Кіноподії
Щоденники 8-го Київського тижня критики: бій Олега Сенцова та велика краса по-неаполітанськи
Головні прем’єри третього та четвертого днів фестивалю
Меню
Меню
З розвитком стрімінгових сервісів та заповненням кінотеатрів блокбастерним та фестивальним кіно, все менше знаходиться часу для перегляду класики. Звісно, це сумне відчуття від того, що у добі лише 24 години, легко побороти.
Коштовність німого кіно зростає з кожним роком. Тож на сьогодні процес відновлення старих плівок та покази таких стрічок особливо цінні. «Німі ночі» виграють серед решти кінофестивалів саме завдяки рідкісній добірці втрачених фільмів. Цьогорічна добірка має і європейське кіно, і українське, тому доводиться обирати за принципами навіть не часу показів, але особистого досвіду. Стрічки об’єднані темою вигнання та повернення. Важливим наголосом організатори роблять музичний супровід: кожен фільм супроводжуватиметься живою музикою від сучасних музикантів з різних куточків світу.
Кінофестиваль вже вдев’яте відбудеться у Києві на локації Довженко-Центру з 20 по 22 червня. А 22 і 23 червня вирушить до Літнього театру в Одесі.
Режисер Буховецький заслужив серед колег репутацію провокатора. Хоча зазвичай він знімав мелодрами та екранізував «Отелло», та у 1922 році на прем’єрі «Петра Великого» на російського емігранта образилися всі: і, власне, мігранти, і корінні росіяни. Космополітичну стрічку, яка намагалася всістися на всіх стільцях, здається, не зрозумів ніхто. Втім, це змінилося комерційним та естетичним успіхом «Каруселі».
На одному із заможних маєтків трапляється горе. Жінка падає з коня, що мчить галопом. В останню секунду її рятує мужній чоловік. Гостя радо вітають у маєтку, але його візит навряд сподобається всім. Ймовірно, захоплення Бруковецьким літературною класикою мало сильний вплив на стрічку. У фільмі вбачають посилання на Льва Толстого та його «Анну Кареніну», а якщо під німий фільм увімкнути ще й класичну музику, то ефект обіцяє бути не менш драматичним, ніж спроби головної героїні знайти себе у світі, сповненому провокацій, інтриг та напружених людських відносин.
Вероніка через скрутне становище родини переїздить із Тіроля до Відня. Там живе її тітка, яка допоможе пристосуватися до міського життя. Однак дівчина ще не знає про професію своєї родички. Та працює у борделі і поступово відкриває їй той світ Відня, який доступний далеко не всім.
Певною мірою «Маленька Вероніка» має автобіографічні нотки з життя Роберта Ланда. Він теж переїхав до Відня з щирими надіями закінчити курс германістики, але швидко зрозумів своє покликання у кіно. Експериментуючи з мінімалізмом та іншими кіноформами, Ланд зняв зовсім не скуте та не вульгарне кіно, хоча до еротичного його ще рано заносити. «Маленька Вероніка» – це стрічка про зруйнування ідеалів, умовностей та сорому перед невідомим. На жаль, під час війни Роберту Ланду через популярність довелося швидко покинути Відень у часи війни. Він знімав у Празі, поки не довелося переїхати у Париж. Постійні заборони зйомок не зупинили Ланда і йому навіть одного разу пощастило зняти у своєму фільмі Марлен Дітріх.
У тридцятих роках минулого століття мало не кожне українське кіно скидалося на експеримент. Особливо це стосувалося режисерів, які поєднували у своїй творчості різні напрямки. Івану Кавалерідзе вдалося за своє життя працювати над документальним і художнім, історичним та сучасним, монтажним та «живим», німим та звуковим. «Штурмові ночі» – кіно, яке знаходиться посередині вищезазначених «між». І хоча воно має вигляд агітаційної пропаганди, мусимо запевнити, що Москва залишилися незадоволеною виконаним результатом роботи.
Кавалерідзе увіковічив роботу над будівництвом Дніпрогесу. Перемішуючи залізні машини та викручування болтів та гайок, режисер розповідає про селянина, простого хлопця-працелюба, який допомагає виконувати план п’ятирічки. У «Штурмових ночах» відчутний вплив колег Кавалерідзе з Всеукраїнського фотокіноуправління. Тому якщо шукаєте індустріальний пафос та бракує кіноавангарду, варто відвідати саме цей показ.
Історія з «Містом без євреїв» насправді фантастична. З 1933 року ніхто не бачив цієї стрічки, але у 1991 році на касеті Нідерландського музею кіно знайшли фільм Бреслауера. Це була не повна версія, тому полювання за плівкою продовжилися. Закінчилося все на барахолці Парижа 2015 року. Там і знайшлася копія фільму, яку так довго шукали.
За сюжетом мешканка міста Утопія закохується у молодого художника. До влади приходить антисеміт із консервативною Християнсько-соціальною партією. Художника виганяють через його приналежність до євреїв з країни, але він готується до повернення, підбурюючи решту.
«Місто без євреїв» – це екранізація пророчого роману Гуґо Беттауер, який іронічно висміював стереотипи про євреїв. Стрічка вийшла не менш вражаючою з технічної точки зору. Режисер Ганс Карл Бреслауер не пішов на шляху скромності та також зробив масштабне історичне полотно своєї епохи. І результат увінчався успіхом, тим паче після Другої світової війни на цей фільм завжди дивитимуться інакше через захоплення Гітлером тодішньої Австрії. Слухатимемо фільм разом із саундтреком Ґерхарда Ґрубера, який раніше працював над музикою до «Кафе Електрік», «Метрополіс», «Кабінет доктора Калігарі», «Скринька Пандори», «Зламані квіти», «Біле пекло Піц-Палю».
Аксель Лундін одним із перших познайомив українську аудиторію з дитячим кіно. Він зняв «Марійку» в Одесі й він став етапним фільмом для всієї радянської індустрії. Далі були «Ванька та Месник» – перша ластівка з кіностудії ім. О. Довженка. Третім дитячим фільмом стали «Пригоди Полтинника», що так чи інакше змусили поглянути на класичних літературних героїв інакше. Річ у тім, що Лундін екранізує відразу два твори Володимира Винниченка в одному: «Федько Халамидник» і «Бабусин подарунок». А сценарій до кінострічки пише Микола Бажан, відомий будь-якому школяру за поетичну збірку «Ямби».
Якщо твори Винниченка запам’ятовується ще з дитинства завдяки своїм кульмінаційним катарсисом, версія уродженця Стокгольму працює із темою соціальної нерівності. Звісно, світ очима Федька ще відчувається певною мірою наївним, але саме такі стрічки сформували угрупування ВУФКУ в історії України.
«Дівчина з далекої ріки» вважається назавжди втраченим фільмом, як і решта ранніх робіт Черв’якова. Здавалося, що його назавжди запам’ятають за слабкі комедії та могутню пропаганду, та саме «Дівчину з далекої ріки» згадують у контексті зміни жанру. Ця стрічка за думками кінокритиків та глядачів перевернуло поняття про кінематограф не менше, аніж Сергій Ейзенштейн.
Та, на щастя, залишилася одна стрічка Євгенія Черв’якова з тих часів, хоча це і не «Дівчина…», а «Мій син». Історія про жінку, яка народила своєму коханому хлопчика від іншого чоловіка, знайшлася у Музеї кіно Буенос-Айреса під назвою «Син іншого» на 16-міліметровій плівці. Знову авангард, знову німі обличчя, уражені хворобою радянського соціалізму. Тому пропускати фільм, який обійшов практично всю планету фізичними копіями за майже століття, точно не рекомендуємо.
Головні прем’єри третього та четвертого днів фестивалю
Як «жовтий» піджанр вплинув на світовий кінематограф і до чого тут Україна
Головні хіти перших двох днів
Чотири фільми з Венеції та Канн