«Ось так ми вперше за 25 років зламали «Україну», – говорить один із учнів Школи №3. Звичайно, він має на увазі велосипед. Не дивно, що той зламався, адже на ньому їхали одночасно чотири людини. Це звичайна історія підліткового бешкету, але глибина і двозначність фрази залишаються.

Герої документальної стрічки «Школа №3» прості і водночас яскраві. Їх пов’язує дешо важливіше, ніж просто спільна школа. Вони схожі між собою, але при цьому дуже різні. Вони трохи нагадують персонажів шкільних мультфільмів студії Nickelodeon, яких ми бачили наприкінці 90-х на українському телебаченні. Через це здається, буцімто всіх цих героїв глядач знає вже багато років.

Парочка школярів їде на мотоциклі, минаючи з десяток корів, що чалапають по дорозі. Вони зупиняються, сваряться і посилають одне одного куди подалі. Хлопець намагається полагодити мотоцикл, дівчина скандалить. Але у цьому скандалі відчувається величезне взаємне тепло, якого так бракує в діалогах між «дорослими», «серйозними» людьми.

Школа№3, 2017
жанр: документалістика
режисерка: Ліза Сміт

Містечко Миколаївка, що під Слов’янськом, зазнало великих руйнувань під час бойових дій влітку 2014-го. Школу №3, навколо якої побудовано розповідь однойменної стрічки, була значною мірою знищена. Її відбудували волонтери разом із місцевими жителями.

Стрічка «Школа №3» режисерки Лізи Сміт розповідає історії 13-х учнів із Миколаївки. Ці розповіді розчулили учасників фестивалю Берлінале своїми безпосередністю, драматичністю і злободенністю. Нині фільм потрапив до українського прокату.

Кохання в усіх його проявах

Один із героїв кидає виклик, бореться за увагу коханої дівчини проти сильнішого від себе. Його зусилля марні, і він просто йде додому слухати Radiohead. Герої «Школи №3» навіть слухають приблизно ту саму музику, що слухали у київських школах на початку 2000-х років! І це настільки типово для шкільних років, що далі просто нікуди. Це та точка, в якій реальне життя безсовісно схоже на художній фільм, який, у свою чергу, лише повторює правду життя. Це і є ефект справді якісної документалістики.

Провал в особистому – привід послухати Radiohead

У монологах «Школи №3» зустрічаються дуже різні форми почуттів. Один із героїв прямо говорить, що вигорів ще до війни через постійні провали в особистому житті, і більше «нічого і ні до кого» не відчуває. Але, попри свою депресивну відвертість і масу шкідливих звичок, хлопчина говорить весело і справляє дуже світле враження.

Ще один зі школярів закохується у волонтерку, яка допомагала відновлювати Миколаївку. Він не каже цього прямо, але це легко читається в його інтонації і міміці: щире захоплення людиною, цінування найзвичайнішого спільного досвіду як найбільшого скарбу. Ця волонтерка стає для нього не лише об’єктом зітхань, але і своєрідним вікном у світ – кимось, хто дзвонить з-за кордону.

Не війною єдиною

«Школа №3» – це документалка далеко не тільки про війну, хоча багато глядачів очікують від стрічки саме прифронтової теми. Звичайно, війна на Донбасі постає у стрічці рамкою, від якої важко абстрагуватися. Вона пролазить у розповіді школярів строгими судженнями і трагічними констатаціями фактів. Однак кохання, життєві плани і гіркі провали хвилюють школярів значно більше, ніж війна. Зрештою, навряд чи їм дуже хочеться згадувати і переживати усі ті події наново.

Монологи школярів звучать доросло, часом навіть занадто. Кілька героїв роблять обмовки: «коли я був молодим». Спершу це звучить трохи смішно, адже «молодість» 16-18-річних юнаків була лише три-чотири роки тому. Але потім згадуєш, що від сучасності їх відділяє не лише час, але і війна, знищення практично усього, що вони знали з дитинства, та загибель близьких людей.

«Школа №3» – це історія про підліткове життя, мрії та провали

Втрату близьких переживати важко, тим паче у підлітковому віці, тим паче під час війни

«Аби не було війни»

Ця думка повторюється у стрічці в різних формах. Через неї герої стрічки доконечно стають дорослими, подібними на стількох своїх батьків і дідів, що жили з цією думкою понад півстоліття. І підлітки зі «Школи №3» мають на неї право не менше, ніж їхні батьки та діди – хоча б тому, що сучасні школярі бачили війну впритул, а не у вигляді опудала пропаганди.

Юнаки не завжди бачать різницю між сепаратистами та українськими військовими. Для них Збройні сили України – це передовсім ті, хто обстрілював їхнє містечко з «Градів», а сепаратисти – ті, через кого ці обстріли відбулися. Герої стрічки не виявляють симпатій ані до перших, ані до других. Поміж цих двох вогнів аполітична позиція під гаслом «Аби не було війни» видається доволі логічною. Звичайно, патріотичному глядачеві таке самоусунення від політики не сподобається, але функція документалістики – це все ж таки зображення реальності, якою вона є.

Особисті історії показують складність ситуації, в якій опинилися так багато людей на Сході України. Одна із героїнь кидає свого хлопця через його приязнь до Росії. Інша дівчина втрачає дорогу їй людину – українського військового. У підлітковому віці усе переживається емоційніше. Тим важче, коли доводиться переживати різкі особисті повороти під час війни.

«Школа №3» розповідає усім нам багато знайомого. Це історія на межі дорослості та дитинства, на межі війни і миру, на межі буденності і найдраматичніших поворотів долі. І точка, в якій всі ці межі зникають.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Документалістика