Якщо вам не подобаються фільми Любомира Левицького, знайте: він теж має до них претензії. Власне про це, а ще – про альтернативні способи фінансування кіно, українське жанрове, національні особливості інституту зірок та новий проект «Егрегор» – у інтерв’ю із режисером.
Про початок кар’єри та жанрове кіно
Як ти став з історика-археолога режисером? Я читав різні твої інтерв’ю, але не знайшов, де цей момент висвітлюється.
Справа в тому, що істориком-археологом я так і не став, хоча на нього навчався. Я ще з дитинства дуже сильно марив пригодами. Мені здавалось, що люди, які займаються розкопками – це саме такі Індіани Джонси, у яких найцікавіше життя на світі. От я і поступив на історичний факультет, на кафедру археології. І я почав цим фанатіти, доки не потрапив на першу практику. П’яні викладачі, і в результаті нічого не викопано. Я зрозумів, що розкопки і археологія в Україні виглядають трохи по-іншому. Це в мені зразу вбило мотивацію, тому що я ідеалізую усі картинки.
Я подумав, що мені потрібна професія, де я зможу застосовувати усі свої таланти і створювати ідеальні світи, які бачу. Так і почав рухатись у напрямку кіно. Взяв академвідпустку в університеті, поїхав до Німеччини. Там працював в піццерії і де тільки завгодно. Паралельно навчався на сценарних курсах. Ти у будь-якому випадку заходиш у кіно через якусь підгалузь. Я зайшов через сценарій. І мені було цікаво навчитись правильно писати історії, правильно їх розповідати. Сценарна майстерність – дуже серйозна річ і свого роду наука. Таланту недостатньо, тут потрібні знання.
А чому ти взявся саме за жанрове кіно, тим паче в Україні?
Тому, що його тут катострофічно не вистачає – раз, а по-друге, це внутрішній вибір. Бо кожен режиссер повинен обрати для себе шлях. Тобто – «Що тобі потрібно?», «Навіщо це тобі»? І коли задаєш собі такі питання, розумієш: тобі потрібні нагороди, чи самореалізація, чи продукт для глядача, чи повні зали і мільйони фанів.
Я все ж таки більше розважальний хлопець, люблю жанрове кіно, гумор і не можу знімати без нього. Мені подобається поєднувати пригоди, містику, комедію – я люблю змішувати ці речі. І все більше і більше у кожному фільмі я намагаюсь викристалізувати себе, свій стиль. Зараз я навіть не починав працювати над ним. Те, що я роблю, люди почали називати моїм стилем, але це якісна патетика – от і все.
Ти знаєш когось, хто ще займається жанровим кіно в Україні?
Компанія Film.ua тільки-тільки почала займатись жанровим кіно – і вже планує випустити перше українське фентазі. Це серйозний проект, де буде дуже багато комп’ютерної графіки і чималенький бюджет. Тому жанрове кіно потроху рухається, і мені приємно, що після 10 років я його штовхаю не один. Цей камінь вже буде легший.
Дуже сильно переживаю за кожен український проект, тому що чим більше буде успішних українських фільмів, тим краще для мене. Бо коли ти приходиш до дистриб’ютора після двох українських провалів – тобі вірять, але п’ятдесят на п’ятдесят. Коли ти приходиш після двох успішних проектів – тобі вірять на сто відсотків. Це круто. В Україні ще років 50 не буде конкуренції в кіно, буде взаємодопомога. А найкраща допомога – це робити класне кіно.
Кадр із фільму «Тіні незабутих предків»
Ти весь час кажеш, що рухаєш українське жанрове кіно… А як ти допомагаєш іншим, що ти робиш для цього?
Я дарую практичні поради молодим режисерам, роблю безкоштовні майстер класи. Людина може прийти з блокнотом і винести за дві години просто мішок цінної інформації, яку вона не отримає в жодній книжці. Бо український кінобізнес неможливо по книжці зробити, він унікальний. Все має бути адаптоване під наші реалії. Я розказую не просто загальні речі, а як, з чого почати, як це робити, де знайти гроші і так далі.
Багато людей, які були на моїх майстер-класах, вже почали виробництво фільмів, що приємно. Я не граю розумника і лектора, просто стараюсь поділитись досвідом. Цього достатньо. Колись я б віддав величезні гроші за можливість отримати такі, ну, хоча б, десять нотаток. Мені їх ніхто не давав. Довелось прорубувати цю дорогу, як людині з мачете в джунглях.
Чого, по-твоєму, знімається так мало жанрового кіно?
Проблема у тому, що основні кіношколи в Україні, університети й інститути, профілюють людей на авторське фестивальне кіно. І вісімдесят відсотків усіх молодих режисерів, продюсерів, акторів націлені на нього. Їм цікаво отримати нагороди, цікаві Пальмові гілки. Вони більше дивляться в цю сторону.
Кадр із фільму «Штольня»
Я обрав шлях повних залів. Для мене є перемогою, коли я приїжджаю в тур з фільмом в різні міста, там повні зали і люди викуповують ряди. Приходять компанії і купляють по 18-20 квитків. Такого немає навіть на сеансах голлівудського кіно.
Ну, всі розуміють, що локальне кіно на доместік ринку є людям ближчим, і якщо воно якісне, то ти маєш перевагу. Хтось нещодавно мені сказав: «Тобі просто – в тебе немає конкуренції». Я посміявся. Як це немає? Я не маю української конкуренції, я конкурую з голлівудськими студіями, такими, як Warner Brothers, Universal, Disney, тому що стою з ними на одному вікенді. Люди, коли приходять до каси, вирішують, на який фільм піти – це є пряма конкуренція. Мені треба мати якусь коврижку, якийсь бонус, щоб вони зробили вибір в мою сторону.
Так, а яка коврижка з твого боку?
Своє кіно. Коли ти маєш можливість подивитися фільм голлівудської якості, але про своїх героїв, які живуть тут, вдома, то це цікаво. Це цікавіше, ніж заморські.
Фотограф: Анна Шакун
Про критику та невдалий проект
Ти ж знаєш, що твої фільми критикують…
Це нормально. Це добре.
Так. Я дуже добре ставлюсь до критики. Я сам їх критикую. Наприклад, мою дипломну роботу, «Штольню» – я не знаю, як люди її дивились. Це нормально. Ми зараз не етапі гібридного кіно. Вже час робити дуже прості історії, правильно їх будувати, вчитися працювати з жанром.
…і за сюжет в тому числі.
Так. Я дуже добре ставлюсь до критики. Я сам їх критикую. Наприклад, мою дипломну роботу, «Штольню» – я не знаю, як люди її дивились. Це нормально. Ми зараз не етапі гібридного кіно. Вже час робити дуже прості історії, правильно їх будувати, вчитися працювати з жанром.
Жанр створює певні кліше. Якщо прибрати їх з фільму – то це не буде жанровий фільм. От всі говорять «о, це клішоване-клішоване». Друзі, кожен жанровий фільм має кліше, це є форма, це є формула. Якщо поміняти форму, або забрати її – це вже не буде жанрове кіно.
Мені здається, я навіть знаю, про який фільм ти кажеш.
Про який завгодно. Візьміть голлівудський фільм, приберіть з нього кліше – і він перестане бути жанровим. Це нормальні речі. Тому я вчусь працювати з інструментарієм, який створює жанр.
Розкажи про «Ломбард». У презентації на ОМКФ ти згадав всі свої фільми, окрім нього. Що з ним не так?
«Ломбард» – це така моя прийомна дитина. Я починав цей фільм як продюсер. Потім мені довелось відмовитись від цього. Ми знімали дуже багато матеріалів, трейлери, вклали багато грошей в девелопмент проекту, в російських зірок, в контракти і т.д. У результаті криза 2008-го все це зупинила.
Я два роки займався пошуком грошей. Потім перегорів до цього фільму. Так трапляється. Кожен фільм має свою актуальність. Якщо зараз зробити фільм типу «Ломбарда» – він не буде цікавий глядачу. Тому що минула актуальність жанру. Треба як мінімум два-три світових хіти в такому напрямку, щоб створити хвилю.
Зараз хвиля пройшла. В моді інші напрямки. В тренді фантастика, і кіно про гангстерів нині нецікаве. У 2012-у ми зробили фільм з початку, тільки вже з Держкіно. Я не брав участі як продюсер, тільки як режисер. Продюсував його Андрій Савенко (компанія «Кінофабрика»). Але «Ломбард» вже був трошки іншим. У мене була велика накладка по монтажу з «Тінями». Вперше в житті два фільми почали конкурувати один з одним. Я приділяв час монтажу «Тіней» і попросив не поспішати з «Ломбардом». Але продюсер був проти і сам зробив монтаж, і мені він не сподобався. Якщо глянути монтаж трейлера і монтаж фільма – це дві різні роботи.
«Ломбард» вийшов в прокат без промо-компанії, а це було гарантією того, що фільм пройде непоміченим. Мені по сьогодні пишуть люди і питають: «Коли вийде «Ломбард?». Серйозно. Хоча він дуже подобається глядачам. Мені стільки приходило листів від тих, хто його бачив. А в мене дуже такі дивні відчуття з цим фільмом.
А ти взагалі задоволений якістю своїх робіт?
задоволений тим, що кожна моя робота стає кращою, а це найголовніше. Знаєте, як хороший хірург стає хорошим хірургом, коли в нього збільшується число вдалих операцій – так і в режисера кожна робота має бути краще. Гірше, коли вони не ростуть. Це важливо.
Де ти береш гроші на фінансування своїх проектів?
Бізнес-гроші і бізнес-модель. Це так само, як захотіти виробляти йогурти. Приходиш до інвестора, приносиш бізнес-план: як ти будеш робити ці йогурти, який тобі потрібен бюджет, як ти будеш їх продавати, коли ти повернеш гроші і скільки повернеш. Я всі свої фільми роблю по бізнес-формулі і, слава Богу, мені вдається повертати ці гроші.
Ну, для України це не дуже звично.
Поки що мої фільми єдині, котрі можуть відбивати свій бюджет – бо ми його балансуємо. Я спеціально не знімаю дорогі історії, я знімаю дешеві історії дорого. І це реально допомагає з касовими зборами. Якщо б я почав зараз знімати кіно за мільйон доларів, то я б його не повернув. Тому що ринок просто не дозволяє це робити.
Чи проходиш ти пітчинги Держкіно, або ж якісь інші?
Ні, я не проходив. От зараз у нас буде перший пітчинг у Держкіно на «Егрегор», але, знову ж таки, це проект, де я не продюсер. Я у держави не беру гроші взагалі.
Чому?
Бо це просто взяти гроші і витратити їх. Мій азарт в кіно – зробити фільм, який спрацює як бізнес. Тобто, якщо б держава могла мені дати безвідсотковий кредит на мільйон доларів на три роки – я б взяв. Мені цікаво зробити якісний продукт і повернути ці гроші назад. Але просто так брати гроші я не хочу.
Я знаю, що ти використовуюєш продакт плейсмент* для фінансування своїх фільмів.
Він зараз займає невелику долю. Ми першопрохідці в тому, що переконуємо бізнес-компанії, мовляв, кіно – це також засіб для реклами. Якраз в продакт плейсмент усе дуже просто. Приходиш до виробника, наприклад, енергетиків і кажеш: «Друзі, давайте я зніму ваші енергетики в кіно». Вони говорять: «А скільки людей його побачать?». Ти кажеш: «Ну, в кінотеатрах його побачать 200 тисяч людей». Ага, окей, 200 тисяч людей – вони беруть калькулятор і вираховують. Після питають: «А яку суму ти просиш?». Ти кажеш: «Я прошу 20 тисяч доларів». Вони беруть 20 тисяч доларів, ділять на попередні 200 тисяч, і дивляться ціну контакта на одну особу. І він вийде дорожчим, ніж вони можуть напряму купити цей контакт.
Тоді вони кажуть: «Друже, дивись, нам це обходиться дорожче. Навіщо нам це потрібно?». Тобто А-завдання: треба вивести клієнта з площини ціни простого контакту, тому що ти даєш цим людям інший імідж. Ти даєш не простий контакт прямої реклами, ти продаєш це як моду. Люди, які тримають такий-то енергетик в фільмі, це – модні герої, на яких хочуть бути схожими. Ти продаєш не просто назву чи бренд. Тому це коштує набагато дорожче, і якщо клієнт це розуміє, то він іде на це.
Щоб отримати продакт плейсмент, треба мати підписану дистрибуцію, розуміти, скільки в тебе буде екранів – треба мати конкретику. Без конкретики – не вийде. Наприклад, на «#Selfieparty» було багато партнерів по продакт плейсменту, яким був цікавий контакт з молоддю.
Багато продакт плейсменту можна робити бартером. Наприклад, ви знаєте, що буде прем’єра. Ви знаєте, що буде тур, вам треба десять місць об’їздити, зробити презентацію і прес-конференції. Точно треба чимось пригощати. Вам треба про це наперед думати і вже давати продакт плейсмент на рівні товару. Тобто ви пізніше виписуєте якихось пляшок, і вже економите на промо-компанії. Ці речі – це звичайний бізнес, треба просто продумувати все наперед. Тому продакт плейсмент зараз працює, але він ще не є настільки потужним, щоб давати хоча б п’ятдесят відсотків. Це поки що невеликі суми.
Щоб отримати ці гроші, ти приходиш до бренду вже з пропозицією?
Ти приходиш сам та пропонуєш. При чому чим чіткіша пропозиція, тим краще. Менше слів – більше цифр.
А наступна робота, копродукція – як ви шукаєте гроші? Я пам’ятаю, на пітчингу ОМКФ начебто зацікавились деякі іноземні продюсери.
В Україні в копродукції найголовніше мати вже якийсь капітал. Якщо в тебе є стартовий капітал на кіно, а це приблизно 25-30 відсотків – гроші шукати легше. Тому що з твоєї сторони є вже серйозний підхід до роботи, люди це бачать і ставляться з більшою довірою. Вони вже розуміють, що хтось ризикує, значить, він не сам.
Тому ми зараз йдемо таким шляхом – у нас є чверть бюджету, які вкладає Solar Media, компанія Сергія Лавренюка, генерального продюсера. Решту грошей ми плануємо зібрати з закордонних медіа. Це кіно має бути по європейській схемі, а паралельно я планую працювати над американським кіно, бо мені цікавий американо-український продукт.
Про відсутність інституту зірок
Ти все-таки вирішив робити ремейк «#Selfieparty», тобто паралельно з «Егрегором» зараз займаєшся і ним?
Справа в тому, що тут я як продюсер, і мені цікаво щось далі робити. В мене була мрія: побудувати міст із США. Мене часто питають: «Любомир, чому ти ще не в Америці?». Імігрувати можна у будь-який день. Але дуже непросто в Америці стати в мільйонну чергу і чекати з простягнутою рукою на проект. До того ж, я недарма народився в Україні, і не можна взяти і зректись того, що ми тут робимо. Десять років я присвятив себе цій країні і розвитку кіно. Воно тут поки нікому не потрібно.
В Україні люди не доросли до жанрового кіно, вони ще не готові. Поки що документалістика рулить, драми чорні: те, що викликає сльозу і огиду – це все супер. Знімеш таке кіно – ти будеш популярний. Знімеш жанрове кіно – таке, щось там робиш, не важливо що. В Україні ще немає поп-культури кіно.
Наприклад, в нас телеведучі відоміші за режисера чи актора. Тому що працює тєлік, працює телеіндустрія, а кіноіндустрії і поп-культури кіно немає. Щоб вона існувала, мають регулярно виходити і створюватись фільми, проводитись промо-компанії. Те ж телебачення має бути у зв’язці з кіно, і почати промоушен, кросс-промоушен тих зірок… Ну, це ж нормальні речі.
Телеведучі і поп-зірки в кіно не працюють як фактор, що притягує глядачів. Продюсери, що набирають співаків і телеведучих, як акторів кіно – це все програш. Це не є помилка як помилка, це є помилка в касі. Я колись думав, коли візьму там Фреймут у фільм – до мене повалять глядачі. А фіг там. Тому, що відома людина і популярна людина – це різні речі.
Що таке кінозірка? Чому кінозіркам платять такі гонорари? Студії, що, ідіоти платити по 5-6 мільйонів зіркам за те, що вони зірки? Пф… Come on. Це все звичайний бізнес, це все звичайна математика. Коли ти приходиш до студії в Америці і говориш: «У мене є крутий сценарій», студія так відкриває трошки одне око і питає: «А хто знімається?». А ти кажеш: «Знімаються у мене Кіану Рівз і Брюс Вілліс». Тут студія відкриває одразу два ока і каже: «Супер». Розумієш, зірки вирішують все. Чому? Все дуже просто.
Зірки – це механізм заробляння бабла. Студія знає, скільки глядачів приводить за собою Кіану Рівз і Брюс Вілліс. Вони помиляються на, може, десять тисяч доларів, плюс-мінус. Вони чітко знають суму людей, які прийдуть на цих акторів, в чому б вони не знялись. Тому який в тебе сценарій – їм все одно. Все вирішують зірки. Тому вони готові їм заплатити п’ять мільйонів, щоб зірка принесла шістдесят.
В Україні немає кінозірок, які приведуть глядачів. Але взяти зараз відомого ведучого, поставити в кадр і сказати, що на нього прийде багато народу? Та цього не буде ніколи в житті! Кіноактор улюблений, ти ходиш на нього дивитися через те, як він грає, а не через його популярність. Це є помилка молодих продюсерів, брати медіа-обличчя у кіно. Медіа-обличчя класно працюють в камео. Супер працюють. Це є бомба. Я в «#Selfieparty» так Юру Горбунова використав. В кадрі 5 секунд, в рекламі ніде про нього не сказано. Він коли з’являється – є «га-га-га». Тому що це сюрприз для глядача і це бонус. А якщо ти взяв і поставив його на постер – всі прийшли на нього, а він там 5 секунд. Люди б засмутились, сказали б, що ми спекулюємо.
Про новий фільм «Егрегор»
А розкажи про «Егрегор». По-перше, сюжет.
Це історія про два таємні ордени, які борються за 7-річного хлопчика. Він є унікальним в цілому світі, у нього блакитна кров, справді блакитна. Він їм потрібен для того, щоб вживити в його тіло сотого егрегора. Тобто, у світі створено 99 егрегорів, які символізуються різними артефактами в Європі. Зокрема, це єгипетські стовпи, які стоять у всій християнській Європі, які привозились спеціально.
Це все відбувалось протягом багатьох століть, і сотий егрегор, який буде створений, замкне ці всі егрегори. Та енергія і та свідомість, яка буде в ньому, вплине на весь світ. Тобто це є контроль фактично над свідомістю всього світу. Один з орденів навчився, як можна вживити цього егрегора в людину. І за цим хлопчиком усі полюють. Його викрадають, і врятувати його може тільки рідний батько – пілот авіалінії – і сміливий агент Інтерполу. Вони їдуть в декілька країн, по ходу відкриваючи страшні таємниці, які пов’язані трошки з Україною. Така серйозна історія в стилі «Коду да Вінчі», але з пригодами, десь як «Скарби нації».
А як в тебе з’явилась ідея цього проекту?
Сама собою з’явилась. Воно блукало десь. Я прочитав дуже класну історію про «експеримент сотої мавпи». Ти можеш почитати про нього в Інтернеті**. В мене з цього і народилася ідея попрацювати над таким явищем, як егрегор. Зараз воно стає популярним, і ми часто помічаємо, що в натовпі ми ведемо себе по-іншому, ніж поодинці. Це все пояснює.
Ми говорили про «якийсь стиль Любомира Левицького». Здається, саме твоя невдала освіта історика-археолога виринає майже у кожному фільмі.
Я не впевнений, що воно буде так надалі. Я не встиг побути студентом, не встиг насолодитись студентським життям, тому і компенсую це у своїх фільмах. Я люблю знімати молодь. Напевно, те, що я буду продовжувати робити – це знімати кіно про молодь. Скільки б мені років не було. Мені це подобається. Вес Крейвен або ще хтось – є режисери, яким уже по 70 років, а вони все рівно знімають тінейджерські фільми. І якщо говорити про ідеальний фільм, який би мені хотілось зняти – це, напевно, «Пункт призначення». Там можна і посміятись, і чорний гумор вставити, і багато спецефектів використати, і містики додати, тобто це для мене ідеальний мікс.
Молодь любить таке кіно і це фільми, які при гарному виробництві, продакшені та сценарії завжди будуть мати успіх. Звичайно, десь-колись хочеться зробити кіно, яке принесе Україні нагороду. Але не зараз. Ще рано.
А всі ці факти, які ти береш в «Егрегорі», наскільки вони реальні?
Фільм побудований на дев’яти фактах, які ми проробили з конспірологами та істориками в Україні. Ми цілий рік робили дослідження. Будете вражені. Мене дуже важко чимось вразити в езотериці, містиці. Але коли ми розмовляли з архітекторами, скульпторами, які пропрацювали певні скульптури, і, коли вони розкрились, в мене мурашки на руках стояли. Я не вірив, що це тут, де ми живемо. Дійсно, це правда. Тому є дев’ять реальних фактів, і десятий факт є вигадка, як у Дена Брауна. І який із них вигадка, уже нехай сам глядач вирішує.
Твоєю першою метою було зняти касове кіно українською, другою – відбити бюджет… А якої мету ти досягаєш «Егрегором»?
Це міжнародний проект. Для мене цікаво розкрити Україну як кіноринок в міжнародному ключі. Мені дуже подобається шлях, яким колись пішли Люк Бессон, Гай Річі, Бекмамбетов. Це люди, які вивели своє національне кіно на міжнародний рівень через голлівудські студії. Це дуже круто. Це є моя мрія. Я хотів би, аби той проект, який колись буде робитись з великою голлівудською студією, мав чітку прив’язку до України, чітку ідентифікацію героїв як українців. Тоді весь світ скаже: «Блін, так от яка ця Україна. Ми думали, щось-десь біля Росії, маленька країна на кшталт Албанії».
А розкажи про каст «Егрегора», хто там буде задіяний і чи є вже з кимось домовленості?
Ми підписуємо контракт з Енді. Це дуже крутий кастинг-директор в Лондоні, який має доступ практично до всіх зірок категорії А. Він читав сценарій. Ми три місяці не могли його виловити. І зараз він вийшов на зв’язок. Він дочитав сценарій і сказав, що готовий взятись за це кіно. І якщо підпишемо з ним угоду, і він отримає свою предоплату, це означатиме, що у фільмі точно будуть зірки. Тому що ця людина може зробити дуже грамотні підходи до акторів, до зірок і до бюджету.
Тобто бюджетне навантаження на фільм буде не сильно велике, але ми отримаємо як мінімум одну зірку на повну зайнятість, дві зірки на часткову і ще когось суперкрупного на якесь камео. Тобто це реально спрацює. Поки що сказати імена дуже важко, бо завжди стається по-іншому, не завжди той дрім кастинг справджується. Але точно, що нам треба як мінімум дві зірки категорії А, щоб це кіно склалося як міжнародний проект. Інакше ми його не продамо, і це буде марнотратство.
Хто ще з іноземних спеціалістів у тебе буде?
Залежить від вимог сторін копродюсерів. Наприклад, якщо це будуть німці і німецький фонд, то вони можуть сказати: «Ми вам дамо гроші, якщо там буде наш художник-постановник». І нам доведеться брати в групу німецького художника-постановника. Так само може бути ще ряд ключових спеціалістів. Може, навіть режисера змінять. Якщо дадуть три мільйони, то я думаю, що продюсер скаже мені: «Знімеш інший фільм». В кінобізнесі ці речі трапляються і це просто бізнес, нічого персонального. Я не проти 200 тисяч доларів у разі відмови від проекту.
Жартую, звісно. Але бувають такі випадки. Зараз проект знаходиться на етапі девелопмента. Я думаю, цей етап триватиме до кінця зими наступного року. Якщо буде 70 відсотків бюджету, то ми точно почнемо препродакшн вже взимку. Якщо підтвердяться гроші. І найголовніше – зірки.
Ти хотів взяти оператора Люка Бессона?
Так, ми зараз розмовляємо з Тьєррі Арбоґастом, він згоден знімати фільм. Єдине – питання зайнятості, бо він –людина, розписана на два-три фільми вперед. Якщо співпаде по графіках, то окей. Якщо не співпаде, я буду працювати з американцем.
А ти будеш брати українських акторів?
Так, звичайно. В Україні буде кастинг. Від українців що потрібно: вміння працювати англійською мовою. Ми все одно їх задублюємо американцями чи британцями зверху.
Так, як ти робив із «Тінями», правильно?
Головне правильний ліпсинг. Ми їх задублюємо без акценту, все як треба. Тому українці мають повноцінний шанс. Ну, звичайно, це не будуть суперголовні ролі. Це будуть другопланові, третьопланові. Дуже дорого брати всіх іноземців.
