Музична документальна драма з Ніком Кейвом та самотнім Ісусом.

 

[av_one_fourth first]

[av_team_member name=” job=” src=’http://moviegram.com.ua/wp-content/uploads/2016/01/ARL_7988.png’ attachment=’4398′ attachment_size=’full’ description=” font_color=” custom_title=” custom_content=” custom_class=”]

Дмитро Апенько

[/av_one_fourth]

[av_three_fourth]

Тиша переднічної вулиці. Кольори з вивісок здаються надмірними. Сприйняття загострене і непристосоване до хаотичної дійсності. Свідомість очищена від накипу щоденних справ. Десь такий анамнез назбирується на виході з показу «One more time with feeling» – чорно-білої 3D-стрічки про Ніка Кейва. Культовий рок-музикант може зловтішатися, коли фоторепортерів з його концерту виганяють в три шиї, а може прожити трагедію втрати сина, сповідуючись перед камерою.

«One more time with feeling» – спочатку іронічний. Він ненав’язливо запрошує вас побути у його просторі. А вже потім затишні меланхолійні розмови з Кейвом про творчість розбиваються об невигадану трагедію – смерть його сина. Нас зіштовхують із потойбічним, із небуттям. Врівноважують їх лише проникливі пісні австралійця, які швидко стають геть шаманськими. В них загострюється печерний магнетизм і щось невимовно первісне, досвідоме, яке так само невимушено змінюється відчуттям божественого. Останнє навіюється не тільки мотивами пісень Кейва, а ще й польотами камери Бенуа Дебі, яка немов дух – віє там, де схоче. Забажає – проникне крізь шкіру, або  ж вилетить у шпарину і покине Землю, щоб поглянути на неї з космосу.[/av_three_fourth]

 

1803634132one-more-time-with-feeling
Таке розмаїття внутрішніх станів збалансовується монохромністю стрічки. Лишень додай сюди кольорів – і ризикуєш перевантажити сприйняття, втратити левову частину інтимності. Але додай 3D, як вчинили автори стрічки – і за півгодини вже не зможеш повірити, що відбулося це з тобою ненасправді.

Але «One more time with feeling» таки відбувається насправді. Це літургія від Ніка Кейва із наближенням до трансцендентального та демонстрацією дива. Проходження крізь шкіру та виліт за межі Землі – чи не диво? А, зрештою, музика Кейва – чи не диво? Навіть якщо не захоплюєшся ним до фільму, після – мимоволі замислюєшся, чи не спорудити невеликий вівтар у кутку кімнати, щоб подекуди молитися на австралійського шамана-Ісуса.

1473089166798

 


[av_one_fourth first]

[av_team_member name=” job=” src=’http://moviegram.com.ua/wp-content/uploads/2016/06/ARL_1036-2.png’ attachment=’4425′ attachment_size=’full’ description=” font_color=” custom_title=” custom_content=” custom_class=”]

Алекс Малишенко

[/av_one_fourth]

[av_three_fourth]

«One more time with feeling» – прекрасний. Чорно-біле 3D, стилізоване під стереокіно 50-х, зачаровує, а фірмові прольоти Бенуа Дебі, постійного оператора Гаспара Ное, якнайраще пасують музичній документалістиці. Недарма Дебі з Ное витратили чимало часу на філігранне відточування цього прийому – виявляється, він здатен розкритися не лише у «Вході в порожнечу» та «Незворотності».

Досконале візуальне рішення понад усе сприяє бажанню споглядати, хоча загалом, показують не так багато: Нік Кейв, інші музиканти The Bad Seeds, родина Кейва, студія звукозапису, ще декілька приміщень, салон автомобіля і кілька вильотів за ці тісні стіни. Насправді, камерність та клаустрофобічність фільму працюють на головну думку – переживання втрати, від якої світ максимально звужується, закривається і все, що ззовні, сприймається трохи вороже.[/av_three_fourth]

 

nick-cave2

Цим «One more time with feeling» відрізняється від інших фільмів про створення музики – скажімо, «Джунуна» Пола Томаса Андерсона або «Вальс. Алчевськ» Вадима Ількова, хоча в останньому головний акцент не на музиці, а на синтезі мистецтв. Особистісному переживанню Ніком Кейвом смерті сина присвячений увесь новий альбом. Починаючись піснею із промовистою назвою «Jesus Alone», він просякнутий горем та трансцендентністю. Певною мірою це і вихід до божественого, але чи є воно на небі, там, де всі звикли його шукати?

У результаті фільм не стільки про музику, скільки про біль, хоча музики у ньому достатньо: сім повноцінних пісень зі «Skeleton tree». Всі силові лінії стрічки сходяться не на композиціях, а в точці психологічного стану Ніка – як переживає свою травму, що про неї говорить та як виявляється її вплив на роботу. І все це формує естетичний концепт Ендрю Домініка, який недарма обирає стереоскопічне чорно-біле 3D. Він ніби занурює нас у Ніка Кейва, з якого буде дуже непросто вибратися навіть при мінімальному рівні емпатії.

nick_cave_one_more_time_trailer_1

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.