Книга – краще: Як екранізувати Кафку

Екранізація «Процесу» – це радість від ножа, провернутого у моєму серці
 | Алекс Малишенко

Moviegram спільно з Читомо розповідає про точки перетину кінематографу і літератури. Цього разу в центрі уваги опинився Франц Кафка, і його заважкі для візуальної мови твори. Та насправді Кафки у кіно більш ніж достатньо, варто лише копати у вірному напрямку.

Прокинувшись одного разу після неспокійного сну, Франц Кафка виявив, що його твори екранізували. Варто було йому підняти голову, лежачи на дивані, як він бачив ожилі кадри своїх витворів. Більшість кіношок – вбого тонкі, порівняно з літературними оригіналами, безпорадні перед очима Франца. Але ті, що були дійсно гідними, всерйоз привертали до себе увагу.

Полювання за конструкціями

Повний страждань ранок у ліжку. Єдиним виходом Кафці видавався стрибок з вікна. Мати підійшла до його постелі й спитала, чи надіслав він сценарій режисеру та чи вніс до нього зміни. Франц відповів, що все залишилося, як було. Мати сказала, що не розуміє його. Франц відповів, що вона, звісно, не розуміє його, і не тільки вона.

Кафка впевнено займає передові позиції серед дивних хлопців. Його постійні роздуми про ніж і самотність давно стали мемом, а дивацтва ще за життя привертали увагу. Справді, чого очікувати від людини, яку прозвали «чоловіком у трусах» через те, що той не роздягався на нудистському пляжі, куди регулярно ходив? Згадувати про те, що творчість не далеко відійшла від творця – просто моветон.

11

Твори Кафки часто керуються логікою сну, що наближає їх до найбільш онейричного з мистецтв – кінематографа. За свідченнями сучасників, Кафку фільми дуже цікавили. Не так сюжети і розгортання історії, як рух на екрані. Тож у цьому плані його влаштувала б кожна екранізація.

Але у той час, коли Кафка ходив у кіно, про нього майже ніхто не знав. Ледь не єдиними, хто по-справжньому оцінив його творчість, були очікувано письменник Макс Брод і зовсім непередбачувано – філософ Вальтер Беньямін. Тобто зовсім неінтелектуальний мейнстрим 1920-их. Якщо з Бродом – другом, заповітним виконавцем і людиною, чиє ім’я залишилося в історії в першу чергу завдяки Кафці, все зрозуміло, то Беньямін – один із перших серйозних інтелектуалів, хто розгледів у письменнику майбутню велич.

Беньямін присвятив Кафці великий есей та збирався написати ще більше, але обставини постійно не складалися. Згаданий есей – «Франц Кафка» – передає магістральні напрями думки Беньяміна стосовно письменника, не оминаючи важливі образи і мотиви його творчості. Зокрема, він пише:

«Стає зрозуміло, що вся творчість Кафки є певним набором жестів, символічний смисл яких у всій їхній визначеності, однак, зовсім не ясний самому авторові від початку, навпаки, автор до встановлення такого смислу ще тільки прагне шляхом опробування жестів у різних ситуаціях та контекстах. Театр для такого опробування – найбільш підхоже місце».

Є підстави вважати, що кінотеатр – місце не менш вдале. Особливо, німі фільми, наповнені жестикуляцією, режисери яких, на жаль, не здогадувались, що Кафку можна екранізувати. Та згодом охочі з’явилися. Хоча традиційно твори Кафки вважаються такими, що не піддаються екранізації та є складними для перенесення на екран. Але кого це має зупинити?

Кафку всіляко намагаються адаптувати, починаючи з 1950 року, часом досягаючи у цьому помітних успіхів, часом – навпаки. Можна списувати це на невловимість духу творів, на талант постановника (або його відсутність) або на що забажаєте. Голий факт звучить так: серед екранізацій Кафки не так багато значущих для кінематографу. Але вони є. При цьому, сам Кафка помітно вплинув на кінематограф.

Слідство починається

У другому кінці зали, куди привели Франца Кафку, на дуже низьких, теж переповнених підмостках стояв навскоси невеликий стіл, і позаду нього, з самого краю підмостків, сидів товстунчик. Табличка на столі називала його «Орсон Веллс» і він, голосно сміючись, перемовлявся з людиною, що стояла за ним – той підіймав руку вгору, ніби когось передражнював.

Вперше Кафку екранізували у 1950 році – як не дивно, на Кубі. Нестор Альмендрос й один із кращих кубинських режисерів Томас Гутьєррес Алеа зняли короткометражку за мотивами оповідання «Звичайна історія». Наступне звернення до творчості Кафки відбулося аж за дванадцять років, і одразу всерйоз: дві телеверсії («Замок» та «Процес») і картина «Процес» Орсона Веллса. Якщо телефільми десь загубились в історії, то кіноверсія стала вельми гучною подією – принаймні, для традиційно опального Веллса.

Сам Орсон Веллс, класик американського кіно, називав «Процес» своїм найкращим фільмом і казав, що під час зйомок був справді щасливим. І хоч його твердження про найкращий фільм може видатися спірним для критиків (які здебільшого впевнені, що нічого більш величного за «Громадянина Кейна» Веллс так і не зняв), це все ж  одна із найталановитіших і близьких до духу Кафки екранізацій. Дякувати треба майстерній режисурі зрілого автора, який знає, що саме хоче втілити.

А бажання у Веллса прості: сюжет фільму дуже близький до оригіналу, але Йозеф К. по-іншому ставиться до подій, що відбуваються, самі події розгортаються на тлі величних і сюрреалістичних декорацій, а фінал виглядає практично гротескним. Світ «Процесу» Кафки – це захламлені зали, архіви, скрізь сушиться білизна, дуже запилючене, сперте повітря та вічно нечистоплотні чиновники. Веллс бачить це все інакше й наближає свій «Процес» до німецького експресіонізму з його страхітливими геометричними інтер’єрами. Бруду як такого у фільмі немає. Довгі ряди столів зникають за межами кадру, а безліч ідеально впорядкованих предметів контрастують з самотньою фігурою героя. Цілком закономірно, адже до середини ХХ століття бюрократія стала синонімом акуратності та репресій.

Кадри з фільму «Процес» (1962)

У Кафки Йозеф К. невротично занепокоєний своєю провиною, чим фактично втілює її у життя. Йозеф К. у виконанні Ентоні Перкінса (того самого, який зіграв Нормана Бейтса у «Психо» Альфреда Гічкока) сприймає події як несмішний жарт. Провина – одне із ключових понять творчості письменника, а точніше – Презумпція винуватості. Виправдатися майже неможливо і потребує надлюдських зусиль. Зрозуміло, що герой Ентоні Перкінса, який не сприймає процесу всерйоз, і куди більше ентузіазму виявляє до любовної авантюри, задалекий від похмурих персонажів Кафки.

Можливо, схожим чином сам Орсон Веллс сприймав судилища, які сколихнули Америку в п’ятдесятих. Для довідки: у ті часи сенатор Джозеф Маккарті без достатніх доказів та права на апеляцію виносив вироки за сприяння комуністів, через що чимало людей втрачали роботу без права на поновлення. Особливо від цього страждали діячі культури, але й прості громадяни одразу ставали соціальними вигнанцями. Детальніше про цю епоху розповідає оскарівський номінант «Трамбо». В цілому дуже по-кафкіанськи, чи не так? Можна навіть припустити, що «Процес» Веллса – майже документальний фільм.

Ну і фінал. Не вдаючись у деталі – Орсон Веллс не так її змінив, як осучаснив. Знову ж таки, не Маккарті єдиним – концентраційні табори 40-их надали багатий матеріал для рефлексій. Тож ви вже знаєте, де шукати розгадку.

Окремо зазначу: чи не головна заслуга Орсона Веллса у тому, що він не намагався зробити події фільму підкреслено дивними. Ми дивимось трохи химерну історію, не відволікаючись щосекунди на ексцентрику та фрікуватість (і слава Богу!). Тобто Веллс не піддався спокусі зробити Кафку ще дивнішим, ніж він є. Повірте, не всі так роблять… та це не означає, що дивні в квадраті екранізації – погані. Всьому свій час.

Play Video

Трейлер фільму «Процес» (1992)

Гучномовні труби Порожнечі

Невелика кіностудія, закинута і безлюдна, лежала біля будівлі ще зовсім міського вигляду. Тут обидва пани зупинились: чи то вони намітили це місце заздалегідь, чи то надто втомились, аби знімати де-небудь ще. Вони відпустили Франца Кафку, який мовчки очікував, що буде далі.

Знову до «Процесу» повернулись вже у 1992 році. Між фільмами пролягла дуже кафкіанська різниця у часі: пам’ятаєте, всі персонажі «Америки» досягали успіху рівно через тридцять років?

І якщо у 1962 році зійшлися геніальний режисер (Орсон Веллс) з талановитим актором (Ентоні Перкінсом) і видатним письменником (ви знаєте, про кого мова), то у 1992-му інша конфігурація зібрала не менш іменитих і талановитих діячів. Видатний письменник (Кафка), майбутній лауреат Нобелівської премії, драматург (Гарольд Пінтер), актори (Ентоні Гопкінс, Девід Т’юліс та альтер-его Девіда Лінча 90-их Кайл Маклаклен). Режисер фільму Девід Г’ю Джонс тоді (та й сьогодні) особливо уславленим не був, працюючи в основному на телебаченні. Тоді це було не так, як зараз, у славетні часи «Справжнього детективу», «Фарго», «Чорного дзеркала», «Карткового будинку», «Лікарні Нікербокер» (зупиніть мене хто-небудь) та інших. Отже, нічого значнішого за «Процес» Девід Г’ю Джонс не створив.

Але й цього досить. Невідомо, чи бачили Пінтер або Джонс екранізацію Орсона Веллса, але вони явно поставили собі за мету максимально передати текст оригіналу. Не можна сказати, що це відрізнялося від цілей Веллса. У Пінтера і Джонса все вийшло з маленьким «але»: десь трошки загубився той самий кафкіанський дух.

Так, дух Кафки тут знайти непросто, але літери – скільки завгодно. Можливо, тоді вже перспективний, але ще не окрилений Нобелем Гарольд Пінтер у явному захваті від можливості попрацювати над Кафкою зажадав обов’язково передати всі важливі моменти тексту. Можете пригадати єдиний найважливіший епізод цього незакінченого роману? Сподіваюсь, що зі мною погодяться: такого просто не існує. Натомість є сукупність ключових епізодів, які й складають щільну тканину твору. Все, що трапляється з Йозефом К., потребує спільної інтерпретації – арешт, етапи процесу, притча про Ворота Закону та кінцівка.

Як результат – ідеальна екранізація для шкільної програми. Шкода тільки, що «Процес» до неї не входить, адже після перегляду можна написати чудовий твір. Щоправда, без дрібних деталей. Та сама білизна, якою знехтував Веллс, сушиться в кадрі, але не так просто зрозуміти, що це одна із фішечок роману. Не підготований першоджерелом глядач не зрозуміє причини задухи головного героя. Можливо, спише на слабку нервову систему, адже лише після отримання поганих новин Йозеф К. починає задихатися від спертого повітря судових горищ.

Зате точність у передачі тексту виграшна для інших особливостей кафкіанського світу. Згадувані жести, які тепер можна не лише уявити, а й побачити на екрані, дозволяють чіткіше проявитися жіночим персонажам. Зокрема, жінки, які оточують Йозефа К. (болотні потвори, за словами Вальтера Беньяміна, і у випадку Лені з ним важко не погодитися: пам’ятаєте її перетинку між пальцями рук?) у «Процесі» Пінтера-Джонса куди ближчі до оригіналу, ніж у Веллса.

Кадри з фільму «Процес» (1993)

Справа у тому, що ці жінки ніколи не були красунями. Вродливі люди – надто рідкісний феномен у світах Кафки, який майже не зустрічається. У цьому плані дуже далеко заходить Веллс, супроводжуючи блукання Ентоні Перкінса втіленими секс-символами епохи – Ромі Шнайдер та Жанною Маро. В екранізації Пінтера-Джонса краса жіночих персонажів не так впадає в очі, натомість на перший план виходить іманентний для них побутовий еротизм, ближчий до світу роману. До того ж, Гарольд Пінтер – майстер опису зрад, що нерідко супроводжують героїв Франца Кафки, а героїв Пінтера – ще частіше.

При цьому дбайливе ставлення до оригіналу не завадило трансформувати героя у вольового хлопчину. Трохи не вірячи у серйозність процесу, як і Йозеф К. Ентоні Перкінса, Кайл Маклаклен здебільшого лютує і бунтує. Ні про яке відчуття провини не йдеться, при такому активному захисті. Можливо, саме так має виражати незгоду справжній британець, якщо стикається з несправедливістю. А веллсівські пристрасті середини століття хай там і залишаться.

Є і точки перетину у відходженні постановників від тексту оригіналу. По-перше, протагоністи у виконанні Ентоні Перкінса та Кайла Маклаклена виглядають надто симпатично. У світі «Процесу» це надзвичайне явище, лише засуджені там осяяні красою. Можливо, справа у арешті Йозефа К.?

Одна із ключових історій роману – Притча про Ворота Закону – також зазнала змін. Орсон Веллс саму історію ставить на початок фільму, а інтерпретує її вже ближче до кінця. Таким чином, він задає настрій подальшим подіям, дає глядачеві змогу самому робити висновки впродовж усієї стрічки. Свою ж версію він пропонує лише наприкінці, вельми ненав’язливо.

Гарольд Пінтер та Девід Г’ю Джонс нікуди притчу не переставляли, але змін вона зазнала. Чомусь вони прибрали звідти мотив корупції, один із ключових у понятті «закону» Кафки.

Play Video

Трейлер фільму «Процес» (1993)

Хоч, здається, самого Франца Кафку навряд чи б засмутили такі перестановки й зміни – картинки ж рухаються! Можливо, саме про свої майбутні екранізації він зробив запис у щоденнику:

Сновидіння ненадовго під час важкого, нетривалого сну, до судом захопило мене, наповнило безкраїм щастям. Сновидіння широко розгалужене, з тисячею абсолютно зрозумілих зв’язків, – залишилась лише слабка згадка про відчуття щастя.

 Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати кращим

ілюстрація: Даша Бурундук

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Книга кращe?

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.