Не буває поганої каннської програми – але цього року аж занадто хороша. Кількість відомих імен зашкалює, а до традиційних улюбленців приєдналися «віджаті» лауреати інших фестивалів. Moviegram розкаже про найголовніших учасників цьогорічних Канн і допоможе розібратися, хто є хто.

 


Вуді Аллен


Цього ви знаєте і без нашої допомоги, еге ж? Вуді вже втретє відкриває Каннський фестиваль – «Красивим людям» передували «Голлівудський фінал» (2002) і «Опівночі в Парижі» (2011). Втім, з каннських нагород в нього лише приз ФІПРЕССІ за «Пурпурову троянду Каїру» (1985), але не через брак таланту. Аллен, хоча й займався спортом у молоді роки, геть позбавлений духу суперництва, тож подає свої роботи виключно у позаконкурсні програми. Втім, йому належить нагорода, рідкісніша й важливіша за традиційний головний приз Канн. У 2002 році Вуді Аллен отримав «Пальмову гілку пальмових гілок» за вклад у кіномистецтво, яка до того була вручена лише його кумиру, Інгмару Бергману. «Оскари» Аллен повіддавав батькам, але щось нам підказує – ця гілочка у нього десь на почесному місці.

«Красиві люди» відправить глядачів у 30-ті роки, продовжуючи парадигму Алленової прихильності до тієї епохи (дія нещодавніх «Опівночі в Парижі» і «Магії місячного сяйва» відбувалася наприкінці 20-их). Головні ролі зіграють Джессі Айзенберг і Крістен Стюарт, допомогатимуть їм Стів Керелл і Блейк Лайвлі, а за камерою стоятиме славетний оператор Вітторіо Стораро («Апокаліпсис сьогодні», «Конформіст»). Гучні імена не врятували прихильників Аллена від розчарування після виходу «Ірраціональної людини», але ніхто ж не завадить нам сподіватися на краще.

 

Трейлер «Красивих людей»:

 


Марен Аде


Марен Аде не дуже засвітилася власними фільмами, але плідно попрацювала у продюсерському кріслі. Тим, хто пірнає в глибини арт-хаусу, має бути відоме ім’я Мігеля Гомеша, якого Канни вдало переманили з Берліну. Поки Гомеша не пускають в основний конкурс – можливо, через шестигодинний хронометраж, а може, через надмірну як для конкурсу експериментальність, та маємо надію, що колись його там все ж побачимо. Певне, Марен Аде якраз торує йому шлях.

Сама Аде привезла до конкурсу Канн свій третій фільм, зробивши цілу фестивальну кар’єру: від «Санденсу» через Берлін і до Лазурового берега. Режисерку завжди цікавили людські стосунки в соціумі, що вельми імпонує Каннам. Сподіваємося, що вона складе гідну конкуренцію конкурсним мамонтам кінематографу.

 


Педро Альмодовар


Востаннє Альмодовар представляв фільм у Каннах аж в 2011 році – тоді це був драматичний трилер «Шкіра, в якій я живу». Комедія «Я дуже збуджений» не припала до смаку ані публіці, ані критиці, тож іспанський режисер вирішив повернутися до серйозної тональності й зняти «Джульєтту», фірмову гірко-солодку історію (принаймні, судячи з трейлеру). В активі Альмодовара – Пальмова гілка за найкращу режисуру («Все про мою матір», 1999) і за найкращий сценарій («Повернення», 2006), ну й всіляка дрібнота на кшталт «Оскару». Цього разу в головній ролі не муза режисера Пенелопа Крус (сюрприз, сюрприз), а Адріана Угарте і Емма Суарес, улюблениця Хуліо Медема. Останнє виглядає вельми іронічно, враховуючи, що Медем позичив Крус в Альмодовара для своєї останньої роботи «Ма Ма».

 

Трейлер «Джульєтти»:

 


Андреа Арнольд


На свої 55 років Андреа Арнольд має напрочуд невелику фільмографію – усього три повнометражні картини. Її четверта стрічка якраз приймає участь у цьогорічному конкурсі. Незважаючи на скромний доробок, британка знімає впевнене і хороше кіно – два Призи журі Канн, дві номінації на Золоту пальмову гілку та одна – на Золотого лева Венеції. Фокусуючись на жіночих образах і класичних наративах роману-виховання, Андреа Арнольд робить актуальне кіно поза часом. Якраз Cannes-style.

 


Олів’є Ассаяс


Здається, Ассаясові припала до смаку Крістен Стюарт, яку він запрошує вже у другу стрічку поспіль. Акторка взагалі користується чималим попитом у режисерів незалежного кіно: крім Олів’є Ассаяса та вже згаданого Вуді Аллена, вона невдовзі попрацює з Енгом Лі. Проте на сьогоднішній день найвдалішою вилазкою Стюарт за межі мейнстриму слід вважати «Зільс-Марію» Ассаяса, завдяки якій осміяна зірка «Сутінків»… стала першою американкою. що здобула «Сезар», французький аналог  «Оскара».

Вочевидь, Ассаяс згодний, що тандем вийшов на славу, отож і запросив Стюарт в драматичний трилер «Персональний покупець». Хоча режисер не має жодної гілки, його по праву можна вважати каннським улюбленцем: «Покупець» стане вже п’ятим фільмом, що візьме участь у фестивальному конкурсі. Коли ви дивилися «Зільс-Марію» і шукаєте ще чогось Ассаясового в очікуванні нової стрічки, радимо подивитися «Демон-коханець» – тоді чекатимете ще завзятіше.

 

Відео зі зйомок «Персонального покупця»:

 

 


 Брати Дарденн


Вперше потрапивши у каннський конкурс з фільмом «Розетта» (1999), брати-бельгійці одразу завоювали Золоту пальмову гілку, на тому не зупинилися і в 2005-му повернулися за другою зі стрічкою «Дитина». Взагалі є великий сенс у тому, щоб пильно слідкувати за діяльністю Дарденнів, бо не в їх звичках полишати Канни з порожніми руками: окрім двох тріумфів, на рахунку родинного тандему Гран-прі («Хлопчик з велосипедом», 2011), Приз за кращий сценарій («Мовчання Лорни», 2008) і три Призи екуменічного журі (та сама «Розетта», «Син», 2002, «Два дні, одна ніч», 2014). Коли пригадують каннських фаворитів, говорять зазвичай про Міхаеля Ганеке і братів Дарденн, тож долею цьогорічної «Незнайомки» можна не надто перейматися – хіба що порозмірковувати, яку нагороду брати візьмуть цього разу.

 


Ксав’є Долан


Мало віриться, що хтось не знає Ксав’є Долана, але… Долан – один з найвідоміших режисерів-вундеркіндів, вихованець Каннського фестивалю, який досі дбайливо веде постановника під руку. Ксав’є всього раз не подав фільм у Канни, але то скоріше була провокація, ніж серйозна заява: наступного року він вперше отримав вагому нагороду – Приз журі. Здається, головні складові його робіт, чарівні нахабність та епатаж, спрацювали і в реальному житті. Цього року режисер представить картину «Це всього лиш кінець світу» з Леа Сейду, Маріон Котіяр і Венсаном Касселем.

 


Брюно Дюмон


Дюмон – ще один фаворит Каннського фестивалю, який відкрив його талант та вивів у люди. У 1999 році нагородження «Людяності» Дюмона Гран-прі журі спричинило справжній скандал. Хоча того року, коли головував Девід Кроненберг, скандальними видавалися абсолютно всі рішення. Та Брюно Дюмон не пішов на поводу в Канн і лишився вірним собі, подорожуючи з фестивалю на фестиваль.

Гуманізм, зображення святості простих людей і використання непрофесійних акторів стали основою стилю. Але, вже починаючи з цих Канн, Дюмон буде поступово відступати від власного канону. Каст «Ma loute» залучив чимало відомих імен, а жанр історії ідентифікують як комедію. Cкидається на продовження лінії «Малюка Кен-Кена», який можна було подивитися на минулій «Молодості». Отож, Дюмон рушив назустріч глядачу, але сподіваємося, що довгі плани і пейзажі, зняті як люди, не зникнуть з режисерського арсеналу.

 

Трейлер «Ma loute»:

 


Асгар Фархаді


Канни дуже прагнуть відкривати нові імена, та коли не вдається, вони їх віджимають. Асгар Фархаді – знахідка Берлінського кінофестивалю, де режисер отримав Ведмедя за найкращу режисуру («Історія Еллі», 2009) та Золотого ведмедя («Надер і Симін: розлучення», 2011). «Надер і Симін» Фархаді завоювали й «Оскара», тож Канни були просто зобов’язані його помітити. Режисер представить фільм «Комівояжер», де мова піде про закохану іранську пару, чиї стосунки руйнуються на фоні постановки славетної п’єси Артура Міллера «Смерть комівояжера». Може здатися, що це відступ від гостросоціальних національних мотивів на користь глобальної тематики, але що насправді з того вийшло – дізнаємося лише по закінченні фестивалю.

 


Ніколь Гарсія


Ніколь Гарсія – ветеран-учасник Каннського кінофестивалю, яка жодного разу не отримувала там нічого більшого за номінацію. Загалом, Гарсія не стільки режисер, скільки акторка, і досить непогана. Але доля ставиться до неї дещо іронічно: Ніколь, маючи «Сезар» за найкращу жіночу роль другого плану, зняла «Вандомську площу», за яку Катрін Денев отримала куди престижніший Кубок Вольпі у Венеції. Насправді ж вона, як і ще деяка частина цьогорічних конкурсантів, заслуговує на нагороду як ніхто інший, і, можливо, розчулить серця журі, яке складається переважно з акторів. Принаймні, певна мелодраматичність фільмів Гарсія може стати в пригоді.

 


Ален Гіроді


Гіроді тихо й відносно плідно знімав іронічні ЛГБТ-фільми, допоки у 2013-му не потрапив до Каннської програми «Особливий погляд». Там він відхопив гілочку за режисуру і Квір-гілку фестивалю. Але значного шуму в пресі стрічка не підняла. Є чому здивуватися: «Незнайомець на озері» – більш непристойний та сексуально розкутий, ніж інший одіозний фільм цього ж року, «Німфоманка», тільки всі стосунки у Гіроді мають гомосексуальний характер. Про всяк випадок режисера вже перетягли в конкурсну програму. В цьому є цікавий підтекст, адже Гіроді – француз, а Канни постійно критикують за упередженість щодо співвітчизників. Хоча насправді майстерність Гіроді практично позбавлена національних ознак.

 


 Джим Джармуш


Колись на початку кар’єри Джармуш отримав каннську Золоту камеру за «Дивніше, ніж в раю», і з того часу майже кожен його фільм опинявся на Лазуровому березі. Останньою серйозною нагородою Джима стало Гран-прі журі за «Зламані квіти» (2005) – того року він поступився вже згаданій «Дитині» братів Дарденн. «Виживуть тільки коханці» обійшовся лише номінацією, хоча завоював прихильність глядачів і критики. Після цього Джармуш замовк (він завжди так робить – його роботи виходять з інтервалами від двох до п’яти років). І от нещодавно серед прихильників поповзли чутки, ніби «Патерсон», наступна робота Джима, стане справжнісінькою комедією.

Ба ні, на даний момент фільм із Адамом ‘Не знімай шолома, Кайло Рен’ Драйвером скрізь ідентифікований як драма, що цілком відповідає парадигмі режисера за останнє десятиліття. Крім того, Джармуш представить у позаконкурсній програмі документальну стрічку «Gimme Danger», яка оповідатиме про гурт The Stooges. З фронтменом гурту Іггі Попом режисера пов’язує давня дружба: музикант знявся в третій новелі циклу «Кава та сигарети», яка принесла Джармушу Золоту пальмову гілку за найкращий короткометражний фільм, і виконав роль другого плану в культовому «Мерці» (до речі, освистаному в Каннах). Словом, із поверненням тебе, Джиме. Хай ти не надто змусив на себе чекати, та ми все одно скучили.

 


Клебер Мендоніча Філхо


Не дуже відомий бразилієць вже встиг зняти два чудові фільми, що пройшли поза всіма радарами. Його перший робота «Critico» вивчав відношення критиків до кінематографістів та vice versa. Знімаючи, він покладався на власний досвід, який поєднував позиції обох таборів, а запрошені про всяк випадок Гас Ван Сент і Карлос Саура надали його документальному дослідження серйозної ваги.

Проте у документалістиці Клебер надовго не затримався – вже наступний його фільм був повністю ігровим. Вивчаючи жителів бразильського мікрорайону, він створив небанальний антитрилер, який відмітили на численних кінофестивалях. Тому поява Філхо в Каннах була лише справою часу – от цей час і настав для його нової картини «Aquarius».

 


Кен Лоуч


У Кена Лоуча вже є дванадцять (sic!) каннських нагород, серед яких і Золота пальмова гілка за «Вітер, що гойдає вереск». Лоуч, який працює в кіно з кінця 60-их, ніби не помітив, що часи змінились і суворий британський реалізм відійшов у минуле. У Кена зовсім не так: позаминулого року він представив у Каннах двогодинну історію боротьби селян за… сільський клуб. Так, за просту дощану будівлю, де можна танцювати та вести гуртки.

Але, як не дивно, саме за таке радикальне відтворення дійсності Лоуча і полюбляють Канни. Він не надто заграє з символізмом, як Дарденни, і не приділяє стільки уваги емоційності, як вони ж – просто майстерно знімає в стилі, єдиним представником якого лишився.

 


Шон Пенн


Пенн – той поодинокий випадок, коли здебільшого не соромно і за ролі актора, і за його вилазки в режисерське крісло. Останньою постановницькою роботою Шона стала survival-драма «В диких умовах», і от тепер він повертається з «Останнім обличчям», історією про гуманітарну місію в Африці. Банальність тематики (серйозно, Шоне, і варто було заради цього мовчати дев’ять років?) режисер компенсує акторським складом, до якого увійшли Шарліз Терон, Жан Рено та Хав’єр Бардем, а також саундтреком Ганса Ціммера. Хоча останній, здається, вже нікого не рятує.

 


 Пол Верховен


Думаєте, що творцю «Робокопа» і «Згадати все» в Каннах робити нічого? Помиляєтесь: він вже номінувався на Золоту пальмову гілку в 1992-му за «Основний інстинкт», а в 2006-му претендував на Золотого лева Венеційського кінофестивалю воєнною драмою «Чорна книга». А ще він став першим, хто прийняв антинагороду «Золота малина» за найгіршу режисуру – сміливий чувак, правда?

В Канни Верховен везе драматичний трилер (певне, найчастіший жанр нашого матеріалу) «Вона», історію про зґвалтовану жінку, яка прагне помститися негіднику. Головну роль виконає Ізабель Юппер, що двічі ставала найкращою акторкою Каннського фестивалю («Віолетта Нозьєр». 1978, «Піаністка», 2001), тож у Пола гарні шанси не загубитися серед іменитих супротивників.

 

Трейлер «Вона»:

https://www.youtube.com/watch?v=cwW8FfopEHY

 


Брилльянте Мендоза


Мендоза починав з Локарно, а у 2009-му увірвався в Канни, де спровокував гучні оплески Квентіна Тарантіно та отримав нагороду за найкращу режисуру. Вважається, що він – найкращий філіппінський режисер, чи, принаймні, найвідоміший. Насправді там знімає ще й Лав Діаз, який досі зарадикальний для Канн, тож про нього всі дізнаються трохи пізніше. А поки Брилльянте робить похмурі та жорстокі фільми, черпаючи матеріал з філіппінських реалій.

 

Трейлер «Ma’Rosa»:

 


Крісті Пую і Крістіан Мунджіу


У 2005 році «Смерть пана Лазареску» Крісті Пую перемогла у секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю, ознаменувавши собою початок румунської експансії в європейське кіно. Наступного року там же дебютував Корнеліу Порумбойю, а ще через рік Крістіан Мунджіу забирає Золоту пальмову гілку за «4 місяці, 3 тижні, 2 дні». Після цього Крісті, Корнеліу і Крістіан приплюсувалися один до одного в очах критиків та стали основою румунської нової хвилі.

І Пую, який представить у Каннах фільм «Сьєрра-Невада», і Мунджіу з «Сімейними фотографіями» знімають в румунських реаліях з обов’язковим нашаруванням соціальної проблематики – щоправда, з різними акцентами. Кожна їх робота стає маленькою сенсацією і улюбленцем фестивальної аудиторії. Та ми поки не впевнені, що голова журі Джордж Міллер з таких. Насправді, поки ніхто не знає, який він, каннський Джордж Міллер.

 

Трейлер «Сімейних фотографій»:

 


Джефф Ніколс


Ніколсу явно затісно в рамках одного фестивалю: здавалося б. він тільки представив «Midnight Special» на цьогорічному Берлінале – а от вже презентує «Лавінг» в каннському конкурсі. Режисер отримав дві нагороди в Каннах–2011 за фільм «Укриття» (найкращий з режисерського доробку, як на наш погляд), і після того невтомно подорожує фестивалями. У «Лавінгу» знявся Майкл Шеннон, альтер-его Ніколса, без котрого не обійшлася жодна з його п’яти стрічок, і новий улюбленець Джоел Едгертон. Оповідатиме фільм про пару, яка у начебто цивілізованому 1958-му потрапила до в’язниці за міжрасовий шлюб.

 


 Пак Чхан Ук


Цього південнокорейського режисера іноді жартома називають Кімом Кі Дуком для глядачів зі слабкими нервами, ніби таким чином позначаючи градацію насильства у фільмах цих двох. Хоча автор «Олдбою» раніше не надто відставав у радикальних методах від старшого колеги, від його останнього повного метру «Стокер» так і віяло західною естетикою – а ще Мією Васіковською і Ніколь Кідман. До каннського конкурсу Пак Чхан Ук підготував фільм «Дівчина» з кримінальним сюжетом і самими лише корейськими акторами. Сподіватимемось на реверанси минулій славі.

 


Ніколас Віндінг Рефн


На фільм цього хлопця редакція Moviegram очікує найбільше (вибач, Джармуш, не тримай зла, Дюмон, перепрошуємо, Ассаяс). Трейлер «Неонового демону» демонструє візуальне свято в стилі Гаспара Ное (який благословив Рефна в добру путь на зйомках «Драйву», що приніс Ніколасу звання найкращого режисера Канн–2011) і постановницького дебюту Раяна Гослінга «Загублена ріка» (знятий Бенуа Дебі, постійним оператором того самого Ное). Естетизовані драми з життя «брудного Голлівуду» зазвичай стають для режисерів етапними роботами, а то й безумовними шедеврами – пригадайте хоча б «Мапи до зірок» Девіда Кроненберга і «Малголленд Драйв» Девіда Лінча. Минулого разу Рефна з медитативним трилером «Тільки Бог пробачить» в Каннах зустріли вельми прохолодно. Судячи з трейлеру, ніякого уроку з цього він не виніс – на превелику нашу радість.

 

Трейлер «Неонового демону»:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Канни