В українські кіноіндустрії довгий час працюють за принципом «все заради мистецтва», толерують перепрацювання й нерідко стикаються зі знеціненням. Перелічені процеси за замовчуванням вважалися «українською реальністю кіновиробництва», але зараз про них дедалі частіше говорять.
Режисерка та креативна продюсерка Марія Пономарьова ініціювала підготовку цього тексту, присвяченому не лише вигоранню, а і травматичному досвіду зйомок. Сподіваємося, що цей матеріал стане початком розгорнутої дискусії всередині індустрії щодо стандартів та способів роботи.
редактор: Алекс Малишенко
Марія Пономарьова
–
Одного разу перед зйомками я почула від колеги з постпродакшену фразу: Go shoot, Mariia! Make some magic! («Йди знімати, Маріє! Створи магію»). Але як робити на майданчику магію, коли ти не спиш ночами на препродакшені, інколи отримуєш менше грошей, ніж механіки камери, а працюєш у десятки разів більше? Має заспокоювати думка, що це ж твій фільм і взагалі ми всі тут зібралися заради мистецтва.
Насправді морально й фізично буває по-різному. Я вчилася та знімала в Україні, Нідерландах, побувала в різних ситуаціях на майданчику та поза ним. Усе це дало мені розуміння, що ментальне здоров’я та робота в кіно – речі універсально проблематичні та про них уже час починати розмову.
Чи зустрічала/-вся ти зі складним або травматичним психологічним досвідом на зйомках чи в кінопроцесі? Як це було?
Надя Парфан
режисерка, засновниця VOD-платформи Takflix
–
Я режисерка неігрового кіно, і вже сама собою ця справа є проблемною з психологічної точки зору. Авторське неігрове кіно передбачає глибоку емоційну взаємодію з «чужою» людиною та її життям. Цей досвід – без жартів – дещо шизофренічний. Щоби зробити все «по-правильному» ти маєш прожити два життя: своє й життя героя. Суто антропологічно ми як людські істоти на таке не запрограмовані.
Також важко постійно перемикатися між цими режимами: тут пітчинг Держкіно, тут треба сантехніка додому викликати, мамі подзвонити, а тут «врости» тілом і духом у життя іншої людини. На початку мого шляху в режисурі я отримувала від цього драйв, схожий на наркотичний тріп. Він ніби «знеболював» усі побічні ефекти. Але з досвідом бачу, що від такого «горить проводка».
Травматичними особисто для мене є постійні проблеми з доступом та відмови в праві знімати. Під час зйомок «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» мені треба було зняти сцену запуску опалення на котельні. У перший рік зйомок я фізично не встигла бути на місці в цей вирішальний момент.
Тому в другий рік я почала готуватися до цієї сцени за три місяці. Я щоденно перевіряла прогнози погоди й була на зв’язку з героями, керівництвом Теплокомуненерго й навіть із мером міста. Цього разу дату запуску я дізналася вчасно. Ми приїхали у Франківськ о п’ятій ранку і вже о сьомій стояли під котельнею, готові до зйомки. Про це були попереджені всі рівні керівництва – від начальника підприємства до мера міста. Але начальника котельні з якихось причин дуже розлютила наша присутність.
Чоловіка можна зрозуміти. Мабуть, його не попередили, а ще був надто важкий день для нього. Але я ніколи не забуду вираз люті в його очах. Я відчувала, як він був за мить до того, щоби заїхати мені в голову кулаком. Нас із групою виставили з котельні на вулицю. Пам’ятаю, як стояла під дверима зі сльозами на очах: ось там іде моє кіно, а я – тут, безпорадно стою й не можу нічого зняти. І хоч врешті нас пустили й ми знялися, у ту мить я пережила маленьку режисерську смерть.
Травматичним для мене є досвід багатьох пітчингів. З одного боку, ти проживаєш усі ці екзистенційні потрясіння на етапі зйомок. З іншого, під час пітчингу, – ти маєш зробити ефектну презентацію і «продати» це під зовсім іншим соусом цинічним людям кіноіндустрії.
Після одного з пітчингів «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» нас викликала до себе відома продюсерка – нібито з прицілом на співпрацю й копродукцію. З якихось причин вона вирішила вивалити на нас потік своїх токсичних думок і порівняти наш фільм з іншим фільмом про хор. Дивлячися мені в очі, вона сказала: «Нє, ну в тому фільмі герой хоча би помер, а у вас що?». Після цієї історії я зрозуміла, що більше не буду пітчингувати цей фільм.
Надалі продюсер їздив на всі пітчинги сам. Я попросила його так і казати: режисерка фільму психічно нестабільна – вона не витримує пітчингів. До речі, це добре працювало. Зараз я маю більше досвіду і краще справляюся з деструктивним фідбеком, але рівень токсичності й цинізму в кіноіндустрії для мене досі травматичний.
Тарас Дронь
режисер, сценарист
–
Зйомки й сам кінопроцес – це складний і досить травматичний досвід. Тому що потрібно мати справу з технікою, грошима, новими середовищами й із творчими людьми, які часто через творчість реалізовують свої внутрішні страхи. Але я це сприймаю нормально й не розглядаю як проблему, інколи навіть як перевагу. Адже в кіно ми часто говоримо про проблеми і для мене важливо, щоби під час виготовлення фільму люди працювали над собою. Переконаний, що простір запропонує мені саме таких людей.
Гірше, якщо мова йде про хворі амбіції – тут боротися складно, часто й не потрібно. Для мене це процес, а не проблема, тому мені вдається навіть такі ситуації використовувати для спільних цілей. Кіно зробиться й залишиться на екрані, а люди важливіші за все: їх ти ще зустрінеш на вулиці чи на іншому проєкті, і я не хочу відводити погляд.
Даша Басель
продюсерка
–
Процес складний майже завжди. Зйомки – це завжди психологічне виснаження, емоційні гойдалки та стрес. Не думаю, що в мене був травматичний досвід, пов‘язаний із кінопроцесом. Але часто було й буває так важко, що єдине, що можу зробити, це лягти та розплакатися.
Роб Фельдман
актор
–
Мені важко оцінювати, наскільки це травматично, але коли деякі знімальні дні тривають 20 з чимось годин, це навряд добре впливає на здоров’я. Тобто, на мою думку, найбільш травматичними для психологічного здоров’я є складні фізичні умови роботи.
Додам дещо з досвіду своїх колег. Зверхнє ставлення деяких художників костюмів, художників гриму – особливо коли в тебе епізодична роль. Неодноразово був свідком, коли акторам ставили несвіжу їжу, а їм треба було їсти в кадрі, або актору з цукровим діабетом (про який він попереджав) наливали живчик. Хамське ставлення до акторок та акторів під час зйомок інтимних сцен – мені пощастило, я не був свідком, але періодично чую про таке від колег.
Марія Пономарьова
режисерка, креативна продюсерка
–
Щоби робити все успішно, режисерка має відчувати себе в безпеці. Насамперед психологічно. На жаль, на зйомках мого останнього короткого метру (Good Boy – Moviegram), одна з членкинь команди виявилася психологічною аб’юзеркою.
Зйомки були складними й без цього: нічні зйомки взимку у воді, нібито треновані собаки виявилися нетренованими, рішення щодо кастингу другорядних героїв були не закриті за день до зйомки, затори в місті без заторів (зйомки відбувалися в Амстердамі – Moviegram), технічні негаразди й таке інше. З цим могло просто не пощастити, але колежанка створила психологічний клімат газлайтингу. Усі мої спроби просигналізувати про «червоні прапорці» під час підготовки до зйомок ігнорувалися як неважливі. Коли стався справжній колапс, усі екстрені рішення я мала приймати коштом уже достатньо вичерпаних внутрішніх ресурсів. До того ж замість того, щоби допомогти – ця людина почала на мене тиснути.
Це були мої перші зйомки в чужій країні, тож я наївно вірила, що, може, там так заведено і треба пристосуватися? А коли ми завершили зйомки в такому режимі, у мене не було відчуття, що з матеріалу складається фільм, який я замислювала вже понад рік. Це був жах.
Через цю токсичну людину я не мала перерви між зйомками та монтажем: було три дні на те, щоби видихнути. Майже всі ці дні я провела в сльозах і нерозумінні, як так сталося. Я старалася на цих зйомках, але не розуміла, що окрім перевтоми, узяла на себе величезний психологічний удар.
Я не спала або мені снилися жахи аж до п’ятої монтажної зміни, на якій ми з режисером монтажу нарешті зробили притомний равкат. Там я побачила, що в цьому матеріалі все-таки є фільм. Я видихнула… і ще провела пів року в терапії, щоби зуміти говорити про цей досвід.
Марина Степанська
режисерка, сценаристка
–
Будь-які зйомки є складним психологічним травматичним досвідом, це чиста трансгресія, оскільки ти заходиш на «територію бога» – тараниш дійсність і створюєш альтернативну реальність. Це має ціну. І ти або готовий її заплатити, або не займайся цим.
Василь Явтушенко
звукорежисер
–
Зі складним психологічним досвідом – так зустрічався. Травматичним – навряд. Здебільшого це непропорційність відповідальності й можливості (або легкості) вплинути на щось у знімальному процесі.
Aліна Горлова
режисерка, продюсерка
–
Пам’ятаю, найскладніше було, коли знімала свій ігровий короткометражний дебютний фільм. Загалом усе було чудово, але все-таки це був мій перший досвід фільмування з великою командою й хорошим бюджетом. Багатьох людей я не знала й була ще зовсім молодою, мені було 22 роки. Один важливий член команди, якого я до цього не знала, почав скептично ставитися до фільму та наших з оператором-постановником ідей. Мені було досить складно обстоювати те, що я вважала важливим.
Звісно, зараз такого не сталося б, але я назавжди вивчила, що ніколи не можна дозволяти ставити під сумнів твою ідею, треба мати впевненість у тому, що ти робиш, бо можна швидко втратити авторитет. Треба завжди заходити в проєкт із власною командою і змінювати всіх, хто тебе не влаштовує. Ну й останнє. Режисер не може бути слабкою людиною.
Яка токсична/психологічно некомфортна поведінка є найпоширенішою в індустрії, на твою думку?
Тарас Дронь
режисер, сценарист
–
Перша ознака психологічно некомфортної поведінки – людський чинник, коли людина не на своєму місці і вдає, наче працює, а насправді переслідує зовсім інші цілі. Друга – це непрофесійність стосунків, а точніше неправильно розставлені пріоритети.
Кожна ланка виробництва фільму має зберігати певну субординацію, зокрема прийняття умов праці. Моя улюблена приказка «Назвався грибом – лізь у корзину», тобто декларація можливостей має відповідати реальним можливостям.
Aліна Горлова
режисерка, продюсерка
–
Загалом кінопроцес та знімальний майданчик – це суворе середовище. Там відбуваються магічні та прекрасні речі, але це ще трохи схоже на шкільний клас. Ти не маєш права на помилку, бо коли зробиш одну, усі починають пильно спостерігати за тобою. Я бачила кіномайданчик, коли знецінювали режисера та обговорювали його за спиною. Це токсична поведінка, що базується на колективних інстинктах.
Чесно кажучи, коли ми починаємо довге фільмування проєкту в нашому продакшені, то перший тиждень-два є тестовими. Якщо хтось із команди поводиться токсично щодо інших – відверто розмовляємо чи прощаємося з цією людиною. Це допомагає зберегти купу нервів та гарний настрій.
Василь Явтушенко
звукорежисер
–
У кожного свої таргани. Я сказав би, що найчастіший чинник, який сприяє підвищенню напруження на майданчику – це час. Коли бракує часу, усі починають нервувати. Усе перетворюється на доволі неефективний процес, що сильно виснажує.
Марія Пономарьова
режисерка, креативна продюсерка
–
Поширене зверхнє ставлення до кіно, що створене жінками, – як до чогось нішевого. Ніколи не забуду, як на престижному документальному воркшопі один із тьюторів – 40-something оскарівський номінант – дозволив собі назвати монтаж мого тизеру «занадто дівчачим». Тобто, не занадто декоративним, безпечним чи якимось прикметником, який не робив би з моєї роботи кліше й узагалі був би адекватним фідбеком. Він навіть не зрозумів, що в його сексистській репліці не так.
У мене є чарт національних типів некомфортної поведінки, але я виокремлю насамперед неповагу до особистих кордонів та до якості професійної комунікації на всіх рівнях.
Фруструє, коли пишуть щодо роботи пізно ввечері без домовленості, і це чомусь прийнятно. Те, що основна кіноінституція країни дозволяє собі тримати понад 400 спеціалістів в очікуванні, не оголошуючи точні дати пітчингів. Я впевнена, це навіть не викликає подиву, бо поряд з іншими реаліями – це крихта.
Марина Степанська
режисерка, сценаристка
–
Для мене психологічно некомфортна поведінка на зйомках – це коли люди зібралися гарно провести час. У мене інше ставлення до цього процесу, я не вірю, що щось вартісне створюється без зусиль і зусиль над собою.
Надя Парфан
режисерка, засновниця VOD-платформи Takflix
–
Насамперед це нездорові практики зворотного зв’язку – на пітчингах, на індустрійних подіях, всередині тусовки, серед кінокритиків тощо. Я підтримую здорову критику і вважаю її необхідною для свого розвитку як режисерки. Але ж має бути базова повага. Не знецінювати, не принижувати, не переходити на особистості, наводити аргументи замість оцінних суджень.
В Україні є тенденція до надмірної категоричності. Недопрацьований сценарій? Слабка режисура? Не вписалися в бюджет і мусили йти на компроміси? У нас це все називається терміном «жахливе кіно». Кіно в нас буває або «жахливе», або «геніальне» – третього не дано.
У міжнародному контексті є багато колоніальної зверхності й патерналізму. Бідолашні, ви ж там у своїй Україні нічого не тямите. Вам треба на тренінг/пітчинг/тренінг із пітчингів, де ми вам розкажемо, як треба знімати кіно про вашу нещасну країну.
Великим джерелом токсичності є економічна нерівність між цехами. У виробничому процесі є люди з різною залученістю: з одного боку умовні «ремісники», які працюють позмінно за визначеними рейтами, з іншого – продюсер і режисер, які працюють ненормовано й перекривають собою всі ризики й форсмажори. Коли ці люди зіштовхуються в роботі – на етапі планування зйомок, на монтажі чи на пості – у них різні підходи. Режисер буде отримувати найменше грошей і викладатися максимально, а ремісники відпрацюють зміну – і до побачення.
Розв’язанням такої проблеми було би справедливе бюджетування, у якому проіндексовані всі види роботи, а не лише «індустрійні». Робота режисера під час пітчингу мала би індексуватися так само ретельно, як зміна модного освітлювача з його чітко прописаним розворотом-зворотом-доїздом-обідом.
Час рухається, розмови про ментальне здоров’я перестали бути рідкістю й відбулося переосмислення умов праці. Що з того, що раніше тобі могло здаватися прийнятним, тепер не може бути таким через психологічний клімат у кіно?
Марина Степанська
режисерка, сценаристка
–
Кіно створює сім’я. Іноді процес триває так довго, що сім’я перетворюється на дисфункціональну, про це мало говорять, але я впевнена, що за кожним груповим фото «ми закінчили зйомки фільму N, дяки всій команді» сховані скелети чиїхось знищених его.
Звісно, ніхто з притомних людей не виходить на майданчик із метою випустити всіх своїх демонів, але буває, що від надміру навантаження люди проявляють себе не з найкращого боку. Марно сподіватися, що психотерапія вилікує всіх навіжених у кіно, це не так працює. Загалом зберігати нормальну атмосферу на майданчику можна одним способом – давати всім виспатися. Але я не знаю жодного продакшена, який би поставив це собі в пріорітет у виробничий період.
Даша Басель
продюсерка
–
Зараз точно неприйнятні ідіотські жарти про жінок. А ще думаю люди дедалі менше готові вбиватися на роботі.
Aліна Горлова
режисерка, продюсерка
–
Мені раніше здавалося, що ти маєш перебороти ситуацію, коли людина дозволяє собі зайвого, якось її переконати, потоваришувати тощо. Зараз я так не думаю і вважаю, що людина працює та отримує зарплатню на твоєму проєкті. Якщо вона дозволяє собі зайвого – ти її звільняєш. А для цього прописуєш правила поведінки в договорі.
Також мені здавалося, що атмосфера взаєморозуміння, взаємодопомоги створюється якось сама, а зараз я думаю, що ворожі елементи треба видаляти задля збереження комфортного процесу всієї команди.
Окрема історія – це режисери кіно та ставлення до їхньої праці та часу. Складно пояснити, скільки насправді працює режисер і скільки додаткового часу він витрачає на адміністративне обслуговування своєї творчості: відповіді на листи фестивалям, інституціям, координація подорожей, дослідження матеріалу для фільму, написання заяв, синопсисів, тритментів, посилання документів, інтерв’ю, онлайн Q&A. Уся ця активність загалом не оплачується, а енергії та ресурсу забирає купу.
Чесно кажучи, у мене зараз на пошті просто ворох вхідних листів без відповіді, бо в мене немає часу та мотивації це робити. І це не якась «зіркова хвороба» чи ще щось. Я просто відчуваю, що це потрібно комусь іншому, а не мені. Інколи хочеться, щоби про тебе всі забули. Хоча так і буде. За два роки вже мало хто за кордоном згадає, що є така режисерка й був такий фільм. Тому всі кажуть, що треба робити наступний, і швиденько, на хвилі останнього фільму, бо так працює індустрія.
Останнім часом у мене така втома, що я почала робити дивні речі: я проспала пресконференцію, забула про онлайн Q&A і купа подібного. Але ж треба ще і гроші заробляти, а такі речі, як добові під час фестивалю, – рідкість. Гонорари за майстер-класи та нагороди інституції надсилають в останню чергу. Інколи треба чекати понад рік. Тому я вважаю, що автори дуже незахищені, а на них тримається все кіно.
Є сталий вислів – «все заради мистецтва». Чи ти готова/-ий на все заради мистецтва? І чи вартує прем’єра, червоні доріжки та інше цих зусиль?
Надя Парфан
режисерка, засновниця VOD-платформи Takflix
–
Я – ні. Та, на жаль, від режисерів очікують саме такого ставлення до кіно. Щоби здобути успіх, українська режисерка має бути одержимою, екзальтованою та безкомпромісною у виборі життя/робота, гроші/творча реалізація, кіно/особисте життя. За спостереженнями бачу, що багато моїх колег ідуть на «все заради мистецтва».
Тарас Дронь
режисер, сценарист
–
Тут я не можу погодитись із тим, що мистецтво якось функціонує окремо, наче ми й мистецтво окремо. Мистецтво – це і є наш спосіб самовираження. Тобто це і є частина нас, відповідно все має бути органічно в необхідний період, а якщо і треба якось докласти додаткових зусиль, то чому б і ні?
Роб Фельдман
актор
–
Чим довше працюю, тим більше не погоджуюся з цим висловом. Мені здається, що такими висловами прикриваються люди, неспроможні знайти креативні рішення. Здоров’я людей та тварин важливіші, а потрібні ефекти можуть бути досягнуті іншими методами, варто тільки ввімкнути уяву.
Даша Басель
продюсерка
–
Взагалі кіно не варто займатися, якщо єдине, що вас тішить, – це гучні прем‘єри, червоні доріжки тощо. Усе це лише інструмент, щоби полегшити собі життя в майбутньому – швидше зібрати бюджет на наступний фільм. Але серйозно до цього ставитися нецікаво. Цікаво створювати щось разом із друзями та однодумцями.
Кіно – це пригода. Випробовування сил та меж. Межі, звісно, є, без них не було би здорової особистості. Тому, ні, я не готова на все заради мистецтва. Але я доволі багато працюю. Уже давно робота – це майже єдине, чим я займаюся.
Марія Пономарьова
режисерка, креативна продюсерка
–
Думаю, оскільки давно живу в суспільстві, де work/life баланс – важлива цінність для людей, я ні заради чого не готова на все, окрім як заради себе. Мистецтво – це величезна частина мене. Але окрім цієї частини, в мене є ще здоров’я, особисте життя й сім’я, відпочинок. Жертовність має виходити з моди, вона несе більше шкоди, ніж користі.
Ми всі заслуговуємо на класні емоції після виснажливої роботи: свято кіно ніхто не скасовував, особливо коли на кінопрем’єри та події приходять колеги, де можна поговорити з однодумцями, надихнутися на подальші проєкти. Але кіно, що створене в нездорових умовах, забирає більше, ніж дає.
Василь Явтушенко
звукорежисер
–
Не прям на все, але, думаю, готовність до стресових умов роботи є важливим складником у нашій індустрії. Прем’єра й червона доріжка – не вартують великих зусиль, а фільм вартує.
Aліна Горлова
режисерка, продюсерка
–
Саме червона доріжка та визнання не вартують твоїх зусиль, бо це тільки приємності, які тішать его. Усе це тільки заради того, щоби рухатися далі та мати можливість легше знаходити фінансування для нових проєктів.
Думаю, головна мета полягає в самому акті творення. Загалом, у тому й була моя ціль. Але не можу сказати про інших. Заздрю тим, хто отримує реальний кайф від усіх процесів навколо готового фільму.
Чорного не буває без білого. Розкажи про психологічно комфортний досвід створення фільму.
Надя Парфан
режисерка, засновниця VOD-платформи Takflix
–
Мій найкомфортніший фільм – «Новосілля». Це маленька експериментальна робота, яку я знімала в Польщі для міжнародного фестивалю ленд-арту. Польські продюсери дали мені багато свободи та крихітний бюджет. На той момент я ще навіть не завершила Reve ta Stohne і була для них абсолютна no name. Але ці поляки поставилися до моїх режисерських потреб так, ніби я знімаю найважливіший фільм в історії Польщі. Такого ставлення я не зустрічала більше ніколи й ніде, хоча це була елементарна повага. На жаль, у моїй практиці це рідкість.
Крутим був досвід проєкту «Жінки, що грають в ігри» тим, як відбувалася співпраця з замовниками. Це були Таня Філевська з Українського інституту й Оля Дячук з ООН Жінки. Зазвичай замовник – це сторона, перед якою треба обстоювати важливі творчі рішення й боротися за творчу цілісність фільму. А тут усе було з точністю до навпаки. Таня та Оля боролися за цей фільм на рівні зі мною, це була колосальна підтримка та синергія.
Роб Фельдман
актор
–
З мого досвіду, наші фахівці починають уважніше та краще працювати після роботи з закордонними групами. Тут, мабуть, доречна порада Слави Полуніна «Працюйте лише з тими, кого хочеться обійняти». Приємно що таких людей стає більше. Але нам також потрібен відкритий діалог між усіма департаментами про те, як ми можемо покращити роботу одне одного, бо в основі кіно лежить колаборація.
Даша Басель
продюсерка
–
Зараз мені здається, що чим більший колектив, тим складніші процеси всередині нього, і тим складніше налаштуватися на такі хвилі, щоб усім було комфортно. Для мене на сьогодні найбільш комфортний досвід виробництва – це «Розділові Наживо». Ми там рулили всім вдвох із Вадимом Ільковим. Він був режисером-оператором, я була продюсер-продакшн-менеджеркою. Не можу сказати, що ми не сварилися, але й було якесь відчуття польоту. Можливо, воно ще виникло через те, що Вадим переймався, щоби локація, де відбувалася зйомка, була затишною та комфортною, і щоби кейтеринг був смачний.
Тарас Дронь
режисер, сценарист
–
Це робота в dream team, коли з погляду ти все розумієш і тебе розуміють; усі знають, хто що може й тоді одне одному допомагають ставати кращими; кидають складні виклики й підносять вище планку.
Як режисер я маю право формувати команду і притягую в проєкт саме тих людей, яким цей фільм потрібен у цей час, людей які мені потрібні саме на цьому проєкті, і головне – людей, із якими хочеться далі спілкуватися після зміни. У цьому всьому для мене найважливіші чесність, відвертість і життєва позиція, професійність тут апріорі.
Марія Пономарьова
режисерка, креативна продюсерка
–
Я отримую задоволення від синергії. Зйомки одного з моїх попередніх коротких метрів, «Батьківський день», були теж зі своїми нюансами. Але що в них було прекрасного – це співтворчість із членами знімальної групи, а понад усе – з головним героєм фільму Данею Зубковим, з яким ми в тандемі ще за рік до зйомок працювали над персонажем. У кожній сцені я відчувала, що ця співпраця психологічно заряджає мене та інших членів команди, бо ми разом шукаємо та знаходимо цікаві рішення й у нас народжується кіно.
У будь-якому проєкті, де я працюю – я можу не знати, як швидко знайти правильне вирішення складної ситуації, чи як розрулити колапс, до якого ми не були готові. Але якщо поруч колеги, які не працюють «на тебе», а працюють «з тобою» – я вірю, що можна подолати багато й пережити стрес, оберігаючи одне одного.
Василь Явтушенко
звукорежисер
–
Насправді я вдячний долі за те, що здебільшого працюю з друзями та прекрасними людьми, які натхненно роблять чудові речі. Натхнення й синергія допомагають знайти вихід і взаєморозуміння в різних ситуаціях.
Марина Степанська
режисерка, сценаристка
–
На кожному фільмі були моменти осяяння, де мені здавалося, що от я досягла повної версії себе. Таке буває ще хіба тільки коли полюбив когось сильно. Були моменти втрат і відчаю. Загалом на «Стрімголов» у мене була класна команда, ми всі були «однієї крові», тож нам навіть багато говорити не доводилося. Взагалі це щастя – працювати з людьми, яким не треба пояснювати певні цінності, бо вони вже їх поділяють.
Чудова стаття! Дякую!