Провокатор суспільства, руйнівник стереотипів, «майстер дискомфорту» – усе це про шведського режисера Рубена Естлунда. Невідомо, чи думав він про кіно, коли катався на лижах, але саме цей спорт став квитком до кінематографічного простору. В 1990-х Естлунд знімав фільми про лижників, і саме вони допомогли йому вступити до кіношколи. До речі, «лижне минуле» – причина, через яку Рубен у перших стрічках любив довготривалі плани й мінімальну кількість монтажних склейок. У фільмах про лижників склейки, як правило, означають невдачі й падіння.
Спортивне минуле також стало причиною, через яку Рубен обожнює змагатися, тож, коли його стрічку мають показувати на фестивалі, він гордо підкреслює: «Ми їдемо до Канн, аби змагатися в конкурсі». І така впевненість одного разу вже принесла йому Золоту пальмову гілку – у 2017 році, вперше за 66 років, він нагадав світові про шведських режисерів. Естлунд остаточно перейшов у лігу ігрового кіно, створивши п’ять повнометражних стрічок, кожна з яких свого часу створила справжній резонанс навколо режисера.
Чому ж він «майстер дискомфорту»
Естлунд не приховує, що йому подобається знаходити дискомфортні ситуації та проблеми в суспільстві, які можна проілюструвати в кіно. До того ж, він переконаний, що людям підсвідомо подобається дивитися на таке. У своєму інтерв’ю для видання «Искусство кино» він зауважив:
Коли я режисую, повинен відчувати дискомфорт цих ситуацій. Але дискомфорт – не самоціль. Він повинен викликати думки, які тебе кудись приведуть
Важливо, що Естлунд підіймає дискомфортні, проте суспільно-важливі питання: «синдром стороннього», «порожнє» мистецтво, виховання, надмірна, а тому і штучна толерантність, роль масмедіа, стереотипи щодо раси, мужності та шлюбу. Але насамперед Естлунд намагається поставити в складне становище самого себе – створити проблемну ситуацію, яку йому як митцю доведеться вирішувати, зважаючи на всі моральні дилеми.
Режисерський підхід та предмети досліджень
«Гітара-монголоїд» та «Добровільно-примусово»
The Guitar Mongoloid, 2004
Це дві перші повнометражні стрічки режисера, де він вдається до фрагментарної подачі історії. Усе ще довготривалі кадри з мінімальною кількістю монтажних склейок. «Гітара-монголоїд» – стрічка 2004 року, що складається з багатьох сегментів. Це короткі історії людей, які живуть у вигаданому місті Jöteborg. Експериментальність цієї стрічки полягає не лише у фрагментарності, але й у тому, що в ній знімалися не актори, а звичайні люди, які за характером схожі на своїх персонажів. Увесь фільм знято переважно одним планом статичною камерою. Як тут, так і в майбутній стрічці 2008 року, «Добровільно-примусово», Естлунд демонструє поведінку людей, подекуди обурливу або провокаційну – саме вона є предметом дослідження цих фільмів.
«Недобровільний»
Involuntary, 2008
У другій стрічці Естлунд зосереджує увагу на поведінці людей у соціальних групах (великих чи малих), розповідаючи п’ять історій. Кожна з них зводить до висновку: люди легко піддаються впливу суспільної думки, й це часто заважає їм бути собою та змушує імітувати ту версію себе, яку прагнуть бачити інші. А суспільний осуд та можливість неприйняття – те, що посилює відчуття пригнічення, коли думка інших не збігається з думкою одного.
«Гра»
Play, 2011
Завдяки аналізу зовнішнього середовища, Естлунд знаходить приводи для побудови концепцій фільмів. Наприклад, стрічка «Гра» 2012 року ґрунтується на реальних подіях – пограбуванні шведських дітей темношкірими іммігрантами-підлітками. Під час роботи над стрічкою Естлунд опитував постраждалих дітей і виявив, що маленькі грабіжники навмисно використовували стереотипний образ «небезпечного темношкірого хлопця», а також психологічні трюки, які допомагали залякувати.
Але найбільша проблема – непідготовленість шведських дітей до суворої реальності, адже батьки не розповідали їм про можливі загрози. І тут режисер вимальовує ледве помітну межу між прогресивною толерантністю шведів до іммігрантів та зарозумілістю, яка заважає їм відділити політкоректність від реальності, яка дійсно може бути загрозливою. Наприкінці стрічки це добре помітно: жінка ігнорує факт пограбування, здійсненного темношкірим хлопчиком, та кричить на двох дорослих шведів, які вичитували малого за те, що він скоїв злочин проти їхнього сина.
Висновок: не колір шкіри робить людину грабіжником, проте заперечувати винуватість іммігранта лише через толерантність – оманливе та навіть шкідливе соціальне явище, яке Естлунд прагнув викорінити.
У цій же стрічці змальовано ще одну соціальну проблему – «синдром стороннього». Він характерний невтручанням людей у те, що відбувається в них на очах, але їх не стосується – підсвідоме заперечення проблеми. Цей прийом Естлунд використав також у своєму короткометражному фільмі «Інцидент у банку», де люди просто дивляться або ж знімають на камеру дії злочинців, проте не допомагають. У «Грі» те саме відбувається в сценах у торговому центрі та в міському транспорті, де дорослі люди бачать, що маленькі шведські хлопчики потрапили в халепу, але старші навіть не запитують, чи все в них гаразд. Таке ігнорування – поширене явище не лише у Швеції, тож звернути увагу на те, як це виглядає зі сторони – корисний урок.
«Форс-мажор»
Turist (Force Majeure), 2014
У наступній стрічці – «Форс-мажор» 2014 року Естлунд обирає не менш суспільно-важливу тему – сім’ю та гендер. Під час інциденту чоловік демонструє боягузтво на очах у жінки та дітей, але заперечує цей факт. Це руйнує довіру, а лавина – що стала приводом для ситуації, обертається метафорою зруйнованим стосункам. Але для чого все це? Стрічкою Естлунд прагнув показати, що деякі пари навмисно ігнорують проблеми, закопуючи їх під низкою безкінечних виправдань та намагаючись створювати видимість хороших стосунків заради дітей або заради суспільства, замість справжнього розв’язання проблеми.
Стрічка також висміює та розвінчує стереотипне сприйняття чоловіка та його маскулінного образу, який заперечує реальність і варіанти індивіда – слабкого, боязкого, невпевненого в собі. Якості, які суспільство “не дозволяє” чоловікам. Головний герой не хоче розчаровувати дружину, тому обирає ще більш неправильний шлях – брехню. Від «ні, я не сиджу в телефоні», тримаючи в руках саме його, до «я не тікав і не покидав вас», заперечуючи, що цей факт уже доведено, й діяти потрібно інакше. До речі, на цей образ Естлунда трохи надихнув капітан Франческо Скеттіно, який став винуватцем аварії судна «Коста Конкордія», проте до останнього намагався заперечувати цей очевидний факт.
Висновок: чоловікам буває важко усвідомлювати власні слабкості, але вина за це частково лежить на суспільстві, а не лише на них.
«Квадрат»
The square, 2017
Переможна стрічка «Квадрат» 2017 року народилася з однойменної інсталяції, яку Рубен Естлунд разом із товаришами зробили у Вернамо у 2014 році. Задум: відвідувачі могли обрати один із двох маршрутів: довіряти чи не довіряти людям, а потім зайти до центру квадрату та попросити допомоги. Це спроба сформувати нові соціальні правила. А от стрічка розкриває дві важливі теми: сучасне мистецтво (й подекуди його абсурдність) та класову нерівність. Це спроба закликати до відповідальності за те, що відбувається навколо. У головного героя режисер, за власними словами, вкладає багато змісту:
Крістіан для мене не якась конкретна людина, а представник людської совісті
Він – мистецтвознавець, людина, яка живе за своїми гуманістичними принципами, проте суспільство змушує змінити цей вектор: Крістіана грабують, і він зраджує своєму гуманізму та йде на аморальний вчинок – за порадою колеги їде до бідного кварталу й розкладає в поштові скриньки листи: «Я знаю, що ти вкрав мій телефон і гаманець» та вказує місце, куди повернути речі. Намагаючись чинити власне правосуддя, він погіршує суспільне становище, адже його вчинок породжує низку наслідків, і цей механізм уже не зупинити. Коли ж «жертвою» його вчинку стає невинуватий хлопчик, Крістіан переосмислює ситуацію та хоче позбавити себе мук совісті. Він скрізь шукає хлопчика та вже не знаходить і не може «очиститися». На це режисера надихнув вірш Стена Селандера «Гра в кульки» – про усвідомлення неправильності вчинку, але тоді, коли вже запізно, адже на все є свій час, і важливо не втратити момент.
Щодо сучасного мистецтва режисер прагне акцентувати увагу на тому, що серед справжніх мистецьких скарбів дуже багато «арт-бруду», який насправді не несе жодної цінності, проте викликає резонансні відгуки та забирає чималі кошти з кишень багатіїв. Абсурдність цього складника сучасного мистецтва режисер показує в сцені, коли митець дає інтерв’ю, яке насправді не несе жодної цінності – лише «порожні» балачки, імітація власної важливості та культурного внеску. Це добре підкреслено людиною в залі із синдромом Туретта (виникнення в людини неконтрольованих імпульсів, наприклад, бажання викрикувати лайливі слова), яка мимоволі зупиняє зухвалі балачки митця, ставши обуреним голосом тих людей, які знають де справжнє мистецтво, а де – «арт-бруд».
Висновок: стрічка «Квадрат» – справжня сатира на абсолютно різні суспільні проблеми, стереотипи та феномени. Естлунд звертає увагу на те, як масмедіа маніпулюють суспільством подекуди завдяки лише одному відео; як часом люди думають стереотипно про колір шкіри; як еліта, яка вважає себе мистецтвознавцями, насправді лякається, зіткнувшись зі справжнім перфомансом; та на те, як величезна прірва розділяє людей лише через їхній рівень заробітку.
З огляду на всі проблеми, які лише в п’ятьох фільмах уже встиг порушити Рубен Естлунд, легко помітити його хист до соціології. Він добре вивчив шведське суспільство, виокремив його стереотипи, судження й проблеми та показав їх світові, неодноразово отримавши за це «на горіхи». Проте неоднозначність реакцій на його фільми – те, що робить їх ще більш цінними, адже Естлунд, натискаючи на пекучий мозоль суспільства, змушує бачити проблеми та говорити про них. Саме це робить його стрічки соціально-важливими, а внесок у кінематограф – беззаперечним.
