Кінематограф готувався заздалегідь.

«Ніксон» (1995), реж. Олівер Стоун :

ШЕКСПІРІВСЬКИЙ ПОГАНЕЦЬ

Річард Ніксон – єдиний в історії США президент, який покинув свій пост достроково і залишився у масовій свідомості такою собі темною й ганебною плямою. Уотергейтський скандал, безпосередню причетність Ніксона до якого досі не доведено, не єдина тому причина – скоріш остання крапля. До цієї вкрай невдалої спроби зібрати компромат на кандидата від демократичної партії були довгі роки В’єтнаму, підтримка перевороту в Чилі та приходу до влади Августо Піночета, нафтова криза і як наслідок – тотальна зневіра народу. Поза тим, Олівер Стоун для власних героїв не тільки суддя, а й за сумісництвом адвокат, прокурор, і навіть присяжний. Тож після фільму нелегко буде зберегти однозначно негативне ставлення до цієї постаті. Куди ж подітися від тієї емпатії, коли Стоун використовує заборонений прийом і маніпулює глядачем за допомогою дитячих травм одіозного персонажа? Більше того: на виході отримуємо не просто поганця, а лиходія шекспірівського рівня, та ще й у втіленні Ентоні Гопкінса. Іронія творчої вдачі – спершу зіграти Ганнібала Лектера, а за чотири роки постати в ролі чудовиська з Білого дому і наділити його несподіваними рисами людяності.

Стоунівський Ніксон – кат і жертва водночас. Параноїдально недовірливий – але із постійно неспокійним сумлінням. Невпевнений у собі, але вбивчо наполегливий. Бажаючи помститися клану Кеннеді, він мучиться звісткою про їхні смерті, немов власною інфернальною провиною. «Яка ж користь людині, якщо вона здобуде цілий світ, а душу свою загубить?» – запитує біблійний епіграф на початку фільму. Через три години екранного самокатування Ентоні Хопкінса ви також погодитесь, що ніякої.

«Фарингейт 9/11» (2004) , реж. Майкл Мур:

ПОГАНЕЦЬ-НЕРОБА

Якщо ви раптом не бачили їдку документальну сатиру від Майкла Мура, то прогалини в освіті заповнити конче необхідно, навіть якщо ви не розділяєте антибушівських настроїв режисера. Мур не полінувався і задокументував усі епічні фейли 43-го президента США, аби проінформувати американських виборців напередодні чергових президентських перегонів. І хоча попри усі старання режисера Буш-молодший був обраний на другий термін, фільм Мура здобув найдовші овації за всю історію Каннського кінофестивалю (за різними даними – від 15 до 25 хвилин), а як бонус до оплесків – «Золоту пальмову гілку».

У «Фаренгейті» Мур викладає свою версію горезвісних подій 11 вересня та війни в Іраку, роблячи все таємне явним. Багатолітні бізнесові стосунки сімей Бушів та бен Ладенів, які конче необхідно було приховати після падіння веж-близнюків, а також тиск на президента лобістів нафтової промисловості, які прагнули втамувати власні апетити – одні з головних причин розв’язання війни за версією Мура. Режисер творить образ свого ненависного політичного антигероя методом контрапункту: перемежовує кадри з інтерв’ю президента і показові наслідки його політики. Ось Буш-молодший фотографується на відвідинах флоридської школи, а три тисячі громадян гинуть у вежах-близнюках. Президент погрожує Іраку, мовляв, хай тільки сунуться – в Багдаді вбитий горем чоловік малює обгорілим тілом маленького хлопчика в повітрі знак питання: – чим він винен? Мур впорався із нелегкою задачею і задокументував на екрані паралізуючий страх, в тіні якого американському суспільству ще довго боятись повторень 11 вересня.

«W» (Буш) (2008) Олівера Стоуна:

ПОГАНЕЦЬ-ГУЛЬВІСА

На фоні безкомпромісної стрічки Мура «W» Стоуна виглядає дещо поблажливо, але не менш цікаво. Гнів на милість після нього не зміните, але принаймні зможете поглянути на президента по-новому. Як і Мур, Олівер Стоун приділяє чимало уваги тому, що Буш і його адміністрація не мали хоч якихось доказів наявності у Іраку зброї масового знищення та зв’язків Саддама з Аль-Каїдою на момент початку війни, а також позирали неситим оком на тамтешні нафтові родовища. Втім, Стоуна цікавить не стільки викриття грішків президента, скільки історія його успіху і падіння. З прискіпливістю мемуариста він вдається до улюбленого прийому – розкопує дитячі травми. Вельми сміливий крок, якщо враховувати, що це перша біографічна стрічка про керманича США, випущена ще за його президентства.

Ентоні Гопкінс у «Ніксоні» працював у діапазоні між співчуттям і жахом, натомість Джош Бролін у «W» додає образові саркастичного комізму. Його Буш-молодший все життя прагнув перевершити батька-президента і якогось біса подався в політику. Хоча міг би займатись тим, що любив найбільше – грати в бейсбол і розважатись. За Стоуном, цей президент – трагікомічний поганець, який розпочав війну, недолуго сплутавши заклик Господній із нашіптуванням власних радників.

«Картковий будинок» (2013–…):

ПОГАНЕЦЬ, ЯКОГО МИ ЗАСЛУЖИЛИ

Безперечно найкращий на сьогодні серіал про політику, залаштункові інтриги та боротьбу за владу. Незрівнянний Кевін Спейсі у ролі конгресмена Френка Андервуда здобув не тільки президентство, але й щиру глядацьку любов. Чесно кажучи, нам байдуже, що його дорога всіяна трупами – ми хочемо, аби він і далі дивився нам прямісінько у вічі, відсуваючи невидиму четверту стіну. Завдяки цьому імпозантному провіднику в світ великої політики вже навіть уявити важко, що Білий Дім влаштований якось інакше, аніж в серіалі. Навіть реальні політики не встояли перед його шармом: серед фанатів серіалу – колишній 44-й президент Америки, Барак Обама, якому навіть… пропонували знятись в епізодичній ролі. Правда, він відмовився від заманливої пропозиції – чи то засумнівавшись у власних акторських здібностях (не всі ж президенти мають хист, як Рейган), чи просто оберігаючи свій імідж політика.

Вгадувати у другорядних персонажах фільму обриси невигаданих особистостей – неабияка розвага для прихильників. У третьому сезоні політична активність Клер навела особливо спостережливих на порівняння з Гіларі Клінтон, яка також вирішила продовжити політичну справу чоловіка. А у Ларса Міккельсена, старшого брата відомішого Мадса, після ролі російського президента Петрова вже майже закінчились запаси нордичної стриманості від численних питань, мовляв, як воно – грати Путіна? Але шоуранерам замало прозорих посилань і фірмового нищення четвертої стіни. Ще у 2015-му Кевін Спейсі, виконавець головної ролі й водночас один з продюсерів «Карткового будинку», зробив провокативне зізнання – виявляється, коли він говорить у камеру, то звертається до Дональда Трампа. Та ще й додав глузливо – мовляв, тепер-то це має сенс, еге ж? Авжеж, Кевіне. Нині – аж занадто.

Play Video

«Сімпсони» (1987–…):

ОБІЦЯНИЙ НАМ ПОГАНЕЦЬ

Культовий мультсеріал із далекоглядністю магічної кулі на десятиліття вперед спрогнозував все те, що сьогодні стало частиною нашої поп-культури. Перший дизайн iPad, FaceTime, консоль, здатну фальсифікувати результати виборів, розумний годинник, симулятор ферми, вірус Ебола, і навіть повернення The Rolling Stones на сцену. Чи дивина, що після раптової перемоги Трампа Інтернет заполонили нагадування про пророцтво «Сімпсонів»?

Серія з’явилась у 2000 році, в 11 серії 17 сезону – «Барт у майбутньому». Прокравшись в казино, Барт зустрічає індіанця, який крізь вогонь показує хлопцю його майбутнє через 30 років. Нереалізований рок-музикант Барт приходить просити допомоги у Лізи, яка стала президентом США. Усю серію вона намагається придумати, як залагодити дірку, що лишилась в бюджеті країни після президентства Трампа. 16 років потому один з авторів мультфільму, Метт Ґрейнінґ, пояснив, що просто хотів знайти найнеочікуванішого кандидата на цю роль. Тож поки абсурд стає реальністю, а автори «Сімпсонів» шкодують, що не помилились, радимо зміцнювати політичний імунітет спогляданням поганців з нашої добірки, бо історія  – це вічне повторення, а життя все ж наслідує мистецтво.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Top&Best