Нащо дивитися нестрашний хоррор, або Як смакувати німецький експресіонізм

«Носферату. Чи не звучить це ім’я як опівнічний крик смерті?» Ні, не звучить. Зовсім інша річ – Дракула.

nosferatu_2_small

Справа зовсім не в іменах. Фільм Фрідріха Мурнау «Носферату, симфонія жаху» і роман Брема Стокера «Дракула» розповідають про зовсім різних монстрів, один з яких має антураж, а інший – просто собі страхітливий. У такій оцінці двох надзвичайно схожих персонажів не треба намагатися визначити кращого – лише вказати на різницю.

Ні для кого не таємниця, що прототип Носферату Мурнау – це Дракула Стокера, який, своєю чергою, за основу при створенні образу взяв постать румунського князя Влада Цепеша. Тому герой Макса Шрека від самого початку є інтерпретацією інтерпретації. Відповідно, глибина образу просто не може не вичерпуватися. Однак у фільмів засновника німецького експресіонізму є одна особливість: там не варто шукати так званої «глибини». Більшість його стрічок – це спрощені літературні сюжети, до того ж, спрощені навмисне. Для чого?  Відповідь знайдете у назві жанру, в якому працював Мурнау – експресіонізм. Тут треба дивитися не «що зображено», а «як зображено». Якщо поглянути на «Носферату» під таким кутом, то він виявиться цілком вдалим, хоч і слабшим за наступні роботи режисера. Основне його завдання у фільмі 1922 року – банально налякати.

2

У фільмі Мурнау, натомість, є замок, є вампір – а готики немає.

1

Важко, звісно ж, не асоціювати екранну реальність з романом Стокера. Проте два рівноцінних витоки, оригінальний твір та адаптований сценарій, дають змогу пояснити особливість кінострічки. «Дракула» – роман, який мав колосальний вплив на уявлення про готику в масовій свідомості. Він балансує на межі містики й реальності, підсилюючи похмуру атмосферу окремими епізодами з арсеналу «жахалок». Звичайний адвокат у незвичайному замку, неординарний господар, що виявляється монстром, ігри на виживання та ледь не фентезійна боротьба з темними силами. У фільмі Мурнау, натомість, є замок, є вампір – а готики немає.

Чому ж такі схожі за сюжетом історії дають такий різний ефект? Відповідь криється у дуже звичних категоріях – добро і зло. У «Носферату» вони чітко окреслені й розведені. Ніякої амбівалентності: герой діє у визначених для нього межах. Якщо Еллен Гаттер – хороший персонаж, то аж до жалю за зірваними квітами. Якщо граф Орлок – це зло, то десь на рівні з Сатаною. Такий контраст підсилює можливості засобів пластичного мистецтва та міміки акторів. Ми дивимося на зображення людських емоцій і переживань. Ми маємо бачити війну добра і зла, де не можна обійтися без жертв. Таким «ягням на заклання» стає Еллен Гаттер, що самовіддано й цілком свідомо приносить себе у жертву . Вочевидь, мотив «невинної жертви» для Мурнау є кульмінацією та апофеозом експресії. Під час перегляду «Носферату» ти цілком очікуєш смерті головної героїні, як і загибелі графа Орлока. Та пам’ятаймо: дивитися треба на «як», на емоції, на естетичне рішення. Адже тепер нікого вже не злякає накладний ніс Макса Шрека.

 

 

  • Александр

    “Дракула” не первый готический роман. Впрочем, возможно, у автора просто совершенно особое представление о готике, по этой же причине автор и не видит готику в фильме, а борьбу совершенно чётких и притом религиозно обоснованных Добра и Зла- в романе.

    • Moviegram

      Пасаж з «Дракулою» був допущений редакцією з огляду на позицію автора щодо культового статусу твору в масовій культурі, який мав вплив в тому числі й на німецький експресіонізм. Зважаючи на зауваження, формулювання буде замінене більш коректним. Дякуємо за небайдужість!