Народження нації
реж. Нейт Паркер

Трагічна історія повстання рабів 1831 року, що запозичила свою назву в расистського (хоча й великого) фільму Девіда Ворка Гріффіта, стає жертвою власного образу, створеного промо-кампанією. Так, переможець нинішнього «Санденсу» – грізна й патетична історія бунту без усякої надії на успіх: до Громадянської війни, що закінчиться скасуванням рабства, і до якої посилається фінал стрічки, ще добрих 30 років. І так, «Народження нації» зображує рабовласницьку ідеологію настільки мерзенною, що самовбивчому заколоту хочеться аплодувати стоячи… окей, принаймні, така думка може завітати на якусь мить.

Але Нейт Паркер наче фільмує в світі, де «12 років рабства» Стіва Макквіна ніколи не з’явився і не отримував ніякого «Оскара». Звісно, ганебні сторінки історії не втрачають актуальності, скільки б тема не зринала на великих екранах, та надто вже схожі між собою методи, якими користуються обидва фільми. При цьому «12 років рабства» діє значно тонше, оповідаючи про механізми адаптації людської психіки там, де «Народження нації» зводить проблематику мало не до класової боротьби. Проте поза цим порівнянням маємо міцну й гідно зіграну історичну драму – міцну, та не велику. Принаймні, місця фільму Гріффіта вона аж ніяк не посяде.

Play Video
Оригінальна назва: The Birth of a Nation
Жанр: історична драма
В головних ролях: Нейт Паркер, Габріель Юніон, Армі Гаммер

Борис без Беатріс
реж. Дені Коте

Дені Коте останнім часом щороку знімає по фільму, чергуючи загравання із документалістикою та ігрові стрічки. Якщо без Коте неможливо уявити сучасний канадський кінематограф, то фільмографію режисера без нової картини уявити значно легше. Коте чи не вперше знімає справжню straight story, з мораллю та майже без звичної естетичної витонченості – взагалі здається, ніби хтось змусив його зректися унікального стилю.

Хоча це не так дивно, якщо пригадати «Просту історію» Девіда Лінча: маестро свого часу зняв історію без вивертів, яка всіх неабияк здивувала. Типу як це так, це ж Девід Лінч. Та Лінч, звісно, лишився Лінчем – просто перверсія іноді має і тривіальну сторону. Можливо, її і намагався віднайти Коте, а можливо, просто втомився щороку видумувати щось нове. Дізнаємося вже за рік – коли подивимось на «Молодості» його нову документальну стрічку про бодібілдерів.

Play Video
Оригінальна назва: Boris sans Béatrice
Жанр: драма
В головних ролях: Джеймс Гіндман, Дені Лаван,
Ізольда Дучаук

Милий Ганс, дорогий Пьотр
реж. Алєксандр Міндадзе

Радянський Союз у передвоєнні роки. Гітлер і Сталін ще союзники, а Німеччина з СРСР у партнерських відносинах: в обмін на сировину Совєтам відсилають промислове обладнання та інженерів. В одному з цехів працюють чотири німці. Вони силуються виготовити скло з багаторазовою здатністю збільшення й зменшення.

Ґрета – дружина мілітариста, який пішов на війну. Вона думає про вступ до націонал-соціалістичної партії Німеччини, як тільки повернеться на Батьківщину. Життєлюб Віллі виготовляє скло заради вигоди: він збудував будинок під Гамбургом, за який скоро доведеться заплатити. Його не цікавлять абстрактні цілі та ідеали, а спокушають фляжка з підбадьорливою рідиною та жінки. Керує цією групою Отто, методичний німець, істеричні промови і нервові зриви якого змінюються хвилями ввічливості та каяття. Здається, що мотиви Отто не виходять поза бажання вислужитися перед начальством, якому він доповідає про власних колег. Ще є Ганс – юний ідеаліст фаустіанського ґатунку. Сонячний удар обернеться нервовим зривом та спричинить інцидент, який стане переломним і для нього, і для всього цеху. Відповідальність німець розділить із місцевим Пьотром, з яким його пов’яже страх покарання.

У цеху панує задушлива атмосфера шарашки, де свобода оманлива, а тиск і температура – як у плавильній печі, в якій вариться скло. Інженери тут і самі матеріал, з якого Гітлер та Сталін задумали виплавити людей з новими властивостями. «Скло капризує, і ми капризуємо», – побивається Ганс. Здавалося б, усе просто: збільш температуру і тиск – отримаєш покращені лінзи. Але матеріал не розрахований на такі перевантаження: «Не хоче скло, щоб багаторазово» – тому без жертв не обійдешся. А лінзи знадобляться лише в біноклі, в який ти будеш видивлятися ворога – вчорашнього партнера по цеху.

«Милий Ганс, дорогий Пьотр» – не менш потужний за попередній фільм Міндадзе «В суботу», де йшлося про Чорнобильску катастрофу (обидва були відзняті в Україні). Надмірна кількість деталей і притлумлені кольори з відтінком зеленаво-синього створюють реалістичний світ, в якому пробуджується вже народжене божевілля війни. Залишається спостерігати, як воно поглинає чотирьох повних життя німців, закинутих посеред радянського ніде: для когось вони вершники апокаліпсису, але насправді – не більше, аніж його жертви. Міндадзе – незмінний сценарист фільмів Вадима Абдрашитова, сам нещодавно дебютував у режисурі: «Милий Ганс, дорогий Пьотр» його третя стрічка. Однак вона вже дозволяє стверджувати, що яскрава, вдумлива, емоційна та насичена символами кіномова Міндадзе – справжня знахідка як для критика, так і для глядача.

Play Video
Оригінальна назва: Милый Ханс, дорогой Пётр
Жанр: історична драма

Персональний покупець
реж. Олів’є Ассаяс

Морін (Крістен Стюарт) працює персональним покупцем паризької зірки Кіри. Тобто у її відсутність скуповує речі найкрутіших брендів, аби роботодавиці було в чому з’явитись на червоній доріжці. Морін ненавидить свою роботу, але вже третій місяць не полишає Париж в очікуванні знаку з того світу. Її брат-близнюк Льюїс був могутнім медіумом, і задовго до своєї передчасної смерті пообіцяв  сповістити сестру про те, чи існує «життя після». Нездоровий інтерес Морін до паранормального магнітом притягує самі неприємності: присутність потойбічних сутностей стає неконтрольованою, а на мобільному з’являються смс від неврівноваженого переслідувача…

Хічкок би погладив Ассаяса по головці за парадоксальне вміння створювати саспенс на рівному місці. І це враховуючи любов французького режисера до історій, рівень камерності яких межує з клаустрофобією! Якщо «Зільс-Марію» з оповіддю про взаємини старіючої театральної прими та її асистентки можна вважати дуетом Жульєт Бінош і все тієї ж Крістен Стюарт, то «Персональний покупець» перетворився на запаморочливе соло. Стюарт в шкіряній косусі, чорних окулярах та пригладженим назад волоссям роз’їжджає на мотоциклі Парижем і дивним чином нагадує привида Джеймса Діна. Власне, більша частина успіху стрічки завдячує саме незграбній кіногенії акторки, що в «Покупці» виглядає чи не сучасною бунтаркою без причин.

Проте чесноти картини всерйоз затьмарені формальнім і концептуальним протиріччям. Рівнем піднятих питань картину можна було б порівняти із «Професія: репортер» Мікеланджело Антоніоні, але художнє втілення весь час кренить у бік «Паранормального явища». Привиди лякають лише безпосередньо під час перегляду, але, як нічні жахіття, втрачають владу при першому ж промені світла. Чи реальні видіння героїні, чи всього лиш гра травмованої втратою свідомості – питання відкрите. Пошуки власної ідентичності, біль від втрати близької людини, смерть та життя після неї, віра у надприроднє та соціальна нерівність… Можливо, багатообіцяючий задум і набув би цілісності, якби автор не ставився до свого фільму, як до казкової рукавички. Що, як пам’ятаєте, луснула лише через те, що в неї набігло забагато всіх і вся…

Play Video
Оригінальна назва: Personal Shopper
Жанр: драма
В головних ролях: Крістен Стюарт, Ларс Айдінгер

Післяобрази
реж. Анджей Вайда

Останній фільм культового режисера торкається складного періоду як в історії Польщі, так і в житті славетного польського художника Владислава Стшемінського. Йдеться про повоєнні роки, коли радянська влада встановила маріонетковий уряд та свої закони. Для мистецтва це означало одне: прямуємо до соцреалізму. Але сильна особистість, якою, безумовно, був і Стшемінський, не стане підкорятися зухвалим вказівкам зверху. Так само не стане підкорятися їм і мистецтво. Вайда віддає шану геніальному митцеві, який творив авангард разом із Шагалом і Малевичем. Історія проста, але вишукана.

Художник нерідко протистоїть ідеології чи суспільним упередженням. Однак прикро, коли його боротьба відходить у небуття з легкої руки партійних функціонерів. От Вайда й бореться із забуттям Стшемінського, висікаючи з його біографії класичну історію протистояння митця режимові. «Післяобрази» – теплий і гіркий фільм про сильний нонконформістський дух у слабкому тілі, який ламається під тиском архаїчної машини, що цинічно проголосила себе передовою та революційною. На щастя, Вайда пережив тоталітаризм і отримав гідне визнання своїх робіт, а наостанок лишив застереження: не кидати своїх геніїв на бічних поворотах історії.

Play Video
Оригінальна назва: Powidoki
Жанр: драма
В головних ролях: Богуслав Лінда, Зофья Віхлач, Броніслава Замаховс

Остання сім’я
реж. Ян П. Матушинський

Перемога Яна Матушинського, учня документальної школи Анджея Вайди стає для 46-ї «Молодості» вельми символічною, немов разом із фільмом закриття віддаючи данину пам’яті великого режисера. Для Матушинського ця перемога не перша – він вже отримував головний приз Московського кінофестивалю за свій документальний фільм «Глибока любов», а «Остання сім’я» виборола акторську нагороду в Локарно. Фільм оповідає базовану на архівних записах історію останніх 28 років життя художника Здзіслава Бексінського, відомого своїми апокаліптичними роботами. Втім, режисера не дуже цікавлять його картини або кар’єра сина,  успішного радіоведучого та кіноперекладача Томаша Бексінського. Натомість він показує нам щоденний побут родини – будь то приготування їжі чи побутові сварки.

В першій художній роботі Матушинського яскраво відчувається вплив документалістики. Створюючи щось на кшталт мок’юментарі, він дивиться на своїх героїв як відсторонений спостерігач, беземоційно і раціонально фільмуючи кожен момент. В цьому його схожість із головним героєм. Його Здзіслав – це людина без ілюзій, що сприймає кожен удар долі як належне. Він і сам фіксує на камеру свою родину, кожну її кризу і власне… її загибель. Цинічна відстороненість персонажа сягає піку, коли він увімкненою камерою перевіряє дихання своєї померлої свекрові. Смерть тут – частина життя, що не викликає зайвого пафосу та не потребує надмірних емоцій. «Остання сім’я» – кінець світу в масштабах однієї родини. Це відчуття невідворотності смерті, яка може з’явитися крізь безліч дверей – через хворобу, старість, вбивство чи самогубство. Життя без ілюзій, у повному смиренні з невідворотністю фатума, жахаюче, але максимально правдиве. Власне, ця безжальна чесність не надто оригінальна для фестивального кіно, та завдяки постаті Бексінського вона набуває ознак великого стилю й справді проникливої метафори, що парадоксальним чином своїм сухим ритмом закликає до емпатії.

Play Video

Оригінальна назва: Ostatnia rodzina
Жанр: драма
В головних ролях: Анджей Северин, Давід Огороднік

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Молодість