Лесь Курбас
…котрого чи не кожен знає як театрального режисера. Поза тим, Курбас встиг попрацювати і в кінематографі, у складі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Любомир Госейко в «Історії українського кінематографа» докладно описує експресивних Курбасових «Арсенальців»: «Поділивши вертикально екран навпіл, режисер уперше в радянському кіні застосовує прийом подвійного екрана, що виявився особливо виразним у масових сценах. Скажімо, під час наступу робітників на війська Центральної Ради напрямок руху показано так, що зустріч видається неминучою». У кіно Курбас не затримався, але численні джерела стверджують, що акторськими надбаннями ВУФКУ чималою мірою завдячує досвіду, який він приніс з роботи над «Березолем».
Іван Кавалерідзе
Якщо Курбас більш знаний роботами у театрі, то Кавалерідзе відомий як скульптор. Ним були спроектовані пам’ятники княгині Ользі, Григорію Сковороді і Ярославу Мудрому, а декілька років тому у Мистецькому арсеналі був представлений вельми авангардний проект пам’ятника Шевченку в Каневі – Кавалерідзе збирався буквально вкласти Тараса на ті дніпрові кручі. Модернові погляди Кавалерідзе прихопив у режисуру та поєднав у дебютній «Зливі» засоби виразності скульптури із кінематографом. Окей, цей фільм не зберігся, та нетипове уявлення кіномистецтва вчувається і в «Прометеї», вершині доробку Кавалерідзе, і навіть у нескінченно перероблюваній «Коліївщині». «Прометея», до речі, було піддано ідеологічному цькуванню партійних діячів, після чого в кар’єрі режисера очікувано почався період занепаду. Сам по собі непоганий привід знати його роботи, еге ж?
Фелікс Соболєв
Чули про київську школу наукового кіно або бачили колись в дитинстві «Мову тварин» чи «Сім кроків за обрій»? Тоді маєте деяке уявлення про Фелікса Соболєва, видатного режисера, чиї науково-популярні фільми досі не втратили актуальності – ба деякі навіть набули більшої. Пригадайте «Я та інші», вражаюче дослідження конформності суспільства, що, за розповсюдженою байкою, породило крилатий вираз «обидві білі». Йшлося про експеримент із дітьми допубертатного віку: трьох із них підмовляли казати, що чорна й біла пірамідки, запропоновані експериментатором, є однакового кольору – власне, білого. Бідолашна четверта дитина погоджувалась зі своїми товаришами: як інакше, коли всі кажуть? Актуальну для 70-х метафору, що розповсюджується далеко за межі цього експерименту, неважко придумати самим. Ми вже писали про виставку «Кінотрон», присвячену Соболєву, та його фільми красномовніші за будь-які тексти – як, власне, стрічки кожного з цього переліку.
Леонід Осика
Якщо бачили «Камінний хрест», то вже не забудете цього режисера. Заснований на безрадісних новелах Василя Стефаника, де історія традиційно рухається від поганого до гіршого, «Камінний хрест», справжній шедевр українського поетичного кіно, творить похмуру й моторошну атмосферу злиднів, за яких убогі матеріальні цінності вартують дорожче життя людини, котра на них зазіхає. Злодій з однойменного оповідання на ранок зникає з екрану і зі згадок, наче його й не було – здається, те саме віщує Іван Дідух, коли ставить по собі кам’яного хреста перед від’їздом у Канаду. Звісно, не самим «Камінним хрестом», та й Коцюбинського екранізував не лише Параджанов – твори письменника лягли в основу «Подарунка на іменини», що вийшов іще промовисто-гнітючишим та екзистенційно-болісним. Фільмографія Осики в цілому щедра на талановиті фільми, тож сміливо можете обирати будь-який.
Іван Миколайчук
Курбаса знаємо як театрального режисера, Кавалерідзе – як скульптора, Миколайчука – як актора. Та перегляньте «Вавилон XX», дещо сюрреалістичну екранізацію «Лебединої зграї» Василя Земляка – і вже не бачитимете Миколайчука лиш Іваном у «Тінях забутих предків», хвацьким Василем у «Пропалій грамоті» та чи не найекспресивнішим Шевченком у «Сні». «Вавилон XX» – епічна поема, що починається фарсом, а закінчується мало не античною трагедією, раз у раз зіштовхуючи національну ідею із радянською ідеологією: чого вартує хоча б революційна пісня «Как родная меня мать провожала», що грубо перебиває народний спів. Миколайчук не тільки зрежисував стрічку, але й зіграв головну роль та написав сценарій, тож «Вавилон XX» – дуже особиста притча. Наступний фільм Миколайчука, «Така пізня, така тепла осінь», зазнав тиску через тему еміграції і може розчарувати після вражаючого «Вавилона», та в ньому зчитується ніби пролог до меланхолійної міської прози, що стає лейтмотивом кінематографа радянських 80-х.
