На перший погляд, трохи парадоксальним може видатися те, що документальний фільм, створений на українському матеріалі, найбільш неодностайно сприйняли саме на батьківщині. Є у цьому якась гірка іронія, адже тріумфатор «Санденсу»–2015 наче передбачає таку реакцію, нагадуючи, що з України досі нікуди не поділися радянські примари. І дійсно: серед тих, чий кредит довіри «Російський дятел» вичерпав за перші півгодини, знайшлося небагато місця зваженим сумнівам, зате агресивне «ви-всьо-врьоті» швидко вибилося до локального тренду.
Втім, йдеться все ж таки про меншість, фільм здебільшого був сприйнятий з поблажливою обережністю. Головне питання викликає його документальність – «Дятел» набагато ближчий до екранної публіцистики, або ж, якщо завгодно, до гонзо-журналістики з притаманним їй яскраво вираженим елементом суб’єктивності. До того ж, для багатьох українців факт існування загоризонтної радіолокаційної станції «Дуга» неподалік від ЧАЕС став відкриттям, що, знову ж таки, картиною враховано. Цього стосується одна із найкращих думок, озвучених у «Дятлі»: за менше, ніж 30 років, що минули з часу аварії, сформувалася якась негласна домовленість не ставити питань щодо причин катастрофи. Мовляв, вибухнула – та й вибухнула, іще одне лихо нашої багатостраждальної землі.
ілюстрація: Ket Eule
Складається дивна ситуація: «Російський дятел» тонко відчуває моменти, які неодмінно викличуть у глядача недовіру, але все одно провокує її, наче завчасно змирившись із роллю Лаокоона, якого вже тягнуть на глибину морські змії. Такий стан речей зумовлений центральною постаттю історії, чарівним і божевільним художником Федором Александровичем. Західних критиків Федір підкорив (просто пошукайте відгуки на фільм від «The Guardian» або «Variety»), бо його ідея впала в добре зораний ґрунт: ну звісно, за часів Холодної війни могли коїтися ще й не такі речі!
Але нам прийняти на віру все, запропоноване «Дятлом», не так вже й легко: надто близько, надто багато співвітчизників у цьому задіяно, надто важко повірити у саботаж такого рівня з боку однієї-єдиної людини, та ще й у часи, коли радянська керівна машина заіржавіла вщент. До того ж, Александрович викладає свої ідеї аж занадто переконливо, а сцена його виступу під час Революції Гідності викликає асоціації чи то з Че Геварою, чи то з Леніном на броньовику. Кажуть, що розумна людина завжди сумнівається у своїх словах, і хоч переконаність Федора непохитна, дурнем його не назвеш у жодному разі. Та хто ж тоді може пошитися в дурні – можливо, ті, до кого спрямована полум’яна промова?..
Поза тим, «Російського дятла» дійсно треба подивитися кожному, саме переглянути, а не почути про нього з чужих вуст чи почитати стислий переказ в Інтернеті. Режисура Чеда Грасії, який зізнався, що погодився стати постановником лише через харизму Федора, перетворює документальну оповідь про Чорнобиль на першокласний трилер, а озвучена теорія вимагає ознайомлення і формування власного ставлення – але тільки після передачі інформації «з перших рук». Деякі теорії при переказі не втрачають, а навпаки, – набувають ще більшої фантастичності. Тож повірите ви чи ні, що лихо, яке занапастило Україну, Білорусію та Росію, стало наслідком апофеозу радянської бюрократії та корупції – хай це буде результатом особистого знайомства з Федором, «Дугою» та колишніми чиновниками СРСР, зафільмованими прихованою камерою, які наче мали на меті втілити у життя всі стереотипи про «криваву гебню».
Дмитро Апенько
Автор Moviegram, котрий включив «Російського дятла» у топ-10 найкращих стрічок 2015 року
Фільм підкуповує своєю жанровою невизначеністю: чи то документальний він, чи мокьюментарі? І що нам показують: реальне розслідування чи історію химерного митця Федора? Здається, що дійсність мала свої плани, коли Чед Грасія взявся знімати «Російського дятла».
Зрештою, кожен залишиться при своїй думці: на наших очах розкрили найбільший злочин кінця XX століття чи Чед Грасія знайшов останок тієї славнозвісної параної, яка охоплювала американців часів Холодної війни при згадці Радянського Союзу. Під час обговорення стрічки на Одеському міжнародному кінофестивалі точилися ідеологічні суперечки: деякі розцінили «Дятла» як західний наклеп на СРСР, інші ж з готовністю звинуватили весь комуністичний устрій. Хотілося б вірити, що мовчазна більшість зрозуміла: найважливіше залишилося поза темою дискусії.
Ольга Носко
піарниця, психологиня за освітою
Я дивилася фільм із захватом до того моменту, як головний герой вийшов на сцену Майдану та виголосив свою промову. Тоді я уявила, що б подумала, стоячи там. І тут увімкнулася профдеформація. Справа в тому, що коли студентам факультету психології пояснюють, як відрізнити шизофреніка від здорової людини, то велику увагу приділяють нав’язливим ідеям та переконливості їх викладення. А ще – гігієні, вже потім згадалася деталь, на яку я не звернула увагу одразу – на початку фільму, описуючи протагоніста, його друг говорить, що той по декілька днів не чистить зуби та не вмивається. Я у жодному разі не хочу повісити на когось такий серйозний ярлик. Але зараз, у час національного піднесення, особливо важливо свідомо фільтрувати інформацію. Зрештою, навіть тієї невеликої частини «Російського дятла», що є неспростовною і документально підтвердженою, вистачить для важливих висновків.
