У фільмах Міа Хансен-Льове знімаються Тім Рот та Леа Сейду, а її мелодрами люблять і фестивальні, й масові глядачі(-ки). Як режисерка прийшла до цього?
У дитячі роки Міа, дочка професора та професорки філософії, мала схильність тікати від реальності. В підлітковому віці, попри успіхи в акторстві, зокрема участь у фільмах Олівʼє Ассаяса («Ірма Веп» (Irma Vep), «Париж, я люблю тебе»), вона не могла знайти своє місце серед однолітків. Коли їй було 17, а батьки були на межі розлучення, Міа чи не вперше серйозно замислилася про становище жінки у суспільстві. У 24 режисура відкрилася для неї, як єдина можлива форма емансипації та реалізації. Шлях у кіно Міа почала не так, як більшість авторів(-ок): не маючи довіри до системи кіношкіл, вона зайнялася кінокритикою для Cahiers du cinéma, що і стало її «школою режисури».
«У французькій мові є вислів, який Франсуа Трюффо вжив до створення фільмів: “prendre un train en marche”. Це означає “сісти в потяг, що несеться”. І саме так я намагаюся писати та монтувати свої фільми. Завжди стрибати в потяг, який уже їде».
Як режисерка та сценаристка Міа Хансен-Льове не прагне бути догматичною у своєму кіно. Натомість вона чутлива та прискіплива до власного досвіду. Щоби почути тишу, їй потрібна мова, і навпаки. Тому вона шукає баланс між ними, що дає рельєф її фільмам.
Міа намагається бути уважною до багатьох речей щодо акторів(-ок): до жестів, до манери крокування, руху, – бути відкритою до всіх цих проявів. Водночас режисерка твердо вірить у слова Еріка Ромера, що «персонаж зʼявляється лише з моменту, коли він говорить». Важлива для неї й фактура. Майже в усіх своїх фільмах, окрім стрічки «Едем» (Eden), Міа Хансен-Льове наполягала на зйомці на плівку 35мм, що, на її думку, підкреслює глибину історії та створює її душу, споріднену з реальністю.
«Мої фільми багато в чому присвячені відстеженню моїх власних спогадів, тому що люди зникають і будуть зникати, і ми хочемо, щоб інші памʼятали їх, ким вони були й чому їх любили».
Міа часто згадує про вплив батька на її творчість та особистість загалом. Олє Хансен-Льове виріс у Відні, його першою мовою була німецька, але його матір, бабуся Мії, розмовляла французькою. Цю подвійну культуру батько передав доньці й укорінив у ній пристрасть до мов. Якщо не режисура, Міа б із задоволенням стала перекладачкою.
Головне запитання Міі Хансен-Льове: «Як я можу бути якомога чеснішою – як я можу бути правдивою щодо свого життєвого досвіду, не провокуючи відчай?»
Загалом, вся фільмографія Хансен-Льове автобіографічна: її фільм «Майбутнє» (L’Avenir) – портрет матері, «Одного чудового ранку» написаний в останні роки життя батька, а особисте життя героїнь збігається в деяких точках – пристрасть, втрата, пробачення. Сама режисерка каже, що ніколи не обирає, про що її фільм, вона просто не може жити, якщо не пише про фундаментальні для неї поняття – любов і втрату. А вся суть створення кіно для французької режисерки полягає в тому, щоби знайти спосіб розповідати одночасно про дві речі, що суперечать одна одній. По-перше, це зафіксувати життя якомога правдивіше й чесніше таким, яким воно є. З іншого боку, Міа Хансен-Льове прагне, щоби фільми допомагали їй жити.
Міа вважає кінематографістів(-ок) самітника(-ця)ми, яких не варто порівнювати або обʼєднувати, але знаходить серед них чимало прикладів для натхнення. Серед її улюбленців – французькі режисери Франсуа Трюффо, Ерік Ромер, Жак Дуайон, Жак Демі, Арно Деплешен, а також Андре Тешіне та Філіпп Гаррель.
Єдине, до чого Міа Хансен-Льове ставиться у творчості легко – це назва. Вона завжди приходить випадково й авторці залишається обрати лише ту, яка є найпростішою, на її думку.
Вибрана фільмографія
«Едем»
Eden (2014)
як портрет брата
Співсценаристом цього фільму став брат режисерки, Свен Хансен-Льове. Його ж історія життя надихнула Міу на фільм.
Головний герой Поль – амбітний мрійник, який разом із друзями занурюється у французький панк – напрям музики, що набирав популярності в часи молодості Свена. Їхній діджей-гурт Cheers розвивається й занепадає, а разом з ним змінюються долі його учасників.
Фільм охоплює понад 10 років життя Поля та складений із двох розділів. У кожному з них нова любовна лінія: з американкою Джулією (Ґрета Ґервіґ), коханням усього життя Луїзою (Полін Етьєн) та дівчиною з клубу Ясмін (Гольшіфте Фарахані).
Стаються і трагедії: один із друзів Поля впадає в депресію та завершує життя самогубством, сам герой входить у довготривалу залежність від кокаїну, а діджеїнг не задовольняє навіть базові матеріальні потреби. Вже 40-річний Поль потрапляє в кризу, з якої не вийде, якщо кардинально не змінить своє життя.
Музику до фільму написав гурт Daft Punk, який став популярним протягом років, що охоплює фільм, та фанатом яких тоді був Свен Хансен-Льове. Як співавтор він додав багато особистого в фільм. Зокрема у фільмі є сцена перегляду «Стриптизерок» (Showgirls) Пола Верговена, згадування «Техаської різанини бензопилою» (The Texas Chainsaw Massacre) та постер «Мовчання ягнят». Навряд ці фільми входять до топу Міа Хансен-Льове.
«Майбутнє»
Things to Come (2016)
як алюзія на матір
Наталі – професорка філософії. Її ідеальне життя – спокій та повна рівновага. В неї тривалий шлюб із чоловіком-письменником, двоє дорослих дітей та дружні стосунки з колишніми учнями. Навіть матір, яка порушує особисті кордони та досі повчає Наталі життю, тільки підтверджує, що в жінки все так, як їй хочеться.
Криза героїні починається з відмови в повторній публікації її наукової роботи. Наче снігова куля, навалюються і зміни в особистому житті: чоловік іде до іншої жінки, діти зʼїжджають, мати помирає й залишає у спадок чорну кішку-самітницю. Філософиня зустрічається з небажаною свободою, коли кожен наступний крок залежить тільки від неї.
Міа Хансен-Льове позиціонує цю стрічку як історію про свою матір, а сама героїня написана під акторку Ізабель Юппер, яка й виконала роль Наталі. Стриманий на емоції й події, фільм «Майбутнє» занурює у світ героїні й несе за течією філософських роздумів, цитат із літератури та розмов про сенс буття.
«Острів Берґмана»
Bergman Island (2020)
як данина стосункам
Тоні й Кріс, подружжя кінорежисера й кінорежисерки, приїжджають на відпочинок на шведський острів. Свого часу це місце надихало Інґмара Берґмана, видатного шведського кінематографіста. Режисер(-к)и хочуть тут закінчити свої сценарії. Обидва тексти рухаються досить успішно, хоч Кріс і хвилюється щодо якості своєї роботи. Раптом реальність неймовірних краєвидів острова переплітається з історією на папері, а стосунки подружжя піддаються випробуванню.
У 2016-му, за чотири роки до премʼєри «Острову Берґмана», Міа Хансен-Льове поїхала на той самий острів, де й народився сценарій про подружжя зі значно старшим та успішнішим чоловіком. Досвід таких стосунків у неї був з кінорежисером Олівʼє Ассаясом, з яким вона мала різницю у віці 26 років і почала зустрічатися в 1998-му після дебюту в його фільмі. У 2002 році, після низки зйомок і тривалих романтичних стосунків, пара одружилася та прожила разом до 2016 року, після чого й народився сценарій «Острову Берґмана».
«Одного чудового ранку»
One Fine Morning (2022)
як присвята батьку
Новий фільм режисерки – її спроба пережити втрату найціннішої людини – батька. Історія про парижанку Сандру, яка одночасно є донькою, матірʼю та коханкою, народився ще за життя Олє Хансен-Льове, який тоді хворів на Альцгеймер. Міа приїжджала до батька та писала разом із ним, провокуючи ситуації, що ввійшли до фільму. Так робота над сценарієм була спробою авторки прийняти невиліковну хворобу батька, який втрачав свою особистість.
Переносити текст на екран режисерка почала вже за інших обставин: у 2020 році її батько помер від Covid-19, коли сама вона була вагітна другою дитиною. Попри трагізм реального бекграунду, «Одного чудового ранку» – світла мелодраматична стрічка про різні форми кохання. Персонажка Леі Сейду, окрім того, що є мамою восьмирічної дівчинки та дочкою батька-філософа, який поступово втрачає памʼять, стає коханкою свого давнього друга Клемана (Мельвіль Пупо). Їхні романтичні та приховані від усього світу стосунки сповнені болем, який вправно маскується за пристрастю. Все чітко за улюбленою формулою Хансен-Льове: любов+втрата.
