Акі Каурісмякі був поштарем, посудомийником, а надалі – кінокритиком. Йшов торованим французькою новою хвилею шляхом: від критика до режисера з неповторним особистим почерком. Акі іронізував, що у нього багато екранізацій класичних творів, тому що це вивільняє час написання сценарію на похід у бар. Можливо, тому в нього є щире переконання, що фільми у своїй більшості не мають йти довше за 90 хвилин (краще, коли 70) – напевне, аби встигнути хильнути по перегляді. Принаймні, стрічки Каурісмякі про робітниче буття до цього схиляють.
Юний Акі дебютував як актор у фільмі «Нікчемні» (1982) старшого брата Мікі Каурісмякі, до якого ще й написав сценарій. У 80-х брати взяли у свої руки майже п’яту частину всього кіновиробництва Фінляндії. В Європі про них подейкували, як про «Каурісмякі-Ленд». Вони на двох заснували купу кінокомпаній: «Villealfa» (уклін славетному «Альфавілю» Годара), «Sputnik Oy» та інші, а також організували кінофестиваль «Опівнічне сонце» за полярним колом в Соданкюле.
Надалі у своїх фільмах вони майже не перетиналися. Міка пішов шляхом мейнстриму, не отримуючи особливого визнання міжнародних кінофестивалів. А от Акі сформував унікальний стиль, який знайшов попит у Каннах та Берліні, що відзначили його нагородами першого ґатунку – на кшталт каннського Гран-прі та берлінського Срібного ведмедя за найкращу режисуру.
Герої Каурісмякі – робітники та богема, вигнанці та аутсайдери, відсторонені та беземоційні ззовні, вони виказують себе у вчинках, повних спонтанності та благородних поривань. Їх оточує капіталістичний бездушний світ, бюрократія та державні службовці, перед якими вони мають зберегти власну гідність та відстояти свободу.
Саме такою Акі змальовує Фінляндію, фактично стаючи її першовідкривачем для решти світу (хто був до нього – хіба що Туве Янсон зі своїм магічним Мумі-Долом?) Він вписує її в кінокартину світу… як околицю Європи. Не надто вигідна позиція, але, можливо, саме завдяки такому погляду, Фінляндії вдалося пережити себе як частину Російської імперії та повернутися в європейський контекст. Ми бачимо цю метаморфозу в кіно Акі, починаючи з його ранніх стрічок, де з телевізорів лунає російська мова та відчутна близькість Совєтського Союзу, закінчуючи нещодавніми («Гавр», «По той бік надії»), в яких центральною проблематикою стає актуальне питання мігрантів і симпатія ідеї європейської солідарності.
Починав Акі з екранізації російської класики: першим повним метром став «Злочин і кара»(1983) в антуражі тогочасної Фінляндії. Його подальші стрічки іронізують з совєтських кліше: у трилогії про «Ленінградських ковбоїв» Акі експлуатував образ групи з Сибіру, яка грає рок у шубах з баяном та виконує соло з акцентом «лет мі спік фром май харт». У стрічці «Бережи свою хустину, Тетяно» у центрі сюжету лав сторі часів того Совєтського Союзу, в якому «сексу не було».
Надалі Акі з холодною фінською рішучістю полишає ці кліше, чого не вдається сучасному Кустуриці, який продовжує загравати із Росією навіть за путінського режиму. У кінці дев’яностих та двотисячних Каурісмякі звертається до німого кіно: фільмує чорно-білу беззвучну «Юху» за мотивами фінського роману початку XX століття та «Вогні у сутінках» – омаж шедевру німого кіно «Вогні великого міста» Чапліна. Режисер проходить символічний акт очищення. Раніше Фінляндія у стрічках режисера скидалася чи то на околицю Європи, чи то на задвірки Росії, а герої були одинаками, які вступали в непримиренний конфлікт із середовищем. Подальші його фільми («Людина без минулого», «Гавр», «Зворотній бік надії») свідчать про світоглядний поворот самого Акі. У них вигнанці згуртовують довкола себе спільноту: чоловік, який втратив пам’ять, дає нове дихання Армії спасіння («Людина без минулого»), мігрант, який втратив батьківщину, пробуджує дух солідарності у мешканцях французького міста («Гавр») чи працівниках фінського ресторану («По той бік надії»).
У стрічках Каурісмякі ми бачимо, як проходить шлях становлення сама Фінляндія: від непевного відлуння Совєтського Союзу до ланки Союзу Європейського. Зворушлива Татьяна, яка берегла свою хустину, лишилася для Каурісмякі ностальгічним символом епохи, що відійшла. Новими героями стали африканський хлопчина та сирійський юнак, яких будь-що треба врятувати, аби опинитися по цей бік надії і людяності.
Вибрана фільмографія
Дівчина із сірникової фабрики
Tulitikkutehtaan tyttö, 1990
Юна дівчина із сірникової фабрики перетворюється на холодну вбивцю, коли її випадковий коханець відмовляється від дитини, а мати відвертається від неї. Це радикальне переосмислення архетипічного андерсенівського образу дівчинки із сірниками – остання стрічка пролетарської трилогії (разом із «Тінями в раю» та «Аріель»).
Уся трилогія просякнута трагізмом людського існування: принижені та ображені представники робітничого класу в якийсь момент бунтують. Каурісмякі ще не вірить у ймовірність позитивного виходу в середовищі здирницького капіталізму. Його герої знаходять можливість до втечі з цього суспільства: вбивають усіх кривдників («Дівчина із сірникової фабрики»), грабують супермаркет або банк та прямують до утопії – омріяної, тоді ще радянської Естонії («Тіні в раю»), чи взагалі до недосяжної сонячної Мексики («Аріель»).
Головні ролі в трилогії на двох поділили Каті Оутінен та Матті Пеллонпяя. Вони стали улюбленцями Акі, яких він зніматиме потім усюди: Каті й понині, Матті – до його передчасної смерті від серцевого нападу в 1995-му.
Ленінградські ковбої їдуть в Америку
Leningrad Cowboys Go America, 1989
Ленінградські ковбої – чубасті музики, які ще вчора проводили репетицію у сибірському хліву, збираються підкорювати Америку. Як і належить стартаперам з гаража, вони швидко вчаться: засвоюють із книг англійську та мистецтво рок-н-роллу і рушають у довгу подорож через усю країну.
Каурісмякі тут заходить на територію канонічного американського жанру роуд-муві. Дорогою стрічає Джармуша, який виконав роль продавця автівок. Культовий режисер згодом позичить акторів у фіна для гельсінського епізоду «Ночі на Землі». А Каурісмякі зніме ще дві стрічки про Ковбоїв: «Ленінградські ковбої зустрічають Моїсея» та фільм-концерт «Total Balalaika Show».
Життя богеми
La Vie de Bohème, 1992
Троє творчих чоловіків із серцями такими ж великими, як їхні борги, та невиправданими амбіціями розміром з Ейфелеву вежу, зустрічаються у Парижі. Вони – три ремарківські товариші, переписані у розпал доби постмодернізму, а тому смішні та безнадійно застарілі. Вони п’ють на останні гроші, не думають про завтра та закохуються у жінку, роковану на згубу.
Акі Каурісмякі знімає пародійне кіно про творчих людей, здається, трохи самоіронізуючи. У добу безпросвітної офісної роботи його приниженим та зневаженим можна позаздрити: ну хто ще вміє жити з таким розмахом, як вони! У ранніх дев’яностих, окрім сентиментальної стрічки про французьку богему в Парижі, Каурісмякі в Лондоні фільмує нуар з Жан-П’єром Лео «Я найняв убивцю». В обох спробах вийшло кіно про меланхолійну фінську душу, яка прагне то власної смерті, то запального бенкету.
Людина без минулого
Mies vailla menneisyyttä, 2002
Чоловіка без пам’яті знаходить на березі холодного моря сім’я робітників, які живуть у старому корабельному контейнері. У нього немає минулого, а у жителів цих нетрів – украй примарне майбутнє. Герой стоїчно переносить усі випробування безробіттям, бюрократією, в’язницею та навіть колишньою дружиною і врешті (диво для фільмів Каурісмякі!) знаходить своє щастя. Життя непередбачуване: сьогодні тебе рятує Армія спасіння, а завтра ти вчиш її музикантів грати рок-н-ролл.
«Людина без минулого» отримала Гран-прі в Каннах з рук Девіда Лінча, а Каті Оутінен за роль музи головного героя відзначилась призом за найкращу жіночу роль.
Хронологічно це друга стрічка «фінської» трилогії, або ж «трилогії стоїків» (перша – «Дрейфуючі хмари», третя – «Вогні сутінок»). Герої Каурісмякі тут не шукають втечі, як це було в «пролетарській трилогії», а проходять своєрідний обряд ініціації, стаючи частиною спільноти. Режисер змінює ставлення до щасливих фіналів: раніше він вважав взірцем гепі-енду кінець своєї стрічки «Гамлет іде у бізнес», де всі віддають богові душу. Можливо, втрата свого постійного актора, Матті Пеллонпяя, стала переламною для світогляду Каурісмякі.
Гавр
Le Havre, 2011
Стара французька інтелігенція з Марселем Марксом на чолі рятує темношкірого хлопчика-біженця від бюрократії та байдужості в портовому Гаврі. Головним ворогом гуманізму Каурісмякі проголошує державу та її вірних псів. Проте і вони не гребують виявити найкращі людські чесноти у вирішальній ситуації.
Стрічка тріумфувала в Каннах, отримавши нагороду ФІПРЕССІ та приз екуменічного журі. Слідом за «Гавром» вийшла ще одна з головним героєм-мігрантом – «По той бік надії». Пам’ятаючи про любов Акі до трилогій, чекаємо на третій фільм, у якому європейська солідарність врятує наступну заблукану заокеанську душу.
