СТИСЛА ФЕСТИВАЛЬНА ІСТОРІЯ ЗВЯГІНЦЕВА

Андрія Звягінцева нерідко порівнюють з Бергманом (завдяки безжальним сімейним драмам) і з Тарковським (завдяки надестетичним кадрам, що розкривають духовний стан персонажів краще за будь-які діалоги). «Нелюбов» – вже четверта каннська робота режисера, якого відкрила взагалі-то Венеція: про нього заговорили після Золотого лева, котрий завоювало «Повернення» в 2003-му. У Каннах оперативно оцінили потенціал тріумфатора конкурентів, тож наступна його робота, «Вигнання» (2007), вже номінувалася на Золоту пальмова гілку. «Єлена» (2011) отримала Спеціальний приз журі секції «Особливий погляд», а «Левіафан» узяв нагороду за найкращий сценарій в основному конкурсі. А також «Золотий глобус», номінацію на «Оскар» і скандал у російській пресі.

«НЕЛЮБОВ»

У новій роботі Звягінцев продовжує звичну парадигму, зіштовхуючи красу візуального рішення з духовним зубожінням героїв та провокуючи глядачів на некомфортну суміш співчуття і відрази. Історію сім’ї, що трималася на самій перманентій ворожнечі й практично висмоктала життя з власної дитини, режисер оповідає немов зсередини Левіафана, котрим змальовує уражене байдужістю суспільство. Як і всі попередні фільми Звягінцева, «Нелюбов» ширша за будь-які жанрові рамки: соціальна і сімейна драма не тільки зливаються воєдино – видається, що автор взагалі не вбачає між ними різниці. Втім, контекст його стрічок лишає обмаль шансів не погодитись з такою єдністю.

«Нелюбов» традиційно стане важким випробуванням для прихильників емпатійного перегляду. Із похмурим 12-річним хлопцем, зникнення якого стає гічкоківським макгаффіном фільму, Звягінцев знайомить дуже побіжно, швидко прибираючи із драматургійної конструкції. Картина постійно розширюється у просторі й часі, переміщуючись із захаращеної ненавистю квартири до монументальної покинутої будівлі та безкрайнього лісу, а з 2012 року – до 2014-го. Власне, ідеологія фіналу остаточно вибиває з умовного сюжету, змушуючи концентруватися на політичних реаліях і метафорах більше, аніж на самій оповіді. Та ми вже бачили подібне у роботах Звягінцева, що вочевидь прагне вдосконалюватися в рамках улюблених прийомів – і чи не такого щоразу чекаємо від режисера?

Оригінальна назва: Нелюбовь (2017)
Режисер: Андрій Звягінцев
Країна: Росія
Жанр: драма
В головних ролях: Мар’яна Співак, Олексій Розін, Маріна Васил’єва

АСОЦІАТИВНИЙ РЯД

«Коло друге»

реж. Олександр Сокуров

Сокуров, іще один тріумфатор Венеції, не знімав ігрове кіно з часів «Фауста» (2011), що й приніс режисерові Золотого лева і завершив монументальну тетралогію занепаду влади. До влади Сокуров всіляко препарував небуття у своїх надважких роботах, серед яких «Коло друге» – чи не найхарактерніша. В одному з епізодів камера через дверний отвір нестерпно довго споглядає, як десь у кімнаті механічно порають мертве тіло батька, чий син сидить під дверима, не одразу й помічений. За дверима захлинається німим плачем і хлопчик у «Нелюбові». Так, емоційне забарвлення епізодів вельми різниться, а от підсумковий шок від утрати і байдужості виявляється вельми спорідненим.

«Загублена»

реж. Девід Фінчер

Ця асоціація куди очевидніша, еге ж? Для фільмів на кшталт «Нелюбові», «Хто боїться Вірджинії Вулф?», тієї ж «Загубленої» варто ввести окремий жанр сімейного фільму жахів – і зовсім не у тому значенні, що дивитися його можна усією родиною. Пошуки Емі у фільмі Фінчера так само безрезультатні й так само загострюють почуття провини, як і в роботі Звягінцева. Докупи можна пригадати ще й «Полонянок» Дені Вільньова, де також розшукують щезлих дітей – правда, із зовсім іншою загальною інтонацією.

«Минуле»

реж. Міхаель Ганеке

Середній клас Звягінцева викликає не меншу відразу, аніж у Ганеке, та й у діагнозах суспільству вони великою мірою погоджуються. Гранична ситуація приходить до буржуа в «Минулому» ззовні, у «Нелюбові» конфлікт поширюється зсередини, але в обох фільмах діти виявляються людянішими за черствих безсоромних батьків. А епізод Звягінцева, де чоловік мордує дружину гучною музикою в машині, чомусь змушує пригадати початок «Кумедних ігор». Так, ту музику завдяки фірмовій деконструкції Ганеке чули лише ми – але й Звягінцев спілкується із глядачем більше, аніж зі своїми персонажами.

«Дзеркало»

реж. Андрій Тарковський

Тарковський ніби йде бонусом до кожної роботи Звягінцева, але тут цитата аж зовсім відверта і більш скидається на шанобливу згадку. Вода, що тече зі стелі в порожньому домі, одразу змушує пригадати аналогічну сцену в «Дзеркалі», хоча подібні були й у «Сталкері», й у «Ностальгії». Фінал же скидається на оммаж Тарковського «Мисливцям на снігу» Пітера Брейгеля – такий от постмодерністський пастиш з класиків.

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…коли емоційний інтелект – не ваша головна чеснота

Гемінгвей колись радив дивитися роботи Сезана на пустий шлунок, аби гостріше переживати катарсис. Втім, такий лайфхак ані краплі не поліпшує фестивальні перегляди, особливо екзистенційно-суворих фільмів Звягінцева.

Тим, хто лишився не тільки голодними, але й емоційно спустошеними ще з часів «Левіафана», зостається лишень підключити раціо, аби вкотре пережити поневіряння архетипічного російського подружжя і поміркувати про гендерну несправедливість у питаннях опіки над дитиною, а також про межу між протистоянням патріархальному «ти ж мати» та правом на «нелюбов» до власного чада. Втім, поміркувати мимохідь, бо тему нелегкої жіночої долі після розлучення Звягінцев швидко губить в естетиці російських спустінь і калейдоскопі слабощів людської натури. Якщо співчуття – не ваша головна чеснота, то ви й самі ризикуєте десь там загубитись.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Канни Як це дивитись