальні звіти…а раніше ті рецензії були дуже цікаві
    так само як і ігрова рубрика зникла(

    • Ігрова рубрика дуже тимчасово затихла через завантаженість авторів, хоча нещодавно був матеріал про гру-симулятор головного редактора Westport Independent – можливо, ви його пропустили? http://moviegram.com.ua/videogames/
      А над рецензією на «Прибуття» працюю прямо зараз 🙂

      • Тетяна

        Дякую за відповідь!
        Тоді з радістю чекатиму на нові матеріали!)