Культовий іспанський ексцентрик Альмодовар знов звертається до улюбленої фемінної драми в колоритній і невротичній «Джульєтті». Для українського глядача цей фільм спершу став інтригуючим відлунням Канн, потім хвалебним багатоголоссям з фестивальних щоденників Одеси, і нарешті – особистою насолодою в темному залі кінотеатру. А головне – майже впевненістю, що кризовий період непевних пошуків на кшталт бурлескної комедії «Я дуже збуджений» позаду.
Якщо за часів наймайстерніших препарувань фемінної психології («Жінки на межі нервового зриву», «Все про мою матір», «Повернення») Альмодовар писав сценарії самотужки, покладаючись лише на власний досвід, то у випадку із «Джульєттою» заручився підтримкою Нобелівської лауреатки, канадської письменниці Еліс Манро, і взяв за основу сценарію кілька новел з її збірки «Втікачка». Проте «Джульєтта» – не лише вдалий компроміс талановитої літератури та самобутнього кінематографа, але й успішна експлуатація таланту Емми Суарес, екранної музи іншого відомого іспанця Хуліо Медема, якій у фільмі відведена головна роль.
Втім, заради справедливості варто пригадати, що ідея «запозичення музи» належить не Альмодовару, а тому ж Медему. Коли Альмодовар тільки приглядався до Суарес в ролі Джульєтти, Медем успішно експлуатував Пенелопу Крус, улюбленицю Педро, в образі вагітної та хворої на рак Магди у «Ма Мі». Крус у «Джульєтті» місця не знайшлося, але стрічка від цього не постраждала: фільм і без того є клондайком найрізноманітніших жіночих образів і характерів. Більше того, Джульєтту в зв’язку з висвітленням різних періодів її життя, випало грати відразу двом акторкам, вищезгаданій Суарес і перспективній Андріані Угарте.
Надломлена травмами минулого, Джульєтта готова проміняти дорогий спогадами Мадрид на користь незаплямованої пам’яттю Португалії, аби хоч якось віднайти душевну рівновагу. Проте ці плани змінює випадкова зустріч, що стає водночас відправною точкою для ретроспективного розвитку історії та чергового сеансу саморефлексії Джульєтти. У спогадах героїня перетворюється на молоду мрійливу дівчину (Угарте), відкриту до сексуальних пригод в потязі та інших імпульсивних вчинків, чим нагадує персонажів ранніх фільмів Альмодовара. Її ідилічне життя швидко розбивається об трагічність буття, тож друга частина фільму суттєво дисонує із темпоритмом та емоційним забарвленням першої і пропонує глядачеві перетворення майже кафкіанського масштабу. В ній знайдеться місце для сімейної таємниці, зради, болісних пошуків самоідентифікації, проблеми батьків і дітей та інших суміжних тем, притаманних чуттєвому кінематографу Альмодовара.
«Джульєтта» – відчайдушна сповідь жіночого мікрокосму, понівеченого втратами, болем і багаторічною стагнацією законсервованого життя, а заразом – хвороблива фіксація фізичної і душевної метаморфози. Шлях від Угарте до Суарес окреслює граничний стан жіночої психіки, відомий як психологічна зона комфорту Альмодовара-митця. Режисер завзято культивує весь необхідний спектр емоцій відразу зі вступної заставки дозованим поєднанням улюбленого червоного кольору із саундтреком Альберто Іглесіаса. В результаті, він ефектно залучає глядача до екскурсу таємницями минулого, а заодно – і персоною головної героїні, тим самим посилюючи ототожнення аудиторії із персонажами.
Разом з тим видається, що Альмодовар так сильно хотів очистити добре ім’я в очах шанувальників, що розвинув драматургію образу Джульєтти до вселенських масштабів. Та водночас режисер ніби забув про репрезентацію образу іншого ключового персонажа фільму – Антії, доньки Джульєтти, в напрямку так званої взаємодії з якою розвивається сюжет. Часом складається враження, що мати чекає не на повернення реальної тілесної дитини, а на беккетівського Годо. Проте ця драматургійна прикрість точно не нашкодить реноме «Джульєтти», бо після перших хвилин Альмодовару хочеться пробачити все: і попередні сумнівні експерименти, і початкову ідею знімати фільм в Нью-Йорку з Меріл Стріп у головній ролі (втім, стосовно останньої особисто нічого не маємо). Словом, відпустити всі гріхи – лише б у майбутньому не піддавався на власні провокації та знімав побільше альмодоварівських фільмів.
Просто не рецензія, а набір штампованих аналогій при цілковитому зміщенні сенсу… До прикладу, “Її ідилічне життя швидко розбивається об трагічність буття, тож друга частина фільму суттєво дисонує із темпоритмом та емоційним забарвленням першої і пропонує глядачеві перетворення майже кафкіанського масштабу.” Це типу якщо в Кафки є новела “Перетворення”, і є слово перетворення, то можна отак просто взяти й співставити їх, ВЗАГАЛІ не беручи до уваги власне суть аналогії, з якою співставляється картина Альмодовара? Ще гірше виглядає аналогія з Беккетом… Мабуть, краще не наводити аналогій, якщо вони не працюють ані на поглиблення сенсу того, до чого їх наводять, ані не є… Читати далі »