Чим перегляд і глибоке розуміння шостого сезону допоможуть нелегкій справі декомунізації.

Новий сезон «Гри престолів» можна назвати чи не найбільш філософським – і це вже на четвертій-п’ятій серії. До цього моменту дискурс серіалу зосереджувався на досить тривіальній констатації макіавеллізму, а також на роздумах про сам жанр фентезі, експлуатації того, що боротьба довкола залізного трону поступово зосереджується в руках жінок (це, взагалі-то, нечувано для цього жанру) тощо. Але шостий сезон дає серйозний привід для обговорення справжніх проблем і класичних філософських питань.

За давньою світовою традицією, все найцікавіше відбувається завдяки різним ідіотам, навіженим, схибленим, «юродивими» і т.д. Якщо до кінця сезону акцент уваги і змістився на Вінтерфел та сам Залізний трон, то в цілому видається, що справжнім героєм став придуркуватий велетень Ходор. Це вже давня традиція: пригадайте князя Мишкіна, Форреста Гампа, ідіотів Ларса фон Трієра і т.д.

Отож, в дитинстві Ходора звали Віліс, а його нове ім’я пов’язане із проникненням Брана Старка у його свідомість. Щоб не грати на ніжних почуттях тих, хто ще не бачив цього сезону, але чомусь вирішив почитати цей матеріал, просто констатую, що «ходор» – це команда дії і прохання про допомогу водночас.

Магічним чином Ходор почув це прохання не тільки в той момент, коли це було необхідно, а й у дитинстві. Заклик Брана мав дві спрямованості в часі: у майбутнє та в минуле, тож ще дитиною Віліс дізнався, чого від нього чекатимуть через кілька десятиліть. По суті, він почув поклик «долі», зрозумів власне призначення. Не кожному це вдається за все життя, та не кожен і намагається впоратись з таким завданням. Вілісу таке призначення було просто дароване крізь час, тож він розумів, до чого ведуть всі епізоди його життя і коли все має спинитись (а це, мабуть, найважливіше – не затягнути).

На кожне звернення до себе Ходор відповідає повторенням власного імені, котре в той же час є покликанням, його місією: «ходор-ходор». Це скидається на поведінку релігійних людей, котрі кожне прийняття їжі, кожну дію й слово знаменують певним сакральним жестом: перехрещуються, моляться чи ще щось. Таким чином, Ходор показує практично сакральну відданість тому заклику Брана.

Але досить про самого велетня. Найцікавіше те, що команда Брана не просто залягла десь у душі Віліса, але стала його візитівкою, обличчям, презентацією, тобто іменем. Адже ім’я – це не просто звуки, це не просто звичне звернення до людини, тварини чи предмета. Це вираження сутності.

«Наивна и трогательна привычка людей, когда они распрашивают о том или ином лице или предмете, задавать вопрос еще и об имени. Нам мало рассказов о таком-то и таком-то человеке; мы еще спрашиваем: а как его имя или фамилия? Проезжая по железной дороге и замечая мелкую и совершенно неинтересную для нас станцию, мы часто все же задаем вопрос: а как эта станция называется?» (А.Ф. Лосев, «Вещь и имя»)

Чомусь предмет називається саме так і не інакше, і якщо змінити назву, то це одразу відчується. Найголовнішою для нас є назва, адже без неї всі знання недостатні й неповні. Без імені предмет залишається невідомим, безликим, ніяк не відрізняється від інших предметів, ніяк не виражає свої найсуттєвіші якості, без імені він замикається сам у собі і його спілкування  зі світом просто унеможливлюється. Ім’я піднімає предмет до сфери свідомості.

«Имя – ум вещи, явленная осмысленность вещи, и оно заставляет все окружающее общаться с умом вещи, с ее смыслом, с ее идеальным содержанием». (А.Ф. Лосев, «Вещь и имя»)

Тому стає зрозумілим, чому Віліс починає називати себе Ходором – а за ним і всі інші.

Але тема філософії імені виринає не лише у цій сюжетній лінії, а протягом усього сезону. Перебуваючи в храмі Багатоликого бога, Ар’я намагається відмовитись і втекти від власного імені. Щоб потрапити на службу до браавоських вбивць, їй треба забути власну історію, долю, родину, почуття, тобто зректися того бекграунду, що моделював вчинки, думки і все життя. Це символічно виражається у відмові від власного імені.

«Дівчинка більше не Ар’я Старк. Дівчинка – ніхто».

Але така ситуація просто неприпустима для дворянина Середньовіччя чи раннього Відродження. Честь власного імені та роду для них найдорожчі. Але в античні часи культура авторства й імені суттєво відрізнялася. Наприклад, є різні гіпотези й сумніви щодо того, хто такий Гомер – чи це особисте ім’я, чи це ім’я, котре об’єднало групу авторів. Але Середні віки змінили уявлення про культуру окремої особистості, її власної долі, а отже – й цінності індивідуального імені.

Тож Ар’я відмовляється від такого шляху й чітко заявляє, що вона – Старк, а не ніхто. Це означає остаточну відмову від спроб стати прислужницею невідомого бога, забути своє минуле й себе. Для неї чітке промовляння власного імені – це конкретне ствердження певної долі, певного modus operandi. І годі тут гратися в безликих, адже прийшов час подивитись, що коїться на рідному краю світу.

Якщо у Арьї була проблема з відмовою від власного імені, то у Санси, навпаки – із прийняттям нового. Стати леді Болтон, прийняти ім’я сім’ї Рамсі – це змиритись із дикістю й жорстокістю, впустити їх у себе. І врешті-решт вона робить це, тому слова Рамсі про те, що він став частиною Санси і вбити його так просто не вийде, звучать більш переконливо, аніж жіноча надія Санси на повне викоренення монстра. Власне, загибель колишнього бастарда стає парадоксальним доказом його слів.

Навіть грізний вояка і головоріз Пес деякий час намагається налагодити своє життя під новим іменем у мирній релігійній общині, але все марно. Його справжнє ім’я повертається, а з ним і його звичний стиль життя.

Відмова від імені Тірелл рятує брата королеви Маргері від розправи релігійних фанатиків. Відмова від імені – це знов-таки відмова від усього грішного минулого, й символічний старт нового життя. Втім, Лорасові не надто допомогло, еге ж?

Трохи інша ситуація з Джоном Сноу, чиє ім’я є єдиною зачіпкою й проблемою на шляху до підкорення усієї Півночі, якого сам Джон наче й не бажає. Це незрозуміле питання кровної спорідненості перекривається тим, що виховувався він, як Старк, і по духу й силі подібний до Старків. Тож тепер будемо спостерігати, чи зможе внутрішня належність перекрити відчуженість крові й суміш у ньому двох ворожих династій.

Тому весь шостий сезон можна назвати епопеєю імені, адже все найцікавіше тут відбувається у пошуках власної ідентичності, її очищення чи виправдання. Ця епопея символічного поєднання назви та сутності предмета непогано резонує також і з українським сьогоденням. Може, комусь  боротьба із радянськими знаками й іменами здається даремною, та без цього позбутися нічних кошмарів брудного минулого аж ніяк не вдасться. Та й саме прагнення здихатися тих імен показує, що назви – це не просто букви і звуки, це не просто звичка, прізвисько чи ще щось, але дієва сила, яка справді працює. Тому, якщо хтось хоче змін, то треба все ж розуміти, що і перейменування Комсомольська на Горішні Плавні – це крок у потрібному напрямі.

Таке звернення до філософії імені, філософії мови (адже кожне слово – ім’я, як не знехтувати широким розумінням) зовсім не даремне. Коли довкола стільки лозунгів, закликів, звернень, прохань й іншого текстуального шуму, це перестає бути помітним, але дієвість слів, їх добра чи лиха магія від цього не зменшується. У самому феномені переповненості публічного простору текстом можна вбачати важкий наслідок совєтської епохи. Тоді ідеологічна машина продукувала текст такими масштабами, що, куди б людина не пішла, всюди відчувався дух епохи та режиму.

Подібне відбулось у сфері дизайну й архітектури, котрі також досить довгий час (мало не завжди) розглядались як провідники певного типу мислення, що призводило до обтяження їх символічними нашаруваннями. Відповіддю на це стала сучасна зосередженість на мінімалістичності форм, образів, прикрас і т.д.

Тож більш радикальним варіантом спротиву колективній катастрофі з минулого могло б стати поступове «притишення», зосередженість на тиші. Можливо. Це не повна відмова від текстуального супроводу повсякденного життя, але більш відповідальне ставлення до цього. Від минулого треба очиститись, а не перекричати його.

Власне, саме так вчинила Ар’я. Коли минуле, що було пов’язане з її іменем, стало вкрай  нестерпним, вона звернулася до Безликого. Пройшовши через шлях самозаперечення й відмови від себе самої, дівчинка знову знайшла себе. І тепер уже з новими знаннями й більш глибоким поглядом на речі можна продовжувати стару місію: «Джоффрі, Серсея, Ілін Пейн…», не соромлячись заміняти тих, кого поважні причини викреслили зі списку, на актуальніші позиції. Наприклад, на кожного, хто мав нещастя носити прізвище Фреїв.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Серіали