Аустерліц
реж. Сергій Лозниця

«Аустерліц» Сергія Лозниці нарешті зустрічає повною залою, чим не могли вчора похизуватися ані Кім Кі Дук, ані Ульріх Зайдль. Хвиля заспокоєння потісняє болісну згадку напівпустої зали з вчорашньої «Жінки, яка пішла» Лава Діаза. Ну що ж, київський глядач не зраджує Лозниці, а Лозниця не зраджує собі. Його «Аустерліц» – відсторонене документальне спостереження за юрбою туристів, відзняте на території колишніх концтаборів, а нині музеїв.

Здавалося б, як взагалі можуть співіснувати на одній території пам’ять про Голокост і селфі? Але фото на фоні цинічного напису «Праця робить вільним», мабуть, потрапило в якийсь черговий список ста речей, які ти повинен зробити за життя. І краще разом з усією родиною. Туристів не варто надто втомлювати історіями про те, скільки людей згоріло в цьому крематорії: додайте хоча б одну – зі щасливим кінцем. І нагадайте, що скоро обід, щоб можна було влаштувати пікнік на галявині. Як це не прикро, але табори смерті вписалися у перелік туристичних пам’яток на рівні з Колізеєм чи, скажімо, Ейфелевою вежею. Принаймні, складається враження, що мотиви відвідин однакові, і один з них – пуста цікавість, а це тривожить.

У Лозниці є чітка позиція: «не можна робити селфі на місці страти», але його фільм відкритий до діалогу і цієї точки зору не нав’язує. З іншого боку, можливо, явище втрати історичної пам’яті і не несе загроз – але звідки тоді здійнялася нова хвиля націоналізму в Європі, і хто, в біса, голосує за Трампа?

Play Video
Оригінальна назва: Austerlitz
Жанр: документалістика

Хто палає, палає, палає…
реж. Чанія Баттон

Трагікомедія – один із найважчих кінематографічних жанрів, яка не має універсальних пропорцій і щоразу висуває нові вимоги, залежно від обраного сюжету. Вочевидь, Чанія Баттон, переможиця ОМКФ-2016, не шукає легких шляхів, бо у своєму повнометражному дебюті вирішила поєднати і без того нелегкий напрям із роуд-муві, який, звісно, сам себе продає – от тільки щоразу загрожує поховати зміст під обов’язковою еклектичністю форми. Та робота з масмаркетом (Чанія входила до команди, яка працювала над «Гаррі Поттером» і «Шерлоком Голмсом») чимало дала режисерці. Внаслідок цього, «Хто палає, палає, палає…» у своїй жанровій множинності знаходить наче дві рушійні сили: трагікомічна складова сюжету прямо-таки змушує ідентифікуватися хоча б з одним із трьох яскравих героїв, а елемент подорожі не дає історії стати похмурим рефлексійним фарсом.

Прихована зброя «Хто палає, палає, палає…» – у відсутності страху перед кліше. Чанія Баттон, здається, поставилась до своєї проникливої стрічки із вельми прагматичним розумінням обмеженої кількості сюжетів, яка взагалі існує у кінематографі. Давайте скажемо чесно: хіба ми раніше не бачили солодко-гірких гуманістичних історій про смертельно хворих людей, які наприкінці закохуються в життя і прагнуть поділитися цим відчуттям із близькими? Або хіба британське кіно раніше ніколи не ставало на нетолерантну доріжку релігійних жартів? Чи подорож у якості формального приводу для розмаїття декорацій – невже цим справді можна когось здивувати, як і цитатою з Керуака, винесеною у назву? От Баттон цим і не дивує, натомість зробивши ставку на чесний шарм харизматичних невдах та на сміливій констатації великих важливих речей, що ярликом банальності мають завдячувати лише знудженій добі постмодернізму.

Але «Хто палає, палає, палає…» куди ближчий до метамодернізму, напряму, до якого все частіше звертається ряд західних теоретиків і практиків мистецтва. Якщо стисло окреслити його основні положення, отримаємо щось на кшталт маятника, що хитається між іронією, не даючи їй стати сарказмом, та чутливістю, застерігаючи її від вульгарної слізливості. Таким маятником і стає історія тих, хто палає, палає, палає – та своєю щирістю закликають палати разом. Бо гідних альтернатив цьому насправді й немає.

Play Video
Оригінальна назва: Burn Burn Burn
Жанр: трагікомедія
В головних ролях: Лора Кармайкл, Клое Піррі, Джо Демпсі

Мир нам у наших мріях
реж. Шарунас Бартас

Шарунас Бартас цілковито виправдав наші очікування – зняв багатошарове, естетично вивірене кіно. І хоча можна прискіпуватися до певної банальності висловлених уголос думок його героїв, все ж головне у фільмі те, що не промовляється. Власне, це та Гайдеггерівська тиша, яка є ще одним способом комунікації. Такий спосіб невербального спілкування ніби створює діалоги у голові глядача. Обставини минулих зустрічей персонажів та зв’язок між ними Бартас цілковито покладає на уяву тих, хто дивиться його фільм. І їй доведеться добряче попрацювати.

Гайдеггерівськими є і стосунки між героями: кожний з них живе із самим собою, перетини з іншими аж ніяк не сприяють порозумінню. Такі взаємини сприяють непередбачуваності дії на екрані – завжди може відбутися будь-що. Отож і прогнози щодо поворотів історії спрацьовують рівно на половину.

Та облишимо благословенні території феноменології і трохи додамо кіно. Ракурси і плани Бартаса навіюють численні асоціації з класиками: мовчазна символічність природи Тарковського, Дреєрівські обличчя, Мельвілівська безсловесність та монтажна фрагментарність Брессона. Хоча від цитування Тарковського Бартас на Q&A рішуче відхрестився. Хтозна, можливо, генії думають однаково.

Play Video
Оригінальна назва: Peace to Us in Our Dreams
Жанр: драма
В головних ролях: Шарунас Бартас, Іна‑Марія Бартайте

Історія рук
реж. Дмитро Бондарчук

У 1960-х в Австрії зібралася група однодумців, які створили рух, що згодом отримав назву Віденського акціонізму. Вони влаштовували провокативні перформанси та вчинки, більшість з яких могли надто шокувати публіку – наприклад, прилюдно вступали у статевий контакт або ж потрошили тварин. Частина їх ідеологів розцінює це як відповідь на жорстокість суспільства, що, як ми знаємо, з 60-х не стало менш агресивним.

Ульріх Зайдль, здається, не втрапив до лав акціоністів чисто випадково: за віком не підійшов. Проте дух та, головне, ідеологію засвоїв. Саме їх він і втілює у «Сафарі» – документалці про узаконені вбивства тварин. Зайдль знімає фільм за методом, близьким до дилогії Джошуа Оппенгаймера – герої-мисливці показують все самі, навіть не підозрюючи, що вчиняють не дуже добре. Ба більше: діляться своїми враженнями від полювання, емоціями від вбивства і ще деякими поглядами, які не надто пасують толерантним європейцям.

Режисер майстерно вибудовує свою розповідь, яка складається з декількох полювань, щоразу жорсткіших. При цьому спостереження ведеться відсторонено, але не випускаючи жодної подробиці – покажуть більше, ніж того б хотілося. Проте побачити це просто необхідно: нехай ви не записувалися на сеанс шокової терапії, але, як вже потрапили, навряд чи зайвим буде дозволити їй навести трохи ладу в світогляді.

Play Video
Жанр: експерементальне кіно

Пошрамовані серця
реж. Раду Жуде

Своїм попереднім чорно-білим «Браво!» (2015) Жуде, один з творців румунської нової хвилі, підкорив Берлінале і отримав приз за найкращу режисуру. Чорно-біла історична картина, наслідуючи традиції вестерну, гротескно оповідала історію румунського циганства початку XIX ст. Нова стрічка режисера спрямована не стільки в історичне, скільки у літературне минуле. «Пошрамовані серця» – це вільна екранізація автобіографічного роману єврейсько-румунського письменника та поета Макса Блехера.  Як і в романі, оповідь ведеться від імені головного героя Емануеля – молодого чоловіка, який через туберкульоз кісток опиняється прикутим до ліжка в санаторії на березі Чорного моря.  Хлопець не збирається впадати у відчай: серед братів та сестер по біді він знаходить нових друзів і кохання, не відмовляє собі в утіхах плоті та творчості. Як інші мешканці лікарні, від шиї до попереку його тіло закуте в гіпс, але він не вважає себе інвалідом – скоріше щасливцем, якому за життя вдалось перетворитись на власну статую. Чого не можна сказати про самого Макса Блехера.

З 21 року прикутий до ліжка,  ексцентричний письменник не був популярним на батьківщині. До його близької сюрреалізму творчості виявляли увагу метри французької літератури, серед яких Андре Бретон та співвітчизник Ежен Йонеску – але далі на Блехера чекали десятиліття забуття. В період нацизму його твори не публікували через єврейство, а в післявоєнні часи – як декадентські.  Жуде ж, ніби вправний канатоходець, весь час вправно балансує на грані комічного й драматичного, намагаючись реабілітувати Блехера. Як наслідок, в головного героя закохуєшся остаточно та безповоротно, а мешканців лікарні починаєш сприймати як героїв комедії – хоча й з неодмінною приставкою «трагі–». Історичне лишається на периферії глядацького погляду, як полуда на очах, що ось-ось має впасти. Історія в цьому фільмі – не фактаж, скоріш фатальне передчуття. Чи не тому серце котиться, як яблуко на траву, коли з протилежного боку палати Блехера в розфокусі долинає пародія на Гітлера.

Play Video
Оригінальна назва: Inimi cicatrizate
Жанр: драма
В головних ролях: Лучан Теодо Рас, Сербан Павлу, Івана Младенови

Прийдешнє
реж. Міа Гансен-Льов

Переглянувши фільм з Ізабель Юппер, починаєш вірити в колективний кінематографічний розум. Для українського глядача, який ще рефлекторно здригається від задоволення, що його принесло «Вона» Пола Верховена, перегляд може видатися чимось на кшталт захопливої гри «знайди 10 відмінностей»… яких, звісно, набагато більше.  «Прийдешнє» неможливо звинуватити в запозиченні  хоча б тому, що стрічку було презентовано раніше за картину Верховена. На цьогорічному Берлінале Міа Гансен-Льов завоювала своєю роботою Срібного ведмедя за найкращу режисуру. Складові історії, що змушують пригадати «Вона» – досі успішна карєра, що дає тріщину, колишній чоловік та його коханка, складні стосунки з матір’ю, усі відтінки самотності, почасти розраджуваної чорним норовливим котом (окей, тут це кішка) – лише черга сюжетних дежавю, але ними подібності й вичерпуються.

Це п’ята картина режисерки, яка в минулому вже спробувала себе в якості акторки та авторки культового «Cahiers du cinema». Дружина Олівє Асаясса («Персонального покупця» якого також можна подивитись на «Молодості») не з чуток знає світ паризьких інтелектуалів, бо виховувалась у родині філософів. Тож історія 50-річної викладачки філософії, що, попри всі нокаути життя, не поспішає спочивати на звалищі зламаних доль, виглядає збіса сповідальною.

Пікантної інтриги картині додає дружба головної героїні з колишнім студентом-анархістом. Сам Лукавий би позаздрив режисерському вмінню спокушати: до останньої секунди нас методично переконують, що між цими двома вирують приховані пристрасті. Створюючи «Прийдешнє», Гансен-Льов не могла бачити «Вона», але вочевидь добре памятала «Піаністку». Тож віддамо належне іронії режисерки, яка так вміло жонглює глядацькими очікуваннями! Замість психопатичного перфомансу головної femme fatale французького кіно на виході отримуємо одну з найдобропорядніших жіночок, яку коли-небудь доводилось грати Юппер. «Чи я не щаслива? Ні, я інтелектуально наповнена, цього достатньо» – безапеляційно стверджує Ізабель вустами своєї героїні. І ми їй віримо.

Play Video
Оригінальна назва: L’Avenir
Жанр: драма
В головних ролях: Ізабель Юппер, Роман Колінка, Едіт Скоб

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Молодість