Якби французький філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар дожив до наших днів, певно, відхрестився б від своєї теорії краху «великого наративу». Так, із кожним днем рідіють лави шляхетних безумців, ладних пізнавати світ і мистецтво через прочитання неоковирних «Улісса» або «Війни та миру», але на зміну їм приходять «романи» нового штибу. Не новина, що серіали останніх років не поступаються великому кіно ані за кількістю сенсів і меседжів, ані за художнім втіленням. Позбувшись образливого статусу «мила», серіали зацікавили не лише амбітних дебютантів, але й визнаних метрів кінематографу. З останніх перемог на цьому фронті – химерна «Лікарня Нікерборкер» Стівена Содерберга та абсолютно чарівний «Молодий Папа» Паоло Соррентіно. Успіх серіалу не в останню чергу залежить від каналу-замовника, і тут точаться пристрасті незгірш усілякої гри престолів.
Одним із беззаперечних лідерів нині лишається кабельна мережа HBO. Це за її підтримки вийшла і та ж «Гра престолів», й «Нікербокер» із «Папою», і «Світ Дикого Заходу». Конкурентам на зразок Amazon доводиться виявляти неабияку винахідливість, аби вибороти увагу глядача. Найпопулярніший Інтернет-магазин планети віднедавна підкорює медіапростір і намагається винайти власний рецепт успіху, прорахувавши заповітні очікування глядача на крок уперед. Схоже, нині Amazon Studios зробила ставку на незалежне кіно – взяти хоча б цілих два фільми Джима Джармуша, нею профінансовані. З цього ракурсу ідея серіалу від Вуді Аллену виглядала б справді геніальною, якби не втрутився… сам Аллен.
Босси відеосервісу Amazon протягом декількох років робили Аллену пропозицію, від якої складно відмовитись, Вуді ж грав у спілберігівське «спіймай мене, якщо зможеш». Точніше – мало не кидався навтьоки і виправдовувався тим, що не те що серіали, а навіть телевізор не дивиться вже багацько років поспіль. І вони б мали йому вірити! Та врешті-решт, компанія переконала режисера чеком на чималу суму та карт-бланшем у вигляді абсолютної творчої свободи, такої звичної для Аллена на теренах кінематографу. Фани почали тихенько маятись у солодкому передчутті, Аллен же швидко зрозумів, що припустився фатальної помилки. В чому поспішив зізнатися в першій же серії.
Письменник Сідні Мунцингер в його виконанні вже давно облишив мрію стати другим Селінджером, тому задля заробітку береться за написання ситкому про дисфункціональну сім’ю неандертальців. Аллен не приховує: йому, як і його герою, важко поратись з телеформатом. Але «Криза в шестьох сценах» – не стільки гіркувата сповідь автора про брак нових сюжетів, скільки історія конфлікту поколінь. Вигідним тлом одвічної теми слугує буремна американська історія 60-х.
Поки вулиці Нью-Йорку переповнені демонстраціями проти війни у В’єтнамі, а «Чорні пантери» відстоюють права афроамериканців, Сідні разом із дружиною Кей (Елен Мей) ведуть більш ніж аполітичне життя представників середнього класу. Їх буденний спокій порушує поява нічної гості – молодої терористки Ленні Дейл (Майлі Сайрус), яка обрала їх помешкання за сховок. На противагу Мунцингерам, Ленні більш ніж цікавиться політичною ареною. Не так давно вона втекла з в’язниці, де опинилась через підрив призовного пункту. Маючи в голові вибухову суміш ідей Че, Мао та Фіделя Кастро, вона вносить свій посильний вклад у перетворення світу не тільки власноруч виготовленими бомбами, але й місіонерським наверненням на шлях істинний усіх несвідомих громадян. Вічно невдоволений Сідні – єдиний, хто не підпадає під харизму безапеляційної Ленні. Аби загасити революцію, що оселилась під дахом його будинку, він врешті-решт відважується на один день взяти в ній участь.
Напевно, Аллен не полінувався і таки познайомився з творчістю Майлі Сайрус, що виконує у «Кризі» одну з головних ролей. Принаймні, слова головного хіту співачки-акторки, «I came in like a wrecking ball», якнайкраще описують драматургійну функцію її персонажу. У Сайрус чимало спільного з екранною героїнею: вони обидві люблять розхитувати консервативні засади американського суспільства. Якщо Ленні Дейл досягає цього вибухівкою та цитуванням Мао, реальна Майлі вкладає революційні ідеї в свої публічні оголення. Це ж бо вона минулої осені в костюмі, що лишав мало простору недомовкам, казала на «Шоу Джиммі Кімелла»: «Взагалі-то Америка спокійно ставиться до грудей, їй не подобаються соски». Якщо ви трохи слідкували за минулорічними американськими новинами, то розумієте, про що йдеться. Якщо ж ні, пояснимо: в штаті Нью-Гепшир не на жарт розгорілись пристрасті довкола закону, що забороняв оголення жіночих грудей в публічних місцях і неабияк зачіпав інтереси годуючих матерів. Тож можна припустити, що Вуді Аллен таки трохи лукавив, коли казав, що зовсім не дивиться телевізор. Але повернімось до серіалу, який, попри всі на світі соціальні посилання, все одно далекий від хоча б вдалого. Що ж із ним не так?
Під час знімального періоду Аллен неодноразово зізнавався в інтерв’ю, що абсолютно збитий з пантелику і передчуває майбутній конфуз. Зв’язаний контрактними обіцянками з Amazon, він вирішив перекроїти ідею для повнометражного фільму у сценарій міні-серіалу. Вимушена кмітливість і зіграла з режисером злий жарт. В розрізненому вигляді шість 24-хвилинних епізодів справляють химерне враження: ніби повз типовий фільм пізнього Вуді Аллена пройшов якийсь лихий Едвард-Руки-Ножиці й розчленив стрічку на невпізнавані й абсолютно безпорадні шматки. Відтак, перша серія перетворюється на затягнуту експозицію-знаймоство з подружжям Мунцингерів, а зав’язка наздоганяє глядача лишень у другій – з появою горе-революціонерки Ленні Дейл. Але й подальшим епізодам, попри фірмовий гумор автора, складно звільнитись від враження вимушеності оповіді. Кульмінаційна шоста серія обертається недоладним водевілем, що зводить нанівець увесь потенціал фіналу – й без того, будьмо чесні, невеликий. Те, що безпрограшно спрацьовувало у повнометражних стрічках Аллена, тут виглядає роздратованим бажанням якнайшвидше закінчити історію. Тож лишається сподіватися, що режисер дотримається даного слова і більше не візьметься за серіали, а робитиме те, що вміє найкраще – фільми.
