2017 року тайський режисер Апічатпонг Вірасетакул приїздить на кінофестиваль до Картахени – прибережного містечка на заході Колумбії. Там він презентує програму ретроспективи своїх стрічок, а пізніше в інтерв’ю ділиться: це зворушило його настільки, що змусило відчути себе, наче на власному похороні.
Позаду було понад 20 років у кіноіндустрії, сім унікальних та фестивально успішних повних метрів і десятки відеоробіт. Проте Джо (так просить називати себе режисер, щоби уникати складного імені) не збирався ховати свою кар’єру, а лише розпочав у ній нову главу. Ретроспективу він сприйняв як знак, що змусив його відправитися у тримісячну подорож Латинською Америкою, зацікавленість якою Джо мав ще з дитинства. Перебування на чужині стало для нього «епіфанією», як каже сам режисер, – відкриттям, раптовим усвідомленням чогось нового. Згодом цей досвід він передає у своїй крайній стрічці – «Пам’яті» 2021 року.
У центрі її сюжету Джесіка (Тільда Свінтон) – емігрантка з Шотландії, яка переїхала до Колумбії після втрати чоловіка. «Звуковою хвилею», що штовхає події стрічки, стає невідомий вибух, який раптово будить Джесіку посеред ночі. Жінка не може забути про нав’язливий звук та починає думати, що втрачає глузд. Адже вона – єдина, хто чує цей «металевий удар ядра». Паралельно з цим, фоном постає побутове життя Джесіки: вона їде до столиці доглядати за хворою сестрою, випадково знайомиться з місцевою лікаркою та подорожує з нею археологічними місіями.
Усі події ведуть жінку до розгадки таємничого звуку. Цю деталь режисер віднайшов у Колумбії: під час подорожі Апічатпонг почав страждати на розлад, що виявився «синдромом вибухаючої голови». Одним із проявів такого порушення є химерні удари, які чує людина на межі сну. Режисер спробував відтворити почуте в студії й наділив героїню Джесіку тим самим гуркотом у голові, який вона намагається дослідити й навіть вилікувати.
Як зазначає Джо, його інтерес до усіляких хвороб сягає дитинства. Обоє батьків були тайськими медиками, тож не дивно, що лікарняний сетинг – один із наріжних у його стрічках. Іншим впливом виховання на режисера є буддизм. Тому зустріти храми, монахів і тайську міфологію можна ледь не в усіх його фільмах. Та, окрім традиційних для режисера лейтмотивів, «Пам’ять» наповнена відчутно новим досвідом і для самого Апічатпонга.
Усі минулі стрічки Джо знімав на батьківщині, в Таїланді. Першу роботу за межами батьківщини спровокувало незнайоме оточення, яке допомогло відчути Апічатпонгу, через що проходить головна героїня після переїзду та завершення того етапу життя, який вона залишила в колишній домівці. Це передавало події так, ніби вони відбуваються «між сном і реальністю», як цього й хотів досягти режисер.
Робота з Тільдою Свінтон також стала для нього викликом – Джо звик працювати з непрофесійними акторами. Та про спільний проєкт тандем замислився ще 15 років тому. 2004-го акторка була в складі журі Каннського кінофестивалю, де її заворожила «Тропічна хвороба» (Tropical Malady) Вірасетакула. Тоді стрічка отримала пальмову гілку в секції «Особливий погляд», а режисер та акторка почали тривалу дружбу, що вилилась у кораборацію. Тільда для стрічки вивчила іспанську, а зйомки «Пам’яті» команда побудувала в хронологічному порядку. Так тандем зміг дослідити чужинський шлях персонажки, рухаючись від сцени до сцени.
Окрім значного впливу емігрантського досвіду, змінити країну зйомок Апічатпонга мотивувала політична ситуація в Таїланді. Вдома його стрічки неодноразово цензурувалися. Яскравим прикладом цього стала доля роботи «Синдроми і Століття» (Syndromes and a Century).
2007 року, вже після повернення стрічки з фестивалів, Рада цензури Таїланду (Комісія з контролю кінематографу) зажадала прибрати із неї чотири сцени, – такою була умова для її виходу в прокат. Епізоди, де режисер зображав побут лікарів та розваги буддистських ченців, комісії не сподобалися. Вони надавали таким традиційним образам тайців неконвенційний характер. Тоді Апічатпонг висловився на захист свого кіно, адже, з його слів, кожна стрічка – дитина, і має право бути такою, якою була створена. Сценами «Синдромів і століть» режисер врешті поступився, щоби забезпечити прокат. А2015 й сам відмовився показувати в Таїланді свій «Цвинтар блиску» (Cemetery of Splendour), щоби не давати владі черговий шанс на цензуру.
Проте новим тлом історії режисер не намагається уникнути політичного контексту: жінка переїздить до країни, що перебуває в стані воєнного конфлікту – громадянської війни з 1964 року. Апічатпонг Вірасетакул зачіпає цю тему неодноразово, показуючи солдатів, що чатують на під’їзді до міста, куди прямує головна героїня, або чоловіка з посттравматичним стресовим розладом, що падає додолу посеред міста від невідомого гуркоту. Самі колумбійці також не приховують свого незадоволення тамтешньою політикою.
Так каннська прем’єра «Пам’яті» збіглася з виходом громадян на протести, що спричинило невдоволення економікою країни. На їхню підтримку команда стрічки навіть винесла на червону доріжку прапор Колумбії та закликала владу «дослухатися до людей».
Розкриваючи політичний контекст, режисер знімає історичний шар пам’яті. Та більшу увагу він приділяє саме індивідуальному досвіду. Останній лежить, канонічно для Апічатпонга, зовсім не у фабулі. Внутрішні переживання Джесіки викладені в навколишній атмосфері: гамірні вулиці, наповнені іспанською, чи велетенські джунглі, небачені нею доти. Жінка обережно намагається зрозуміти нові декорації, не втручаючись в них. Найзручніше розгледіти такий її стан саме здалеку – читаючи мову тіла, тому крупні плани в стрічці – рідкість.
Лише у фіналі режисер підпускає глядача ближче до Джесіки, аби той краще міг чути все, що чує вона: свій голос, крики людей, що жили тут тисячоліття тому, той самий вибух або навіть найперший у світі записаний звук – французьку пісню Au clair de la lune. З какофонії звуків Апічатпонг Вірасетакул плете єдине полотно пам’яті й дає зрозуміти: вона всеосяжна та більша за будь-яких людських істот, а вони – лише ретранслятори спогадів. Відправляючи нас пройти шлях «дослухання» разом із Джесікою, режисер мимоволі розкриває глядачеві чутливість до власної пам’яті.
