За тридцять з гаком років до того, як Гаврило Принцип скоїв роковий постріл в австро-угорського ерцгерцога Фердинанда, на батьківщині високоповажної особи «блакитної крові» давно вже творилися розбрід та хитання. Дрібні придворні скандали, світські плітки та чутки були, звичайно ж, справою буденною. Однак у 1882 році імперія була вражена відразу двома гучними політичними подіями, які через декілька років призвели до повного повалення тодішньої влади.
Для угорського режисера Міклоша Янчо історія про сексуальну та політичну змову в надрах колишньої Австро-Угорщини стала зручним трампліном для універсального авторського висловлювання про тлін будь-якої імперської свідомості, розбещеної власним всевладдям. Ймовірно, «Приватні пороки, громадські чесноти» – найскандальніший фільм у кар’єрі угорського режисера. Стрічка 1976 року на перших порах здається такою собі легковажною, нарочито вичищеною від ознак яскраво вираженої авторської серйозності та глибокодумності, історичною замальовкою нудного буття імператорського сина Рудольфа. Неупереджено фіксуючи його життєву рефлексію, Міклош Янчо буквально парою режисерських мазків дає зрозуміти, кого і що з себе представляє майбутній змовник проти корони: типовий об’єкт хтивих утіх, п’яний від сексу, влади та власної штучної величі. У ньому відображено і колишню велич його батька.
Однак, досить легких режисерських начерків, досить легких штрихів, щоб далі фільм став «танути» у власній беззмістовності та безсюжетності. Зрозуміло, що навіть назва стрічки прямо відсилає до бестіаріїв маркіза де Сада, який вважав, у дусі звичних для нього буржуазних парадоксів, що вади та чесноти — тотожні один одному. Порок може бути єдиною чеснотою, колискою і втіхою, порятунком і насолодою там, за шовковим туманом будуарів, філософія яких зводиться до гегелівського принципу «рабів і панів». І чеснота може стати найбільшим пороком, перешкодою на шляху до саду земних насолод.
Однак у «Приватних пороках, громадських чеснотах» пріоритети розставлені інакше: як таких рабів насправді у фільмі немає. Пани самі стають рабами таких самих панів, задля пристрасті та потуранню своїм бажанням плоті. Влада сама себе картає і лінчує, не розуміючи, що це не множинний оргазм, а багряний вогонь агонії, передвістя їх падіння ниць у кривавий хаос розпаду. Чергуючи статевий акт за актом, що нагнітає задушливу атмосферу жахливої оргії, Янчо зводить поняття влади до рівня тотальної свободи у всьому, що обертається так чи інакше ницістю.
Режисер із самого початку поділяє пороки і чесноти на суто приватні, ті, що їм демонструються з порнографічнім смаком у владних замках, і громадські, які, втім, затінені та винесені за рамки витонченого генітального наративу фільму. Янчо, неприховано показуючи всі тілесні «природні» принади верхів, про насущні справи низів не думає, по суті спеціально. Доки влада ґвалтує сама себе анально, орально, втрьох, групою і за участю прийдешніх осіб, народ колись великої імперії знаходиться у вічній сплячці своєї непотрібної чесноти. Не зріє в умах звичайних Лайоша і Томіслава звичний слов’янський бунт. На жаль, це сон розуму, що породив із їхньої мовчазної згоди імператора і його кліку, його виродків і їх повій. А відтак, із їх мовчазної згоди все буде валитися, і лише тоді ця порожня чеснота сама стане пороком, а оргія триватиме. Оргія напівзотлілої імперії, на кістках якої злягаються один за одним її сини та доньки.
