Дев’ятигодинна стрічка «Еволюція філіппінської сім’ї» 2004 року – програмний кіновитвір культового філіппінського режисера Лав Діаса, який треба сприймати лише як коментар до реальності історичного процесу, бо як таку собі авторську рефлексію – повністю не виходить, хоча на відміну від пізньої «Смерті в країні чарів» ця стрічка більш ніж прямолінійна; настільки авторське розуміння світу навколо та осмислення живої історії, свідком якої був Діас, прикривається мінімальною багатозначністю, а з часом її  зовсім не спостерігається – при всій очевидності такого прочитання фільму, що нібито спеціально позбавлений будь-яких ігор із міфологією або фізіологією (вони нарочито завуальовані за відверто соціальним масивом картини). Сім’я Гальярдо як символ Філіппін у пору цвітіння тоталітарного режиму Маркоса, що переживає всі проблеми тогочасного суспільства: від приходу до влади молодих революціонерів до початку масового терору, від конфлікту у сім’ї до суто звичних тем внутрішньої еміграції та здобуття вищої освіти, це так чи інакше римується з героями літературними, в першу чергу з персонажами радянських епопей «Тихий Дон» або «Тіні, що зникають опівдні», навіть самі герої їм тотожні: цілком конкретні люди праці, прив’язані до своєї рідної землі, але в тому і відмінність Діаса, які відкидають будь-які ідеологічні претензії, що сковують їх первозданне відчуття свободи і сакральної душевної чистоти. Але і вона тимчасова, варто в це тихе життя вторгнутися силам ззовні: умовне село виявляється безсилим перед конкретним містом, а сім’я почне розпадатися, зіткнувшись із неможливістю подолання своєї соціальної меншовартості.