Ніколь Кідман, Кірстен Данст, Ель Фаннінг і Колін Фаррелл – розбираємось, хто кого обдурив у стрічці найкращої режисерки цьогорічних Канн?

Дивно, що Канни досі не були піддані якомусь масштабному остракізму та вбереглися від скандалу на кшталт #CannesAreSoSexist. Нагорода за найкращу режисуру Софії Копполи – лишень друга за всю історію фестивалю нагорода, яку отримала жінка у цій номінації (першу здобула Юлія Солнцева ще у 1961-му, знявши «Повість полум’яних літ» за сценарієм свого чоловіка Олександра Довженка). Ідея «Фатальної спокуси» з’явилась у Софії після перегляду фільму Дона Сігела «Обдурений» з Клінтом Іствудом у головній ролі, який вийшов у 1971 році. У численних інтерв’ю Софія всіляко відхрещувалася від «ремейку картини Сігела» (хоча назву залишила незмінною, в оригіналі – «Beguiled»), наголошуючи на бажанні відійти від маскулінного наративу оригінальної версії та показати фемінну точку зору на події фільму. Тож є якась іронія у тому, що така нечаста серед каннських режисерок нагорода дісталась Копполі саме за цей фільм.

Хай там як, обидві стрічки завдячують появою однойменному роману Томаса Куллінана 1966 року, який відносять до так званої «південної готики», знайомої нам за творами Вільяма Фолкнера, Кормака МакКарті та за гнітючою атмосферою першого сезону «Справжнього детектива». Усе це добро історично визріло на тлі декадансу рабовласницьких штатів, які після поразки в Громадянській війні не бажали визнавати «американську мрію» брудних янкі, протиставляючи їй високоморальні традиції та християнські чесноти Півдня. Насправді ж конфедерати, засліплені ксенофобією, невпинно грузнули у бідності, пияцтві та деградації, поглиблюючи свій стан безвиході та повільного вмирання, у який так завзято занурювали читача Гарпер Лі, Трумен Капоте та інші автори за більш аніж півстоліття потому.

В «Обдуреному» трагедія американського Півдня розгортається в загубленому десь у лісах Вірджинії пансіоні для шляхетних дівчаток, душевний спокій котрих порушує поранений капрал-дезертир з північної армії. Як і годиться пристойному інтернатові білих південців, тут відмінювання французських дієслів, музикування та рукоділля межує з релігійним фанатизмом, расизмом, побутовим насиллям, інцестом та іншими девіантними забавками аристократії, жодну з яких не оминув у своїй екранізації Сігел. Коппола ж, навпаки, із побоюванням поставилася до такого діапазону маргінальності. Тож тими сюжетними лініями і деталями, котрими Сігел вирішив посилити антивоєнну риторику (у 71-му ще вирувала В’єтнамська війна), режисерка знехтувала, аби якомога більше екранного часу вивільнити для своїх героїнь.

Зосередивши увагу на фемінних персонажах, Коппола, свідомо чи ні, частково відродила маловідомий, але від того не менш важливий кіножанр жіночої готики в декораціях, притаманних південній традиції готичної літератури. Послуговуючись «Формулою Джейн Ейр», яку так чи інакше використовували у своїх фільмах Альфред Гічкок, Орсон Веллс та інші, Коппола водночас видозмінює її: слабким, недосвіченим героїням не потрібно розгадувати таємниче минуле солдата (Колін Фаррелл), аби досягти щастя та спокою. Розміреному ізольованому світові ексцентричних, не пристосованих до життя білих панянок загрожують не так загадкові (у класичній готиці – містичні) обставини, як сам капрал і його плетиво хворобливих пристрастей.

Після одужання герой Фаррелла блукає моторошним рабовласницьким маєтком (не менш страхітливим, аніж готичні замки), а заразом розбиває серця його мешканок, фліртуючи з директоркою пансіону міс Мартою (Ніколь Кідман), зізнаючись у довічному коханні вчительці міс Едвіні (Кірстен Данст) або ж просто не опираючись спокусі Ель Фаннінг (інші вихованки ще не досягли сучасних голлівудських вікових стандартів для залицянь).  

Та начувайся, Коліне! За канонами жанру жіночої готики мелодраматичний сюжет, що спочатку скидається на гормональне божевілля у дусі фільму «Незайманки-самогубиці», Коппола обертає на трилер, у якому зміна ролей нападника і жертви відбувається не на користь янкі. Викривши наміри капрала, тендітні створіння достатньо швидко забувають свій християнський обов’язок і скидають маски добропорядності. У фінальній сцені зловісна інтонація саспенсу, який Коппола посилює протягом фільму, змушує внутрішню феміністку глядача глузливо й тріумфально посміхатися.

Здається, чеснот «Фатальної спокуси» не злічити: актуалізація гендерного питання, фройдистські пустощі, якими глядача тішить зірковий каст, довершена, моторошна гра світла і тіні у візуальному ряді Філіппа Ле Сурда, оператора Вонга Карвая. Агов, чого іще побажати?Але все ж подивимося, чим довелося пожертвувати режисерці заради своїх розвідок у царстві жіночого «психе» і що ми у підсумку втратили? А втратили чимало – наприклад…

…відверте насилля

Сігел приголомшує глядача флешбеками перверсивних стосунків директорки із загиблим братом, достоту кривавими сценами, оголеними тілами, сексуальним маренням, ба більше – поцілунком капрала з дванадцятирічною дівчинкою (так, 70-ті були ще тим збоченням). Натомість Коппола вдається до менш очевидних маніпуляцій. Аби зобразити насилля реальним, їй не обов’язково вдаватися до нестерпного натуралізму. Достатньо погляду Ніколь Кідман, що вигукує «принесіть пилу та підручник анатомії», задухи дівочого інтернату, яку час від часу розвіюють вибухи війни, й удаваної невинності Фаннінг – а далі справа за бурхливою фантазією глядача.

…сюжетну лінію blaxploitation  

«Раби втекли» – власне, це все, що, на думку Копполи, потрібно знати глядачеві про багатовікову історію расової дискримінації у ксенофобському штаті Вірджинія, яким ще й досі ширяє привид Ната Тернера, ватажка найкривавішого заколоту на Півдні. Тож не дивно, що критики закинули Софії потурання політиці whitewashing у кіно. На ці докори режисерка відповіла, мовляв, не воліла побіжно розкривати серйозну тему расизму та відводити афроамериканській героїні лише роль рабині, створюючи негативний образ для дівчаток. Але такий аргумент виглядає вельми непереконливо, зважаючи на центральну сюжетну лінію невільниці Метті в романі Куллінана, яку, до речі, не ігнорує у своїй екранізації Сігел. Кращого персонажа для наслідування в цій історії годі шукати. Метті (у Сігела її звуть Геллі) – мало не єдина жінка у пансіоні, не підвладна фатальній спокусі капрала, яка одразу викриває його злочинні зазіхання та в змозі дати їм ефектну відсіч, наче героїня з якогось фільму жанру blaxploitation.

Крихти чималого шмату соціальної несправедливості, що її відчуває Метті, у «Фатальній спокусі» перепадають героїні Кірстен Данст, яка за сюжетом походить з ворожих північних штатів. Власне, на цьому ґрунті герой Фаррелла і знаходить спільну мову з міс Едвіною, а заразом – і шлях до її нехитрого серця. У романі ж Куллінана у міс Едвіни два прототипи: учениця змішаного походження та біла вчителька, сестра директорки. Коппола (як і Сігел, до речі) надає перевагу зовнішньому вигляду останньої.

…плейліст меломана

Не те щоб музичний супровід Дона Сігела вирізнявся розмаїттям, та будемо відвертими – у «Фатальній спокусі» нам не вистачало несподіваних рішень Софії у доборі саундтреків, як-от музичний анахронізм у попередній роботі режисерки, «Марії-Антуанетті», де французька королева XVIII століття ласувала тістечками під треки британської групи 80-х. Лишається тільки фантазувати, наскільки б сучасний аудіоряд підсилив інфернальну атмосферу фільму. Можливо, за потужністю втіленої на екрані нервозності ми б отримали ще одну «Лікарню Нікербокер» з її тривожними треками улюбленця Рефна та Содерберга, композитора Кліффа Мартінеса. Принаймні, уся південна готика «Фатальної спокуси» цьому всіляко сприяла.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Канни ОМКФ Рецензії

  • AnnaQuin

    Картина 71го, як історія, вийшла самобутнішою і атмосфернішою. Тобто в Копполи мало що ясно. Чомусь ключові моменти узагалі не показані.. Натомість ми бачимо просто красиву відео-листівку з чудовими акторами, прекрасними костюмами, з богом-оператором і майстерною постановкою самих сцен. Але це все. Кіно якесь сире, не вистачає якогось “клею”, цільності… Хоча фінальна сцена за столом- Шик. Блиск. Краса. Зігранно дуже філігранно. Проте, проте…

  • Pingback: Дайджест: «Молодість» у травні, Джокер від Скорсезе, тізер нового «Чорного дзеркала» - Moviegram()