Таксисту Юрі відмовляє вчителька. Він викидає диски з класичною музикою та книжки, які лишилися від коханої. Як задумав женитися, то вже пізно вчитися. Юра сідає в стареньку іномарку, підбирає на узбіччі базарну торговку Людку з донькою Свєткою та їде у нетрі української провінції – село Припутні. Там на три з половиною хати знаходиться алкоголік-божевільний, який збиває пиху Юркові. Тим часом Людка та Свєтка навідуються до баби Зіни, де їх чекає щорічний ритуал прибирання на могилі діда, який закінчується з’ясуванням взаємин.
Режисер Аркадій Непиталюк у кіно прийшов з телебачення та дебютував минулого року з короткометражною «Кров’янкою». Досвід на ТБ, вочевидь, не дає скотитися йому в театральщину, чим люблять грішити українські режисери. У кіно Непиталюка є побутовий гумор та реалістичні герої, яких ви десь вже бачили. Нагороди з «Молодості» для «Кров’янки» та з Одеського кінофестивалю для «Припутнів» вказують на те, що на фестивалях є попит на реалізм «made in Ukraine». Прокат покаже, чи є він в українського глядача.
Персонажі «Припутнів» вельми органічні на екрані: розмовляють суржиком, говорять про те, що їх хвилює. І це круто. Але чи змінюються вони? Чи бачимо ми якесь перевтілення? Та ні. Шлях героя Юрка схожий радше на шлях мудака, якого добряче охолоджують в Припутнях. Сімейна зустріч трьох жінок – щорічний сеанс психоаналізу, в якому виходять на-гора травми та лізуть звинувачення у бік своїх матерів. Ця недо-психотерапія нікого не лікує. Наступного року все буде так само.
З технічної точки зору «Припутні» виглядають цілком гідно. Яскраві кольори, жива рухома камера, саундтрек з гітарними перевантаженнями, що чимось скидаються на головну музичну тему з «Суки любові» Іньярріту. Це все дає відчуття того, що дивишся якісну інді-комедію. Гітарні рифи, мексиканські вуса діда Станіславовича, запальні характери припутничан, зброя, що додає несподіваного присмаку вестерну. Виявляється, українське село можна показувати ще й так. Навіть треба.
«Припутні» вдало позбавлені багатьох зайвих речей: невмотивованих поворотів сюжету та еволюції персонажів, які навряд чи б змінилися у реальному житті. Тут немає театральної української мови. Хочеться вірити, що через такий акт очищення пройде все українське кіно. З іншого боку «Припутням» не вистачає дії. Вони могли б уміститися у короткий метр, якими і задумувалися спочатку. Від цього «Припутні» виглядали би ще більш насичено. Однак тоді, як і «Кров’янка», вони б не дійшли до широкого кола глядачів і не потрапили б у прокат. А це все ж серйозна втрата, тому що аудиторія фільму не обмежується фестивальною.
«Припутні» – дзеркало для наших найнепривабливіших сторін. Це байка про нашу незмінність та мудакуватість, про нашу глухість один до одного та невиправдану пиху. А такі риси можна віднайти в кожному. То ж не обманюйте себе, що це кіно не для вас.
