Шерстяний рожевий костюм Жаклін Кеннеді, забризканий кров’ю 35-го президента США досі лишається одним із найсильніших візуальних образів масової пам’яті XX століття. Протягом фатального дня 22 листопада 1963 року тепер уже вдова Джона Кеннеді не раз відмовлялась зняти забруднений одяг, відповідаючи: «Я хочу, аби усі бачили, що вони зробили з Джеком». І Америка не забула її стійкості.
Зняти фільм про Жаклін Кеннеді в якості режисера ще сім років тому прагнув Даррен Аронофскі. Але чи то розставання із Рейчел Вайс, якій він мав намір віддати головну роль, чи страх наступити на граблі найпатетичнішого з усіх можливих жанрів змусили його відмовитись від цієї ідеї. Вже в якості продюсера він запросив до режисерського крісла висхідну зірку чилійського кінематографу – Пабло Ларраіна. Історія такої міжнародної співпраці не поодинока. Байопік «Діана» зняв німець Олівер Хіршбігель – той, який двічі встиг відрефлексувати на тему нацизму, в «Бункері» 2004-го та «Підірвати Гітлера» 2015-го. Постановником драми про Грейс Келлі «Принцесса Монако» став француз Олів’є Даан, якого ви точно пригадаєте за «Життям у рожевому кольорі», що оповідав про Едіт Піаф. Важко сказати, що так вабить продюсерів до іноземних постановників. Можливо, коли вже йдеться про байопіки, політична незаангажованість погляду на відому постать?
Але якщо Хіршбігель та Даан все ж спокусились на очікувану для егоцентричного жанру байопіку ідеалізацію, то Ларраін, на щастя, ці граблі оминув. Фільми обох його коллег оповідали історії відомих жінок, драма яких слідувала з руйнівної для їх особистого життя публічності. Ларраіну урізноманітнив досвід попередників, відмовившись від типового для жанру «вибілення» відомої особистості. Та навіть це не допомогло уникнути інших поширених штампів.
Бо що ж може бути очікуваніше, аніж розповісти історію героїні, змусивши її сповідатись спершу репортеру з Life, а потім – священнику? Зусилля й без того старанної Наталі Портман виглядають на екрані надмірними. Ніби злякавшись покладеної відповідальності, вона подеколи губиться на крупних планах, щоб потім повернути переконливість на загальному: Портман із фотографічною точністю відтворює ходу та специфічну міміку Джекі. Акторка згаяла не один день, досліджуючи аудіо- та відеозаписи з Жаклін. Ні Портман, ні Ларраін не презентують перед нами образ жертви обставин: їхня Джекі – прекрасний нарцис, потай закоханий в своє віддзеркалення в сотнях камер. Як квіти не можуть без світла, так і Жаклін не мислить себе без медійного шуму навколо, тож сама ймовірність його втратити для неї трагедія не менша, ніж загибель коханого чоловіка. Тож усе довкола – від організації пишного похорону в дусі Авраама Лінкольна до виходу на публіку з маленьким дітьми – перетворюється на останній жадібний ковток публічності в ролі першої леді.
Ларраін перемежовує ігрові та хронікальні кадри, і декілька разів вправно випробовує наше сприйняття, підміняючи одне іншим. Серед чеснот фільму й те, що режисер не намагається загравати із політичною конспірологією. Здається, його зовсім не цікавить, чи справді Лі Гарві Освальд убив Джона Кеннеді та чи був другий стрілець на пагорбі. Сцена самого вбивства делікатно вмонтується в другу половину фільму, ніби відтворюючи подію очима охоронця, який затулить Жаклін через секунду після пострілу. Умисно лишаючи цей фатальний момент на периферії глядацького сприйняття, режисер допомагає нам повністю зосередитись на сплутаних переживаннях шокованої героїні.
Але в кіно, як і в житті, красиве прощання легко зіпсувати банальним багатослів’ям. Надмірна патетичність монологів і діалогів, написаних Ноа Оппенхаймом, не раз за перегляд змусить вас прикрити лице рукою. Подеколи все ж рятуватимуть короткочасні екранні появи невпізнаваної тут Грети Гервіг, або ж одна з останніх ролей Джона Герта, що грає тут священника. Але й задоволення від перформансу цих чудових акторів остаточно зіпсують улесливі нісенітниці, які драматург вкладе в їх уста.
Ну і куди ж без стилю у фільмі про найелегантішу першу леді Америки? Костюми Олега Кассіні відтворені з бездоганною точністю. В фільмі присутня й інсценізація рідкісного телевізійного запису, на якому Жаклін проводить екскурсію по Білому дому. Справді, до неї президентська резиденція скидалась на магазин люксових меблів, але клопоти Джекі перетворили її на живий музей, наповнений предметами антикваріату та історичної цінності. Так бездоганний смак однієї людини подарував цілій нації велич і прищепив любов до історичної пам’яті. Сцени, де ошатна Жаклін в алкогольному сп’янінні тиняється з цигаркою по Білому дому, виглядають не менш драматичними, аніж вбивство Кеннеді: в них вчувається біль прощання з прекрасною епохою, в яку нашій героїні більше ніколи не повернутись.
