Якщо у «Білому богові» Мундруцо не зраджує магічному реалізму до самого фіналу, то у новій роботі він не втримується, аби не зайти на територію теології. Аріана, який після смертельного поранення перероджується швидше за Христа і левітує всупереч усім законам фізики, за замовчуванням сприймається персонажами як янгол (про всіляких ікс-менів тут не чули). Наче розіп’ятий Ісус, він зноситься над лікарняним ліжком перед доктором Штерном, котрий, оговтавшись, швидко допетрав, як збагатитися на юнакові. Доктор рятує новоспеченого святого з табору, аби демонструвати диво левітаціі багатим праведникам і грішникам, котрі готуються на той світ, викликаючи в них благоговіння, а у глядача – легке запаморочення. Особливо міцний вестибулярний апарат стане в пригоді після того, як камера зробить декілька піруетів у стилі «Гравітації» Альфонсо Куарона, і здійметься вгору, немов у «Мовчанні» Мартіна Скорсезе… або ж у «Вході у порожнечу» Гаспара Ное. Як і Скорсезе, Мундруцо зачіпає питання зневіри, але не тільки через цинічного Штерна – через сучасне суспільство в цілому, де не кожен вирізнить літаючого хлопця серед гелікоптерів у небі Будапешту. Як і американський метр, Мундруцо дає однозначну відповідь щодо кінця духовних поневірянь свого героя – Штерн врешті-решт віднаходить Бога, кульмінацією чого стає біблійна мізансцена, в якій Штерн, мов Марія Магдалена, схиляється до ніг Месії/Аріана, аби омити їх зашнурувати його взуття.