Що таке божевілля у кіно? Зазвичай глядачу легко махнути рукою на вкрай дивні сюжети, звинувативши фільм у некомпетентності проявити якусь ясність для аудиторії. Втім, якщо стрічка отримує нагороду та визнання на фестивалі, то історія складається інакше. «Діамантіно» ще не вийшов у кінопрокат Португалії (у фільмі йдеться саме про цю країну), але вже встиг отримати Гран-прі «Тижня критики» на Каннському кінофестивалі. Сюжет «Діамантіно» заходить у рамки того самого «вкрай дивного кіно», але якщо разом із тим придивитися до кількох цікавих режисерських прийомів, то перед глядачем відкривається нова картина.
Позаяк стрічка Даніеля Шмідта та Габріеля Абрантеша не претендує на звання поетичного кіно без сюжету, то все ж таки варто хоча б трохи згадати, про що там йдеться. «Діамантіно» відкривається кадром стадіону зверху і монологом головного героя, який порівнює футбол із мистецтвом. Порівнює його, звісно, не так майстерно, як Джек – вбивства з останнього фільму Ларса фон Трієра, але достатньо переконливо. Коли футболіст з’являється на полі, все стає (не)зрозуміло: замість футболістів – пекінеси, а замість газону – рожева пінка. Нападник Діаматіно не забиває вирішальний пенальті на Чемпіонаті світу, і його батько раптово помирає від серцевого нападу. Бідолашного футболіста намагаються втішити дві підступні сестри-близнючки, маючи план по клонуванню свого брата. Сам же Діамантіно через нестерпний біль та втрату батька вирішує усиновити дитину з Африки.
Ця гримуча суміш має такий же дивний вигляд, як і звучить. Втім, це чистої води фарс у найкращих традиціях французьких наївних комедій. Тому поки Вілл Фаррел епатує Голлівуд, у Португалії теж знайшлися хлопці, які зайняли свою нішу. Хоча варто наголосити, що режисери Шмідт та Абрантеш народилися вже в Америці і тут же навчалися, аби з цілковито американською сатирою перейти до обсмикування болючих питань у Португалії. А таких питань там вистачає: вихід з ЄС, увіковічнення футбольних традицій, недоторканість суперзірок та прірва у соціальних класах.
Усі ці теми «Діамантіно» піднімає з щирою наївністю, якою і розмовляє головний герой. Він занадто довірливий та достатньо пришелепкуватий, аби повірити будь-якому слову. Завдяки призмі такого сатиричного персонажа Шмідт та Абрантеш вкладають доволі тендітну тему гендерної нерівності. У якомусь із епізодів у Діаманітно починають виростати груди, а хлопчик, якого він всиновив, – і не хлопчик зовсім. Така дуалістичність людської природи у будь-якому іншому фільмі мала би вигляд недоречного придатка, але у португальському фільмі це несподівано чи не найзворушливіша сцена всієї стрічки.
Абсолютно ідіотські події «Діамантіно» роблять заскладні для сприйняття теми дуже легкими. Такого кіно справді бракує в прокаті, але важко знайти і цільову аудиторію на нього. З одного боку воно говорить мовою образів і кліше, з іншого – хто може зрозуміти таку говірку? Відповідь така ж проста і банальна, як і його головні герої. «Діамантіно» – це комедія, яка не хоче, аби її сприймали серйозно. Вона залишає найважливіше для обговорення після перегляду, і в цьому полягає її основна цінність. Режисери не будують стандартної схеми «Трагедія+час=комедія». Для них смішними є серйозні люди та не менш серйозні події навколо. Це кіно вільне для інтерпретацій і для вашого почуття гумору, тому сміятися варто будь-де і будь-коли.
