Творчий спад в кар’єрі німецького режисера турецького походження Фатіха Акіна намітився майже дев’ять років тому, з виходом гастрономічної комедії «Душевна кухня». Звернення до чистого жанру комедії, не зіпсованого ніякими істотними авторськими домішками, виявилось достатньо ризикованим і не особливо виправданим експериментом. Стрічка про пошук свого місця під сонцем двома братами з Греції була не стільки дотепною і актуальною, скільки вульгарною і клішованою. Її не змогла врятувати навіть акторська гра харизматичного Морiца Бляйбтроя. Наступні фільми Акіна – «Шрам» і «Гудбай, Берлін» – лише підтвердили критичні побоювання щодо нового етапу кар’єри режисера. Стало зрозуміло, що від нього не варто очікувати чогось рівня «Сонця Ацтеків», «Соліно» або «На краю раю» – стрiчок, які були по-справжньому авторськими та драматично виваженими.
Володар двох «Золотих глобусів» («За найкращий фільм іноземною мовою» та «Найкращу жіночу роль»), драматичний фільм «На межі», звичайно, дещо реабілітує Фатіха Акіна після його попередніх фіаско. Ця грамотно поставлена психологічна драма акумулює в собі всі істотні проблеми сучасної Європи, починаючи від підйому неонацистських рухів і завершуючи ісламським тероризмом. Ідейна основа картини – перші шпальти європейських газет, із воскреслими з iсторичного потойбiччя фобією ближнього свого і страхом за ближнього свого. Натомість сюжет апелює до виключно особистої історії втрати і боротьби за відновлення справедливості. Вiдмiчена нагородами Каннського кінофестивалю та премiї «Супутник» за кращу жiночу роль, Даян Крюгер у цiй картинi демонструє межу своїх акторських здiбностей. В кожній з трьох глав актриса перебуває у тяжкому психологічному стані, і саме сильна акторська гра Крюгер є нервом картини, без якого «На межі» був би просто спекулятивною драмою про втрату та право на насилля.
Втім, Акін занадто прямолінійний, і фільму «На межі» не вистачає більшої драматичної вишуканості й меншої прямолiнiйностi основного меседжу. Картині гостро не вистачає півтонів, тому її із завидною постійністю кидає в крайнощі. Зі сльозоточивої драми в трилер про помсту, з політичного висловлювання про небезпеку радикальних рухів у незрозумілу проповідь про тотальну людську дисфункцiональнiсть і некомунікабельнiсть. Фатіх Акін намагається зробити глобальне висловлювання, знявши справжнє гуманістичне кіно в перiод безумовної влади постмодернізму і цинізму.
Режисер уміло спекулює на емоціях, купаючи в сльозах і крові не тільки головну героїню але і глядачів. Однак від таких емоційних гойдалок, у яких не дуже-то й завуальовано їхню маніпулятивну сутність, надто легко втомитися. І фільм, хоч як би прекрасно не був знятий оператором Райнером Клаусманом, ближче до фіналу зовсім видихається, стаючи до того ж передбачуваим і кричущо голлівудським. Режисер старанно видавлює з глядача істерику, не гребуючи часом найочевиднішими сюжетними ходами і розділяючи персонажів на чорне і біле. Це видає те, що Фатіх Акін працює на межі своїх творчих можливостей, вдаючись до спрощення навіть тоді, коли в нав’язливій простоті немає абсолютно ніякого сенсу.
