Чанію Баттон можна поставити в один ряд із Тайкою Вайтіті та Ноєм Баумбахом. Ні, з її стрічок не скажеш, що вона націлюється на сміх глядача (хоча це, безумовно, присутнє), або досліджує побут дисфункціональної родини. Крім того, що ці троє режисерів стали й сценаристами та продюсерами своїх стрічок, вони долучили до виробництва своїх друзів/партнерів. Британка Баттон співпрацює зі своєю дівчиною Чарлі Ковелл, яка відома передусім адаптацією графічного роману «Це кінець ї***ого світу». Ковелл зіграла головну роль дівчини у першому фільмі своєю подруги. Втім, не варто розглядати у такому рішенні панібратство. Чарлі досить харизматично та вільно поводиться в кадрі. Крім того, вона написала сценарій до проривного повного метру «Хто палає, палає, палає…». Чанія розгледіла у своїй партнерці талант жіночого магнетизму, який неймовірно органічно підхопив свого часу оператор короткометражного «Жаба/Робот».
Жаба/Робот
У цьому маленькому дебюті все починається досить класично: boy meets girl. У хлопця постійні неврози та цілком зрозумілий пунктик щодо власних потреб: зубна щітка належить йому і ніхто не може нею користуватися – це, здається, нормальне правило гігієни. Але перед своєю дівчиною він досі ніяковіє. Бідолашний так нервується , що ледве може скласти в голові просту арифметику: на поличці йому достатньо одного контрацептива, а не показної кількості презервативів, як у альфонса. Дівчина пише вірші і присвячує йому, але теж має своїх «тарганів». Вона хоче бути ідеальною сама для себе та використає будь-які предмети під рукою, коли помада потрапить на зуб. Навіть якщо це зубна щітка її хлопця.
Тепер ви зрозуміли головний конфлікт, який неодмінно вирішиться хепі-ендом? Чому неодмінно? Чанія Баттон від самого початку дає зрозуміти, що вона – оптимістка. Навіть якщо у фільмі трапляється горе, біда, травма, нещастя, вона домальовує своїм героям посмішку, яка і виглядає природно, і лікує глядача від незгод. У цьому і полягає талант режисерки. Вона вміє працювати з акторами та надає їм можливість існувати в кадрі без зайвих методів та досвіду кіношкіл. Це суцільний панк, який покаже більше себе у «Хто палає, палає, палає…». Дебютний короткий метр скидається на милий та непримхливий ромком, який приємно переглянути за відерцем морозива та отримати свою порцію ендорфінів.
«Хто палає, палає, палає…»
Трагікомедія – один із найважчих кінематографічних жанрів, яка не має універсальних пропорцій і щоразу висуває нові вимоги, залежно від обраного сюжету. Вочевидь, Чанія Баттон не шукає легких шляхів, бо у своєму повнометражному дебюті вирішила поєднати і без того нелегкий напрям із роуд-муві, який, звісно, сам себе продає, от тільки щоразу загрожує поховати зміст під обов’язковою еклектичністю форми. Та робота з масмаркетом (Чанія входила до команди, яка працювала над «Гаррі Поттером» і «Шерлоком Голмсом») чимало дала режисерці. Внаслідок цього, «Хто палає, палає, палає…» у своїй жанровій множинності знаходить наче дві рушійні сили: трагікомічна складова сюжету прямо-таки змушує ідентифікуватися хоча б з одним із трьох яскравих героїв, а елемент подорожі не дає історії стати похмурим рефлексійним фарсом.
Прихована зброя «Хто палає, палає, палає…» – у відсутності страху перед кліше. Чанія Баттон, здається, поставилась до своєї проникливої стрічки із вельми прагматичним розумінням обмеженої кількості сюжетів, яка взагалі існує у кінематографі. Скажімо чесно: хіба ми раніше не бачили солодко-гірких гуманістичних історій про смертельно хворих людей, які наприкінці закохуються в життя і прагнуть поділитися цим відчуттям із близькими? Або хіба британське кіно раніше ніколи не ставало на нетолерантну доріжку релігійних жартів? Чи подорож у якості формального приводу для розмаїття декорацій – невже цим справді можна когось здивувати, як і цитатою з Керуака, винесеною у назву? От Баттон цим і не дивує, натомість зробивши ставку на чесний шарм харизматичних невдах та на сміливій констатації великих важливих речей, що ярликом банальності мають завдячувати лише знудженій добі постмодернізму.
Але «Хто палає, палає, палає…» куди ближчий до метамодернізму, напряму, до якого все частіше звертається ряд західних теоретиків і практиків мистецтва. Якщо стисло окреслити його основні положення, отримаємо щось на кшталт маятника, що хитається між іронією, не даючи їй стати сарказмом, та чутливістю, застерігаючи її від вульгарної сльозливості. Таким маятником і стає історія тих, хто палає, палає, палає – та своєю щирістю закликають палати разом. Бо гідних альтернатив цьому насправді й немає.
