Еліс працює технологинею у великій лабораторії, що займається вирощуванням нового виду квітки. Якщо люб’язно поводитися з рослиною, регулярно поливати її та розмовляти з нею, вона виприскує прекурсор окситоцина – речовини, яка зробить своїх господарів щасливими. У лабораторії до квітки ставляться загалом обережно, але незабаром має відбутися виставка, тому в поспіху експеримент проходить не вельми вдало. Еліс забирає одну рослинку до свого дому, щоби порадувати сина, якого виховує сама. Відсутність стосунків замінюють їй регулярні походи до психотерапевта та колега по роботі Кріс, від якого головна героїня почувається некомфортно. Та справжній дискомфорт з’являться від розуміння, що пил з квітки має не лише властивість робити людей щасливими. Рослина ще й намагається захистити себе, адже агрономи не дозволяють їй розмножуватися. Вони роблять це задля того, аби швидко знищити всіх піддослідних, якщо експеримент піде невдало.
«Малюк Джо» – один з тих фільмів, який здається некомфортним і сам по собі, викликаючи аудіовізуальний дисонанс. Насправді ж це виважене рішення австрійки Джессіки Гауснер, яка навіть кіно знімає нерідною німецькою. У саундтреку вона використала музику японського композитора Тейдзі Іто, тому прохолодна палітра лабораторних коридорів вряди-годи заповнюються звуком гавкоту собак, що перетікає в різноманітні струнні партії. Відчуття паралельного світу додають і акторські роботи Бена Вішоу та Емілі Бічем, яка отримала в Каннах нагороду за цю роль. Їхній зовнішній вигляд, жести та манера спілкування говорять про вигаданий простір Гауснер часом більше, ніж слова у сценарії, адже режисерка розглядає історію та персонажів у ній через позицію релятивізму. Родинний затишок, людське тепло та щастя стають відносними та малозрозумілими для протагоністів «Малюка Джо», але залишаються ласим шматком пирога, який охоче відкусить будь-хто з них.
Еліс та Кріс часто говорять про експеримент, але жодного разу не обговорюють своє творіння дефінітивними термінами. Здається, що режисерка Джессіка Гауснер не вірить в емпатію глядача до персонажів так само, як і самі персонажі не вірять у емоції, які переживають. Значна частина фільму все ж таки присвячена відсутності комунікації Еліс, яка стала новенькою в колективі. Вона намагається побороти свій страх дорослішання сина, адже йому рано чи пізно доведеться покинути материнський дім. Своє бажання переїхати до батька він висловлює все ж таки зарано, і в цьому Еліс убачає вплив рослини, яку назвала на його честь – малюк Джо. Горор розпочинається там, де його не чекаєш – у передбачуваності подій.
У що Гауснер точно вірить, то це у фаталізм. Нехай вона й не розглядає свою стрічку як пересторогу незграбним експериментам, якими нині повниться світ, але «Малюка Джо» варто дивитися як соціальну драму про поведінкові механізми, що неминуче приводять до єдино можливого фіналу. Зробивши квітку стерильною, агрономи, тим самим, унеможливлюють класичний кошмар sci-fi горору про розмноження вбивці. Тому рослина продукує пилок, що змушує реципієнтів самих захищати її від негативного впливу. Від цього ефекту й відштовується режисерка, даруючи своїй героїні кошмар ізольованості та самотності, що переходить в передбачувані (але зрозумілі) дії Еліс.
У фільмі підійматися ще одна віковічна тема – Франкенштейна та його монстра. Божевільний вчений може здаватися вимерлим анахронізмом. Утім, для Джессіки Гауснер це спроба відкрито поговорити про відносини творця та його безмовного творіння. На відміну від Мері Шеллі, режисерка наділяє всі об’єкти свідомою функціональністю та привабливою зовнішністю, а головне – асоціює червону квітку з образом самої Еліс, яка носить шапкоподібну зачіску. Таке (не)усвідомлене порівняння технологині з квіткою, яку вона вирощує, дозволяє протиставляти їх на візуальному рівні, адже між ними по суті й відбувається конфлікт. До того ж, Еліс не почувається першопроходцем чи Прометеєм, як Віктор із роману про Франкенштейна, вона веде цілком рутинний спосіб життя. Її страхи з’явилися задовго до появи рослини у житті, тому вихід «монстра» – це каталізатор для того, щоб свої проблеми відпустити.
«Малюк Джо» – це лабораторне кіно, вирощене з любов’ю до історії такої сили, як пристрасть персонажів до їхньої роботи. Можливо, саме тому режисерці не вистачило сил скоротити кілька зайвих розмовних епізодів, які повторюють побачене словами. Стрічка майже не працює як трилер, хоча має кілька джамп-скерів завдяки музиці Тейдзі Іто. Концепція та задум видаються такими потужними, що потенціал цієї історії можна було б розтягнути на кілька сезонів серіалу. Однак, у форматі повнометражного фільму залишається відчуття містики та недомовленості в побаченому. Джессіка Гауснер не вперше оперує надскладними життєвими поняттями віри, смерті та щастя. Та чи не вперше її історія здається переконливою на всіх рівнях, адже лякають не інопланетяни з далеких планет, не монстри, оживлені електроенергією і навіть не підозрілі рослини в крихітних горщиках. Лякають побічні ефекти від власних рішень, які доводиться зважувати й приймати.
