Вогонь революції може легко загорітися від однієї іскри. Але загасити його буває нелегко. Часто-густо революція лишає після себе випалену землю. Проте попіл може слугувати добривом, на якому зростає могутня культура.
Молодий професор Базельського університету Фрідріх Ніцше, переживаючи короткий досвід участі у Франко-прусській війні в якості санітара (тобто радше неучасті в ній), у 1871 році пише доволі песимістичну передмову до своєї книги «Грецька держава». Він порівнює культури тогочасної Пруссії та Античної Греції, що майже повсякчас у своїй історії перебувала у війнах. Але дозволяє собі й оптимістичний піднесений пасаж.
«Тепер, коли всюди утворилися держави, прагнення bellum omnium contra omnes час від часу концентрується в страшних народних бурях і розряджається рідкісними, проте більш грізними ударами й блискавками. Але в проміжках під зосередженою дією того bellum’а, спрямованого всередину, суспільству дається час рости, зеленіти та, щойно настане кілька теплих днів, дати розпуститься блискучим квітам генія».
У сучасній історії України маємо декілька таких бур. Шестиріччя з початку останньої відзначалося 21 листопада. Але перший «час суспільству рости й зеленіти» мав прийти відразу після хоч і не надто грізної, безкровної, але від того не менш тривожної, та в дечому діонісійської бурі Помаранчевої революції. Від її початку минуло вже п’ятнадцять років. Саме вона, на сподівання багатьох, могла стати поштовхом для створення культури нової якості. Вона мала бути зумовлена втішними змінами у свідомості пасіонаріїв.
Але не так сталося, як гадалося. Тепер, озираючись назад, можемо виміряти вагу кожного залишеного артефакту з тих часів: пісень гуртів «Океан Ельзи» та «Ґринджоли»; меметичних роликів «Веселі яйця: Операція проФФесор»; художніх фільмів «OrANGELove», «Прорвемось» та «Помаранчеве небо». Чи могли люди знайти в них естетичне задоволення тоді? Що ми можемо відшукати в них зараз? Винесемо за дужки музику та гумористичну творчість, залишимо лише кіно, фільми так званої «помаранчевої хвилі».
Передусім слід сказати, що всі три фільми цієї «хвилі» вельми опосередковано пов’язані з Помаранчевою революцією. Хоча в 2006 році основний акцент їхніх маркетингових кампаній був зроблений саме на зв’язку з подіями Майдану. Імовірно, це було зроблено зі суто політичною метою, адже наближались перші постмайданні вибори. Тож революція на екрані стала або тлом для перипетій, або одним із багатьох їхніх елементів. Правду кажучи, художній витвір зовсім необов’язково має відображати події в усій справжності.
У «Помаранчевому небі» і тло бліде, і перипетії мляві. Невигадлива, заштампована історія про Ромео з київської родини представників силових структур і Джульєтту зі львівської родини інтелігентів. Вона могла би бути показана у вечірній час на телеканалі «Інтер». Обидвом героям не вистачає мотивації, здорового глузду, а акторці Лідії Оболенській ще й доброї української вимови. Скидається на те, що фільм знімали на сміх невибагливому російському телеглядачеві, а популярний актор із «Солдатів» мав стати його окрасою.
Репліки про волю до влади на кшталт: «Те, кто рвется к власти ни перед чем не останавливаются. Думают власть с ними будет играться, а получают вот так. Один страх у них — это мы. Со всеми разберемся после выборов», – викликають не менше сміху, аніж сцени бойового гопака, відзняті в рапіді під пісню «Тартак» – «Я не хочу», пологів на Майдані (sic) або масштабних подій з картонною, ортега-і-гассетівською масовкою. Фільм для українського глядача не врятували навіть знайомі обличчя лідерів Помаранчевої революції: Віктора Ющенка та… Олександра Мороза. Останній виголошує пафосну промову, зачепивши пам’ять Георгія Гонгадзе. За одну цю сцену кінокритики могли винести стрічці негативний вердикт. Що вони і зробили.
Режисер Олександр Кірієнко два роки потому зняв «Ілюзію страху» за однойменною книжкою Олександра Турчинова. Цей фільм якимось дивом відправили здобувати премію «Оскар», а після передбачуваного провалу цієї авантюри, Кірієнко відійшов на серіальні хліба.
«Прорвемось» був частково відзнятий на кошти П’ятого каналу, тож особиста подяка в титрах висловлюється Петру Порошенку. Іншу частину фінансів, певне, виділила одна з торгових марок горілки, бо на екрані герої вживають її в шалених кількостях. Матеріалу в цьому кінофарсі вистачило б на цілий серіал: тут і бандити, і парашутисти, і Чорнобильська трагедія, і студенти з «Пори», і сімейні драми. Сценарій, якщо так можна назвати кашу з сюжетних ліній, писали одразу шість (!) сценаристів, яких на проект набрали за акцією «Народний сценарій». Акторів та авторів музики теж шукали в усій Україні, і в обох випадках отримали суцільний жах. Урешті, все народне в цьому фільмі залишилось невиявленим, адже, як писав свого часу соціолог і кінокритик Зіґфрід Кракауер в есе «Орнамент маси»: «Суспільство й особистість гинуть, коли потрібно лише те, що піддається рахунку». Хоча в цьому випадку продюсери отримали очевидно невеликі кошти бокс-офісу й нікчемні відсотки голосів на виборах партій із «помаранчевого табору».
Фільм не штурхали лише ледачі критики, тож режисер Іван Кравчишин на деякий час заліг на кінодно. Але не так давно він осідлав коня «патріотичного кіно», знявши комедію «Політ золотої мушки» і не знявши історичний вестерн «Троє».
«OrANGELove» майже одноліток перших двох фільмів. Показаний на «Молодості» в кінці 2006 року, у прокат він вийшов через пів року, намагаючись не наступити на граблі попередників із «хвилі». Доволі непоганий постпродакшн і робота художника-постановника тут руйнується відверто поганою режисурою та монтажем. Витримати 80 хвилин кліпу Алана Бадоєва, відзнятого Ярославом Пілунським та доповненого беззмістовними діалогами, соціальною рекламою контрацепції (це, без іронії, дуже важливо), та ще й істериками Олексія Чадова, зможе не кожен глядач.
Тут також незрозуміло про що ведеться оповідь: СНІД, любов, гру чи про все разом на купу. Будь-який майстер курсу в Карпенко-Карого таку дипломну роботу від свого учня не прийняв би (а це вже іронія). Помаранчеву революцію тут буквально чутно лише через дірку в забитому дошками вікні. Вона стає одним із каталізаторів трагічних подій. Але на її місці могло би бути все, що завгодно. Пристрасть головного героя фотографа до висвітлення саме таких подій нічим не обґрунтована та виглядає чистою примхою в сценарії Бадоєва. Оскільки до персонажа без передісторії немає співчуття. А його конфлікт з героїнею побудований не на протилежностях їхніх характерів чи долях, а тому що такого конфлікту просто хоче режисер.
Насамкінець, залишок: Олексій Чадов став у 2012 році довіреною особою президента Путіна та не відзначився жодною роллю в російському незалежному кіно. Ольга Макєєва й досі не вилізає з російських серіалів. Олексій Вертинській (який встиг засвітитися в трьох «помаранчевих» фільмах) успішно грає на сцені українського театру. Алан Бадоєв у проміжках між режисуванням кліпів Макса Барських підробляє постановкою парадів на День Незалежності.
Автори та продюсери всіх загаданих фільмів вже після виходу їхніх робіт та відгуків критики намагалися дистанціюватися від революційних подій. Наприкінці 2007 року суспільна втома від політичного суперництва колишніх побратимів по сцені помаранчевого Майдану набула піку й вилилася в позачергові вибори Верховної Ради. На горизонті замайоріла економічна криза. Країна не отримала ні справедливості, ні культури нової якості, ні – що для українців як для нації найбільш боляче – правди.
Воля Януковича до влади у 2014 виявилася сильнішою, ніж сила переконання Кучми в 2004. І тепер одні скорботні листопадові дати відтіняють інші – забарвлені радістю та тріумфом. Цього року матеріали в медіа щодо примітної дати першого Майдану витіснилися з інформаційного простору риторичними питаннями про початки та наслідки Майдану останнього. А повернути в публічний простір рефлексії щодо подій 2004 року відповідними художніми кінотворами не уявляється можливим. Може, пасіонаріям та інтелектуалам із жовтими пов’язками на плечах саме в п’ятнадцяту річницю треба було артикулювати ідею встановлення пам’ятного знаку коло розписаних колон головпоштамту. Оскільки, якщо не забувати культурне минуле, ми матимемо шанс на культурне майбутнє. Яке, сподіваємось, зростатиме не на попелі після чергової бурі.
