Страх як основа атракціонів зробив гучну рекламу новому їхньому виду – сінематографу.

«Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота» настільки всіх шокувало, що навіть дослідники кіно з переляку помилково почали вважати його першим фільмом братів Люм’єр. А через залучення друзів у якості акторів знову виникла плутанина, тож «Прибуття потягу» час від часу намагаються охрестити «першою постановочною картиною». Проте  ми вже знаємо, що і це не так. До того ж, найкоротший в історії фільм жахів став тим випадком, коли фактичні помилки виправити значно легше, аніж похитнути справлене на глядачів враження.

«Прибуття потягу у Ла Сьоту» одразу відсилає нас до спорідненості природи кіно та сновидінь, адже страх у фільмі тотожний нічним кошмарам. Глядач сидить на місці і з жахом спостерігає, як на нього несеться потяг. Він не може поворухнутися і лише в останній момент «прокидається» – розуміє, що це ілюзія. Отримавши досвід «смерті», глядач переоцінює не тільки своє емоційне ставлення до продукту, але й хоче повторити спробу. А безпечність такого досвіду, в якій аудиторія вже переконалася, вимагає розширення вражень, кращого їх розуміння.

Для перших глядачів, які уважно спостерігали за подіями на екрані, потяг, що нісся на них, зовсім не здавався нематеріальним. Вони скоріше повірили б у реальність залізничного  рухомого складу, ніж у його зафільмовану копію. Брати Люм’єр цілком цьому посприяли, вправно обравши ракурс (оператор перебуває на пероні разом з іншими пасажирами, тож потяг рухався на глядачів так само, як його звикли бачити у реальному житті) та ненавмисне використавши прийом «знищення четвертої стіни».

Четверта стіна – це екран, який помічають глядачі, але не персонажі, що знаходяться по інший його бік. Знищення стіни може як інтегрувати глядача у світ фільму (наприклад, у випадку з потягом), так і навпаки – підкреслити умовність кіношного світу (цим свого часу скористалися чимало видатних режисерів: Жан-Люк Годар, Вуді Аллен, Міхаель Ганеке тощо). У масовому кіно популярні компромісні варіанти: гарпуни з «Шаленого Максу: Дорога люті», що летять прямісінько у залу, або щит Капітана Америка в будь-якому марвелівському фільмі за його участі.

Якщо вам здасться, що і цих магістральних досягнень для молодого кіномистецтва вже було достатньо, то брати Люм’єр, вочевидь, так не думали. Саме у «Прибутті потягу» люди вперше були зняті   загальним, середнім та крупним планами: хоча камера залишалася статичною, герої фільму рухалися, що створило необхідний ефект. Картина стала наочним посібником механізму перспективи, і це змушувало піонерів кінематографу знімати свої версії «Прибуття потягу» – так і з’явився перший мандрівний кіносюжет. Вже у 1901 році Роберт В. Поль в своєму фільмі іронізував над глядачами, що злякалися «Прибуття потягу у Ла Сьоту». Однак тепер страх панував на екрані, а не в залі – і, звісно, був удаваним.

2015-01-28_15-48-14_133642
Рекламна афіша «Сінематограф Люм’єрів», 1896. Автор: H.Brispot

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Історії кіно