Олександр Гойсан – український режисер родом з Івано-Франківська, який зняв документальний фільм у просторі відеогри GTA San Andreas. Фактично 12 хвилин ми спостерігаємо за різними персонажами цього світу, що живе за своїми законами.
Ідея Олександра видалася цікавою для міжнародних кінофестивалів. У червні світова прем’єра «Аналогії простору» відбулася на міжнародному студентському кінофестивалі в Тель-Авіві, а вже у серпні поїхала до студентського конкурсу кінофестивалю у Сараєво.
Олександр лише нещодавно випустився з КНУКіМ, а на його рахунку вже є щонайменше чотири фільми. Режисер працює в документальному жанрі, навіть якщо мова йде про анімацію. Одна з перших стрічок Sir chub de pigi (2019), стала початком його фестивального досвіду.
Але і на режисурі його активності не закінчуються. Олександр проводить кінофестиваль, бере участь у зйомках українського повного метру та має авторське бачення щодо кіномистецтва. Попри війну він продовжує розвивати себе та українську кіноіндустрію.
Ти от-от закінчив університет. Розкажи про свої враження від навчання та як це – закінчувати кіношколу на початку повномасштабної війни?
На початку березня я мав закривати практику, але почалася війна. Взагалі так співпало, що до повномасштабного вторгнення був ковід. Тому нормально офлайн я навчався тільки три семестри, а далі – майже весь час онлайн. Якось втратився контакт всередині групи – я продовжив спілкування тільки з найближчими друзями-одногрупниками, всі інші відсіялися.
Щодо кіношколи – мені складно порівнювати навчання там з чимось іншим. Пощастило з майстром Романом Ширманом: він зробив класну інтродукцію в авторське кіно. Всі наші пари в майстерні я згадую з великим теплом, хоча до кінця навчання я зрозумів, що наші думки про документальне кіно докорінно розходяться.
Дещо дивна для мене загальна ситуація в університеті. Я не розумію яким чином може існувати культ особи Поплавського. Є міф про те, що у нас чудові гуртожитки і найкраща технічна база. Проте, коли я заїхав заселятися в гуртожиток на першому курсі – мені запропонували матрац у старому спортзалі. Також в університеті немає знімальної техніки, яку студенти можуть використати для реалізації навчальних робіт, тільки клас з кількома iMac. Проте, я дуже сподіваюся, що з часом вийде реформувати і мій КНУКіМ, і Карпенко-Карого, в якому ситуація, насправді, не є кращою.
Майже ніколи не можна написати і документальне, і анімаційне, бо треба вибрати щось одне
В останньому фільмі «Аналогія простору» ти досліджуєш неігрових персонажів (NPC) у просторі відеогри GTA San Andreas. Чому ти наполягаєш, що ця картина є саме документальною?
У мене сенс у тому, що це інша анімаційна документалістика, яка базується на спостереженні за вже створеним до мене анімаційним світом. Ці створіння, NPC, живуть своїм життям з обмеженою кількістю дій, які ти не можеш передбачити. Я знайшов класний скрипт, де можу регулювати камеру як хочу, зумити, рухати її вгору та донизу – я в житті цього ніколи не зроблю! Цей скрипт дав мені гігантську свободу: я просто почав знімати простір, інколи чекаючи п’ять ігрових днів. І за ці п’ять днів стільки відбувається! Ці закодовані персонажі стикаються між собою, можна спостерігати унікальні ситуації. Очевидно, що це не штучний інтелект – у героїв немає якогось широкого діапазону дій. Та якщо для мене як спостерігача вони непередбачувані, значить це дійсно документальне спостереження.
Часто на фестивалях мене змушують написати щось у графі «жанр». Майже ніколи не можна написати і документальне, і анімаційне, бо треба вибрати щось одне. І я досі не розумію, куди себе радикально відношу: мені точно цікавіше документальне, але «Аналогія простору» – в першу чергу анімація.
Що для тебе документальне кіно та як ти прийшов до нього?
Документальне кіно – це обширне поняття, але знаю точно, що мені дуже не подобається документальне кіно, де є ігрова маніпуляція. Я відчуваю, що ігрове перетягує всю увагу на себе та нівелює ту документальну цінність, заради якої це все знімалося. Навіть якщо в документалістиці була дуже мала кількість втручання, все одно для мене це ігрове кіно.
Я прийшов до цього, коли зробив «Ознаку дива». Це була друга хвиля ковіду у жовтні 2020-го, на [свято] Покрови. Всі лікарні забиті, люди вмирають, але йдуть вибори, а мер Франківська (прим. авторки: Руслан Марцінків) їздить містом та агітує. Я визначив, що моє – це спостереження, та планував будувати фільм на ньому. Я переймався, що буде відчуватися моє ставлення до героя, адже цю грань легко перейти. Почну валити – скажуть, що мене замовила «Європейська солідарність», почну хвалити – скажуть, що заплатила «Свобода». Тому була мета: обережно балансувати. Це було складно, бо в нас дивний електорат. Для мера було важливіше працювати як політик, ніж думати раціонально. Так я побачив, що можна зробити щось цікаве. Коли я починав фільм, думав: «Ось візьму я цього Руслана Марцінківа, посаджу його на дах якогось будинку та щось там познімаю красиво». Але мої задуми не втілились у життя, а єдиним інтимним місцем виявилась його автівка. Так і змінилося моє бачення ще до зйомок фільма. Картина вийшла суто на спостереженні, без ігрових маніпуляцій. Відтоді, можна сказати, я приблизно зрозумів, що це моє.
Я завжди відштовхуюсь від того, щ є навколо мене
Хто тобі імпонує з українських режисерів ?
Те, що робить Філіп Сотниченко – дуже круто та цікаво. У нього є фільм «Цвях» – дипломний короткий метр. Режисер знайшов домашній архів якоїсь сім’ї та зробив на ньому ігрове кіно. Це всілякі тендітні сімейні моменти, зняті на VHS. Таке виглядає та сприймається як документальне, але є постановочним.
Ще є дует, що складається з Романа Хімея та Яреми Малащука. Вони більше працюють в області відеоінсталяцій сучасного мистецтва. Дует створив «Зарваницю» – документальний фільм про греко-католицьких паломників на заході України. На мою думку, це найкращий сучасний український документальний фільм. Я через СУК (прим. авторки: СУК – сучасне українське кіно; громадське об’єднання молодих кінематографістів) допомогав розсилати його на фестивалі, але кіно нікуди не взяли за кордон! Я так старався та хотів, щоб його побачили у світі, бо це просто геніальна картина про культурний код. Там немає складних речей, які зрозуміють тільки локально.
Паломники йдуть до святині – це може трапитися будь-де у світі. Є й головні герої, які тебе проводять, є драматургія. Тому я був упевнений в його глобальному фестивальному майбутньому, але славу він здобув лише в Україні.
У твоїх роботах я помітила зацікавленість актуальними соціальними темами. Чи це те, що ти хочеш донести як митець?
І які це речі?
Я завжди відштовхуюсь від того, що є навколо мене. Наприклад, мій фільм El Vulcano – про молодшого брата, який мріє стати палеонтологом. Недалеко від Франківська є єдиний активний вулкан, але насправді це просто грязьова калюжа, яка весь час булькає. Колись там були озокиритні шахти, тому там гарно бальзамується жива плоть. Коли ту шахту розробляли, то знайшли купу волохатих забальзамованих носорогів. Тварини так добре збереглися, що в їхніх шлунках ще були залишки їжі. Але місцеві робітники просто зробили капці зі шкіри цих тварин, а м’ясо віддали собакам, уявляєш? Виділити б мінімальні гроші археологам на проєкт – там стільки всього можна знайти. Потім приїхали дослідники-волонтери та буквально виривали ці капці з рук місцевих. У фільмі мій брат копає та паралельно розповідає про це місце. Це ніби як класичний синхрон, але акцент на дії.
У тебе досить активне життя у сфері українського кіно. Ти і ходиш на різні зйомки, і проводиш свій фестиваль. Це ще одна грань твого пошуку себе чи певний внесок в індустрію?
Так вийшло, що я пішов на практику в СУК. Філіп Сотніченко, один із засновників, починав знімати свій дебютний повнометражний фільм, і так я потрапив на зйомки La Рalisiada. Це був вагомий досвід, але не можна сказати, що він змінив мій вектор. Імовірніше, було цікаво спостерігати за режисурою Філіпа. Також я трішки працював на зйомках «Памфіра», де був на кшталт джуніор кастинг-менеджера, тобто шукав у навколишніх селищах дітей для масовки.
Щодо фестивалю – ми робимо в Івано-Франківську міжнародний фестиваль короткого метру 4:3, тобто екраний формат. Це почалося тоді, коли в універі нам дали завдання зробити етюд про самоізоляцію. Я зняв його в ч/б у форматі 4:3. Відтоді я захопився цим форматом. Спершу мріяв зробити фестиваль для свого універу на кшталт «Молодості», яка колись вийшла з Карпенко-Карого. Проте, потім стався COVID-19 та переїзд до Івано-Франківська. Вже там я за пів року задумав фестиваль 4:3, але він вже не мав стосунку до мого місця навчання. Тож я знайшов команду й у вересні минулого року ми провели першу подію, де була як міжнародна, так і українська програми. Взагалі виявилося, що організувати фестиваль дещо простіше, ніж я уявляв. Попри те, що триває повномасштабна війна, ми проводимо фестиваль і цього року у вересні.
Про ракети навколо домівок моїх друзів ніхто не хоче чути
Як тобі як українцю було представляти свій фільм на Тель-Авівському фестивалі? Чи підтримували тебе іноземці?
Знаєш, цих смол-токів було дуже багато. Коли через декілька речень люди дізнаються, що я з України, то роблять страшне обличчя і питають: «Ну і як там?», або: «Ой, боже». Всім було дуже зручно почути, що все буде окей. Про ракети навколо домівок моїх друзів ніхто не хоче чути. Але найважче було з росіянами, що брали участь у конкурсі. Навіть просто те, що вони ходили навколо. У моєї дівчини був день народження. Ми написали в бесіду міжнародного конкурсу, що хочемо зробити тусовку, але наприкінці повідомлення вказали, що не хочемо бачити там росіян.
Модераторка написала мені, що ви маєте відредагувати повідомлення та сказати, що ви запрошуєте всіх. Я їй в особисті написав гігантське повідомлення, що це ганьба та що я в житті цього не зроблю. Вона його так і не прочитала. Проте, в загальній бесіді написала, мовляв, ми розуміємо, що у вас там «зараз складно», але фестиваль – це місце для творчості та поза політикою. Яка до біса аполітичність?! Це повідомлення ще лайкнула купа людей. Нормальна людина у фундаменті не може бути аполітичною сьогодні, а кіно у своєму фундаменті завжди політичне, це social impact. Як результат – тусовка так і не сталася, може, то й на краще, бо я б собі місця на знаходив знаючи, що серед гостей можуть бути росіяни.
