«Не думайте, що я закричу»
Ne croyez surtout pas que je hurle, реж. Франк Бюва
Бюва раніше знімав лише короткий метр. Для повного вибрав монтажне кіно, утворюючи з чужих стрічок свою історію. Минулого року він за кілька місяців подивився понад 400 фільмів та крадькома змонтував з них сюжет своєї депресії. Його батько помер від зневоднення. Для переїзду у Париж не вистачає грошей, тому бездіяльність трансформувалася у безперервне сінефільство. Із чотирьохсот стрічок немає жодного блокбастеру. Більшість фільмів – це або суцільний треш, або експериментальні доробки з нетрів інтернету.
Позаяк «Не думайте, що я закричу» – це монтажне кіно з закадровим голосом самого Франка, то фільм вимагає достатньої уваги від глядача. Тому для вечора розваг краще вибрати щось інше. Депресія Бюва римується з історичним контекстом. Наприклад, він вбачає у смерті Майкла Чіміно та Аббаса Кіаростамі власний біль, а боягузливі персонажі з переглянутих фільмів, над якими вчиняють ніжне насилля режисери, чітко відображають внутрішніх демонів головного героя. Часом плутаний наратив неначе перешкоджає перегляду. Події накопичуються, депресивний стан погіршуються, але така самотерапія врешті-решт позитивно впливає на Франка. Монтажні рішення, що цілком логічно симулюють Нову французьку хвилю, здаються вмілою рефлексією, аби передати внутрішній стан. Та й фінальні кадри з промовою Бюва наголошують на тому, що кіно штовхає до змін. Не знаю, чи такий фільм ще можна впіймати на якихось фестивалях, але спробувати варто.
«Руйнівниця системи»
Systemsprenger, реж. Нора Фінгшайт
Бенні (Гелена Ценгель) дев’ять років, і вона – справжня катастрофа, нестримно агресивна, абсолютно неконтрольована. Рахунок дитячих притулків, що відмовили їй у перебуванні, йде на десятки, для дорослого закладу вона замала, але, не зважаючи на вік, з нею не може впоратись ніхто: ні м’яка аморфна мати, ні досвідчені соціальні працівники. Дитячі образи – завжди привабливий виклик для кінематографістів, можливість додати в ігровий фільм справжню безпосередність та водночас небезпека впасти у напрацьованні десятиліттями кліше. На прес-конференції Нора Фінгшайт зазначила, що саме стереотипів прагнула уникнути максимально, тому її бунтівна дитина – не хлопчик, а дівчинка, до того ж допубертатного віку, аби оминути кліше фільмів дорослішання. Втім, найефективнішим щепленням проти кліше стала гра Гелени Ценгель, фантастичної акторки у свої 11 років, що своїм перформансом перетворила «Порушницю правил» на «Екзорциста» без диявола й містики. Пам‘ятаєте, що виробляла там одержима дівчинка? Так от, вибуховій Бенні, втіленій Ценгель для цього не знадобилися жодні потойбічні причини. Дитина настільки природно влаштовувала на екрані справжнє пекло, що навіть закралася наївна думка: може, і в житті вона така? Але ні, на прес-конференції і на фестивальних локаціях Гелена Ценгель видавалась цілком спокійною та доброзичливою – а ще дуже професійною. Не оминіть увагою цю акторку – ймовірно, з часом чутимемо про неї все частіше.
«Антологія міста з привидами»
Ghost town anthology, реж. Дені Коте
В автомобільній аварії помирає Сімон. Містечко, в якому він жив, нараховує всього 215 жителів. Тут всі одне одного знають, тому однаково оплакують померлого. Брат Сімона несподівано починає бачити привид свого родича. З цією появою з‘являються й інші примари, які турбують своєю присутністю все місто.
Зерниста 16мм плівка Дені Коте безжально фіксує холодну порожнечу містян. З їхнім емоційним занепадом вже важко сказати, хто тут привид, а хто ще дихає повітрям. Коли жителі бачать примар, то режисер не відмовляється від традиційних джамп-скерів, але «Антологія міста з привидами» – це все ж таки горор з повзучим страхом, а не з несподіваним переляком. Моторошні привиди лякають своєю присутністю, але разом з тим вселяють у головних героїв і меланхолійні настрої. Коте створив не просто місто, а цілий світ. Лише шкода, що скорбота персонажів цього вигаданого світу навряд чи знайде відгук у серцях глядачів: на екрані вона спрощена до механічності. При втраті емпатійного зв’язку з глядачем Коте, на жаль, втрачає й будь-яку увагу над історією. Тому спробуйте при перегляді й самими не стати привидами цього кіно. Ризик вельми вірогідний.
«Ніж у серце»
Un couteau dans le cœur, реж. Ян Гонсалес
Тогорічний конкурс Каннського кінофестивалю ряснів сюрпризами. Один з таких – «Ніж у серце», який зняв брат музиканта Ентоні Гонсалеса з М83. Не переймайтеся дискотечна музика французів на місці. Та кіно перед усім вражає своєю серйозною стильовою особливістю. За сюжетом на зйомках гей-порно починають вбивати молодих красунчиків. Режисерка (Ванесса Параді) бідкається через нещасливе кохання до подруги-монтажерки. І на фоні цієї трагедії та трилеру розгортаються треш-убивства із сексуальним підтекстом.
Насправді кіно починає гратися з глядачем від самого початку. Плівка, 1979 рік, монтаж порно – все вказує на любов до похмурих трилерів Вільяма Фрідкіна та Браяна Де Пальми. Щоправда, Гонсалес іноді розслабляється і кепкує у зйомках еротики. Та й робить це так щиро та легко, наче дивишся фільм Альмодовара, а не стилізований під сімдесяті треш. Рятує фільм збалансований наратив. Режисер не тікає від головного сюжету і розвиває його у найкращих традиціях нуару. Це ідеальне опівнічне кіно для великої компанії, якій обридли стандартні слешери та вони хочуть чогось гострішого. І лезо ножа вбивці цілком підійде для такої ситуації.
«Час дозвілля»
School's Out, реж. Себастьєн Марньє
В автомобільній аварії помирає Сімон. Містечко, в якому він жив, нараховує всього 215 жителів. Тут всі одне одного знають, тому однаково оплакують померлого. Брат Сімона несподівано починає бачити привид свого родича. З цією появою з‘являються й інші примари, які турбують своєю присутністю все місто.
Зерниста 16мм плівка Дені Коте безжально фіксує холодну порожнечу містян. З їхнім емоційним занепадом вже важко сказати, хто тут привид, а хто ще дихає повітрям. Коли жителі бачать примар, то режисер не відмовляється від традиційних джамп-скерів, але «Антологія міста з привидами» – це все ж таки горор з повзучим страхом, а не з несподіваним переляком. Моторошні привиди лякають своєю присутністю, але разом з тим вселяють у головних героїв і меланхолійні настрої. Коте створив не просто місто, а цілий світ. Лише шкода, що скорбота персонажів цього вигаданого світу навряд чи знайде відгук у серцях глядачів: на екрані вона спрощена до механічності. При втраті емпатійного зв’язку з глядачем Коте, на жаль, втрачає й будь-яку увагу над історією. Тому спробуйте при перегляді й самими не стати привидами цього кіно. Ризик вельми вірогідний.
